Проєкт Лазар 2

Через годину, я просто сидів, втупившись у незнайомі імена. Більшість з них щось колись значили для мене, проте зараз це були лише строки тексти, нашкрябаного нашвидкуруч. Якісь події, наприклад, зачистка шахти з жуками – зникли. Діставши письменні прибори, я став відмічати ті ім’я і події, які перестав пам’ятати. Друга ніч… мінус половина мого життя.

Проте сумніви щодо необхідності боротись зникли. Якщо імла може прийти в реальний світ, то мені варто боротися до останнього. Гура мовчки мене підтримувала, бо для неї нічого не змінилось. Імла задіти її не могла, вона більше переймалася за мій розум, інколи навіть допомагаючи підтвердити деякі події з мого життя.

Я піднявся назовні і присів біля статуї. Запитання нікуди не зникли і тільки одна особа могла відповісти мені на них. Та боги завжди приходили, коли їм треба. Втома на розум виявилась більшою, ніж я думав. Варто було привалитися до стіни, як мене просто вимкнуло і потягнуло в безмежну темряву.

– Бідне кошеня… – голос Нікс лунав зі всіх сторін, але це не лякало, а більше заспокоювало. – Ти шукаєш відповіді, але ніколи їх не знайдеш.

Тоді розкажіть мені, що таке імла? Це була більше моя думка, ніж слова, та богам більшого не треба.

– Хтонічні духи. Первісні. Вони не мають життя й живляться пам’яттю істот. Вони наслідок створення світів. Але й їх кінець.

Щось ще спитати я не встиг – розплющив очі, дивлячись на те, як сиплеться храм. Крихта падала на підлогу вже покривши все в товщину пальця. Якого дідька тут коїться?..

Вскочивши я побіг до виходу, щоб одразу завмерти біля входу. Імла підійшла майже впритул, залишаючи декілька метрів назовні. І світла Аркхи не було, наступала ніч. Скільки я був у відключці?! Відповідь прийшла від Гури – майже п’ять годин. Тобто весь день. Я вилаявся, бо не встиг навіть зайнятися медитацією, щоб спробувати викликати полум’я. І не встигну.

Вороги не змусили себе чекати. Спотворенні, зміненні і окутані імлою. Навіть з’явились зліплені з декількох людей і що найстрашніше – серед них було багато людей в балахонах.

Їх поведінка змінилась. Вони знали мене наче прожили зі мною моє життя, атакуючи в найслабші точки. Замість шарів імли – списи. Замість пробиття бар’єру – спробу затягнути глибше до себе. Один невірний крок і я залишусь там навіки. Тільки завдяки Гурі вдалося врятуватися від хтонічних істот, бо вона також знала мене не гірше за ворога.

Ми більше не бились, а намагались вижити. С кожним нападом, атакувати у відповідь ставало все важче. За бар’єр пробилась спотворена почвара, об’єднана з декількох людей. З’явившись, Гура потягнула мене назад, подалі від почвари, атакуючи її списами з пітьми. Та і я сам розумів, що ситуація небезпечна. Але пізно – почвара лопнула, розбризкуючи навкруги густу імлу. Храм здригнувся і стіни розсипались в крихту. Я побіг ближче до статуї Нікс, ухиляючись від імли і нових атак чаклунів, та збився, коли побачив знайоме обличчя. Сайла?..

Саме цього домагалася імла, вдаривши мене в груди. Мій зв’язок з Гурою розірвався і мене відкинуло назад під чиюсь статую…

В голові пустота. Що я робив? І чого так погано почуваюся? Хтось мене схопив і потягнув вниз, в відкритий люк. Сам того не помітив, а знову почало світати. Але це останнє що я побачив, перед тим, як кам’яний п’єдестал закрив вихід.

– Хазяїн? – я повільно повернув голову в сторону голосу, але там клубилась сама темрява. В голові з’явились фрагменти пам’яті пов’язані з цією рухомою пітьмою. – Лазар?

– Все погано, Гура, – пам’ять про духа темряви повільно поверталась. Проте занадто повільно.

Та цього було достатньо, щоб від живої темряви потягнуло полегшенням і радістю. Я спробував потягнутися до неї рукою, та піднявся лише обрубок.

– Чого наш зв’язок розірвався?

– Бо ти забув… – дуже тихо промовила тінь, піднімаючи мене над землею в своїх лапах. – А без пам’яті не буде і зв’язка між нами.

Я напружився. Єдине, що я зараз пам’ятав це Гура і пов’язані з нею події. Все інше було фрагментами, наче кіно, яке дуже швидко прокрутили перед очима. Подумки потягнувся до тіні, з надією почути відповідь на не задане запитання… не кине. Залишиться до кінця. Навіть якщо не буду пам’ятати.

– Дякую…

Остаток дня, я читав свій щоденник. Яке бурхливе в мене життя було. І стільки різноманітних людей. Аж заздрісно. Проте на словах. В середині ж була така пустота, що сама безодня позаздрить. Я зламаний, але готовий боротися далі за ту ціль, яку собі прописав. Я мертвий всередині, але буду рухатися допоки можу мислити. І навіть смерть не зупине мене.

Ніч зустрічав біля статуї. Храму не було, лише уламки, які покрила густа імла. Вона була спокійна, чорним полотном розтікаючись навкруги куди очі бачать. Лиш невеликий п’ятачок навколо статуї був вільний від цієї… зарази. Я кинув погляд на безлику жінку в просторому та легкому вбрані, яка тримала над собою шаль, наче вкриваючись. Нікс. Я повинен тебе пам’ятати, бо це ти мене сюди втягнула по моїй же волі. Але як бачиш, схоже нічого не вийде. Та я не здаюся.

Гура послала мені схвалення, підтримуючи.

– Так, я не здамся, – тихо вимовив, дивлячись, як до цього спокійна імла завирувала, стягуючись в одне місце.

Час йшов, і переді мною стала проявлятися фігура карашця: втомлене обличчя з широкими вилицями, прямий ніс, темне волосся і низькі круглі котячі вуха та довгий хвіст. Його шкіра була сірою, з чорними жилами на відкритих ділянках тіла. Очі закривала чорна-сіра завіса. Та я відчував його погляд – жадібний, голодний, той, що передчуває нову порцію смачної їжі. Він зробив крок до мене і статуя Нікс розкололась та осіла на підлогу дрібним пилом. Останній захист впав.

– Виродок.

Злоби не було. Я розумів, що ця істота хоче поглинути мене повністю і саме тому обрав мій образ, щоб ще більше познущатися. Він також розумів, що я нічого зробити не можу. Без кінцівок – я всього лише каліка. І навіть мої знання, які залишились, тут не допоможуть. Хоча…

– Тобі подобається думати, що ти бог. Але ти не бог, – посмішка на обличчі хтонічної істоти стала ширше, вона підходила ближче. – Ти просто паразит, якого з’їдають ревнощі, заздрість і туга за життям інших. Ти живишся ними, спогадами про кохання та втрати, народження та смерть, радість і горе. Отже… давай тоді. Візьми моє! Візьми мої спогади!!!

Останні слова я кричав йому в обличчя, коли від схилився наді мною, розкриваючи до неможливості рота. І коли імла почала покривати мене, змушуючи забувати все, я потягнувся до безкінечного джерела енергії і відкрив шлях до себе, в ту частину розуму де знаходиться полум’я. Лише з одним бажанням – гори!

Полум’я в думках, полум’я в серці, полум’я в всесвіті. Все повинно згоріти! Моя пам’ять, моє тіло, моя душа і ця потвора, яка тільки жерти і може!

І полум’я відгукнулось. Чорне, неконтрольоване, вільне і ненаситне – воно вирвалось з мене, спалюючи все на своєму шляху. Хтонічна істота навіть не встигла відреагувати, як була захоплена вогнем, перетворюючись на паливо для чорного полум’я. А воно не зупинялось, йдучи по сліду імли, спалюючи її як пух, аж поки не дійшло де центру, звідки все почалось. Мить тиші і… вибух. Ламар знесло, як і околиці на кілометри навколо.

Я тільки став приходити в себе, як ударна хвиля відкинула мене зламаною лялькою на десяток метрів. Останнє, що пам’ятав, як мене з силою жбурнуло об землю, ламаючи хребет і відправляючи в обійми пітьми.

Прокинувся від того, що хтось щось казав.

– Лазар! Лазар! Лазар! – і так постійно, наче ту плівку, крутять раз за разом. Та що за Лазар, хай відізветься, задовбав вже!

Розплющивши очі, нічого не побачив, суцільна пітьма. Не зрозумів.

– Ти прокинувся! – знову цей голос, який наче зі сторони чутно, а наче і в голові. – Як себе почуваєш?

Я напружився. Нічого не видно, нічого не зрозуміло, ще й зі мною хтось розмовляє! Та і взагалі… хто я?

– Я можу розповісти, – знову невідомий голос.

– Хто ти?

Темрява почала відступати і стала проявлятися фігура монстра. Великий зріст, міцна статура, три пари рук з довгими кігтями. І біла зубаста паща, яка могла заковтнути мене за раз. Істота повільна наближалась, наче пливучи в цій темряві. Але страху не було. Була цікавість і якесь… ностальгічне відчуття. Я прислухався до себе – пусто. Я наче чистий лист з невідомими знаннями про вогонь, простір, магічні формули і навички.

Коли істота наблизилась впритул, я витягнув руку і дуже обережно поклав долонь на її голову. Тільки зараз звернув увагу, що був майже без одягу. Якісь шматки тканини та залишки броні, і вони розсипались від дрібного руху.

– Що за…

Але щось додати не встиг, в мій розум полилась інформація. Істота біля мене ділилась зі мною своїм життям, показуючи всі дрібні моменти. Невідомих людей, місця, події, проте завжди пов’язані зі мною. Були і спогади шматками, наче істота продала на деякий проміжок часу. Але головне вона показала – мій фінальний бій біля храму і останнього ворога. А також те, що сталось.

Вогонь, який вирвався з мене, не нашкодив істоті, бо вона встигла сховатися в тінь. А ось почвару з імли, воно спалило вщент, не залишивши і праху. Потім була ударна хвиля, яка й відкинула мене від місць подій. Але… я ж був без кінцівок, а зараз все на місцях, навіть хвіст. Чого я цілий?

Відповідаючи на мої думки, істота продовжила показувати свої спогади. Як вона намагалась пробудити мене, хоча я і виглядав жалюгідним: зламана лялька без кінцівок. Навіть не дихав. Але мій рятівник не здавався, він почав вливати в мене безмежну кількість мани. І крок за кроком, день за днем, місяць за місяцем, але моє тіло почало регенерувати.

– Гура, так? – майже муркотливий звук у відповідь. – Дякую тобі. Та нажаль, мою пам’ять це не повернуло.

– Ти забув, але я пам’ятаю. І буду пам’ятати за нас двох, - дух темряви простягнув мені книгу. – Та ти можеш продовжити свій шлях і так.

Щоденник, який я бачив у спогадах Гури. Мій щоденник і кіпа вирваних сторінок історії іншої людини. Оглянувшись, я зрозумів, що після нашої битви з імлою, вся навколишня земля була спалена. Дерева навколо всі сухі, наче з них витягнули все життя. Присівши на землю, я почав листати своє колишнє життя. Судячи по спогадам Гури, робив я це регулярно в цьому мертвому світі. І не даремно. Чтиво було хоч і сухим, та без великих подробиць, але до біса цікавим. Я так захопився, що не помітив, коли настала ніч. Закриваючи щоденник, задумливо подивився на Гуру.

Сестра і ворожа корпорація з гравцями в іншому світі. Друзі, які боролися за мене і кохана, яка померла через мене. А потім потрапляння в цей світ завдяки богині Нікс, історія Морфея і другий шанс на життя. Та з умовами врятувати світ. Хех… важко в це повірити.

Мої емоції навіть не ворушились, таке відчуття, що я зараз був готовий прийняти все зі спокоєм. Так ось що значить почати з чистого листа…

Але головне інше.

– Яким ж дурним я був, – емоції Гури спалахнули в здивуванні. – Я мав все, для того, щоб вибратися з цього світу, проте навіть не помічав цього. І лише в кінці використав свої сили з розумом.

Я хоч і сказав ці слова, та можливо без перемоги над хтонічним духом, нічого б не зрозумів. Щоб відкрити портал між світами, треба дуже багато енергії. І щось, що проріже сам простір. Доступ до енергії я мав – сфера з безмежною маною. А прорізати простір… полум’я підходить. Головне направити його в потрібний напрям.

Менше думок, більше діла. Попросивши Гуру тримати щоденник при собі і сховатися в мою тінь, я зосередився на енергії, почавши її накопичувати. Мені було плювати, що від мого переходу, цей світ може зруйнуватись, не витримавши ще одного вибуху. Страху не було. Попереду невідомість і можливість рухатись далі. Треба притримуватись планів минулого «я», його життя і цілі мені імпонували. Можливо, це допоможе мені повернути ще більше свого минулого.

Вибух. Світ розірвався на шматки і мене викинуло в невідомий простір. Один сірий туман навколо: зверху, знизу, спереду, позаду. І що далі? Гура мовчала, вона взагалі не могла мені тут допомогти, оскільки сховалась не просто в мою тінь, а всередину моєї суті. Та зрозумів це я тільки зараз.

Паніки не було, було лише бажання рухатися далі. Я летів в цьому просторі не відчуваючи часу чи простору. Навіть енергія тут була розлита рівномірно усюди. Хм… може зробити ще один вибух? Та поки не квапився.

Я не знаю, скільки в мене забрало часу вивчення всього навколо і аналіз себе. Та чим більше часу проходило, тим більше збільшувалось бажання знову повторити трюк з вибухом. Від цих думок відволікло багрове світло. Дуже далеко, та робити все одно нічого.

Направившись в ту сторону, я через деякий час побачив гуманоїду кішку. Одразу помітив колір шерсті: темно-багряний, майже кровавий. Обличчя хоч і має людські риси, але ближче до сімейства котячих. Досить великі очі з білою рогівкою і темною райдужкою. Ніс невеликий, трохи виступає вперед і виділяється чорною плямою на обличчі, здалеку може здатися, що його взагалі немає. Губ як таких не видно. Вуха високі, але гнучкі, на кінчиках вуха − чорні китиці. Тіло було тренованим, що навіть здалеку помітно. Одяг був, але він постійно змінювався під впливом сірої димки.

Незнайомець вивчав мене так само, як і я його. Я не наближався, стараючись тримати дистанцію. Мить і мого розуму щось торкнулось. Я постарався заблокувати це, та де там – досвіду в подібному направлені майже не мав. Тому зробив єдине, що вмів, почав накопичувати магію, для потужної атаки полум’ям.

На це незнайомець широко оскалився і віддавши честь, вдаривши себе кулаком в груди, зник. Але залишись відголоски його думок.

− Довбень, твій якір – твоє тіло, воно завжди пов’язане з тобою. Перед тим, як соватись другий план всесвіту, хоча б базових речей вивчив.

Це було образливо, але корисно. Бо з його думками, в мене в голові виникли знання, як шукати зв’язок з тим самим якорем. Дякую тобі незнайомець.

Пора повертатися в реальний світ.

***

Околиці біля Ламару.

Поле битви завжди було запеклим місцем, де зупинка означала смерть. Але в ту мить, коли карашець з пробитою шиєю огорнувся в фонтан чорного полум’я – зупинились всі. Іштант, який стояв найближче, згорів в одну мить, перетворившись на груду попелу. Люди відчували, що в цей світ прийшло те, що не повинно приходити. Те, що змінить все навколо і чи врятує світ, чи знищить його.

Секунда. Друга. Всі напружено дивились за буйством вогню, забувши про свій конфлікт. Полум’я почало зменшуватись, поки не зупинившись на фігурі карашця. Проступили деталі обличчя і темної броні, але руки ноги та хвіст були покриті чорним полум’ям. Волосся також було вкрито вогнем, проте не згорало. Лазурний погляд чоловіка пройшовся по всім і зупинився на померлій жінці. Крок, і він опиняється біля неї, обережно піднімаючи голову. Його до цього спокійний вираз обличчя скривило від печалі. На мить, але цієї митті було достатньо, щоб частина людей навколо загорілися, а інша частина була проткнута шипами з темряві.

Битва закінчилась.

***

Я розрізав простір полум’ям наче гарячим ножем масло. Точка виходу – моє реальне тіло. Спочатку треба було сформувати точку, спираючись на свої відчуття, і лише потім зайти в прокол простору. За своє здоров’я я не боявся, а ось навколишнє… хай бояться.

Разом з переходом в світ, одразу відчув своє втомлене та виснажене тіло. Божечки, як же я скучив за цими відчуттями. Биття серця, біль в кінцівках, голод і багато іншого, що звичайні люди ігнорують. Секунди пішли на те, щоб взяти під контроль полум’я і направити всередину тіла, насичуючи його енергією. Якось природно вийшло помістити більшу частину в раніше відірвані кінцівки і здавалось, що вони постійно горять.

Пробігши поглядом по застиглим людям, я поділив їх на ворогів і друзів. Завдяки подробицям в щоденнику і феноменальній пам’яті, це не складало проблем. Та й… моє тіло досі реагувало на події забутого. І одразу помітив, що не бачу гравця, якого я окремо записував як ціль, яку треба вбити.

Але мої думки зупинились коли мій погляд потрапив на жінку, до якої я прагнув дійти до останнього подиху.

Мені знадобився лише крок, щоб опинитися поряд. Знання простору і переміщення в ньому чудово лягли на могутню, майже безмежну силу в середині. Піднявши голову Флоренс, я вдивився в чарівне обличчя жінки, яку колись кохав. Всередині все вирувало від емоцій, яких я не розумів. І найбільше пробивалась журба та ненависть.

Єдине, чим я міг себе розрадити – дати волю своїм емоціям. Навички пітьми, як і їх контроль вийшли на нову ступінь, достатньо було побажання, як вороги почали горіти зсередини, а ті хто мав магічний захист – вмирали від шипів з темряви.

З останнім подихом ворога, зникли й мої почуття. Я хоч і тримав вродливу жінку на руках, та нічого до неї не відчував. До мене спішили «союзники», та бентежило мене інше – чийсь уважний погляд. Покрутивши головою, я одразу знайшов його джерело: закляття в небі, яке використовувало аспекти простору. Той хто дивився на мене, зрозумів, що я знаю про його присутність, а через мить почув пропозицію:

– Я можу її підняти, – голос був глибоким, низьким і... холодним. В ньому не було життя. І я знаю тільки одну істоту, яка має стільки сили, щоб зі мною так розмовляти.

– Мстислав? – спитав, дивлячись в сторону закляття. Чоловік, що біг до мене одним з перших, загальмував і притримав інших. Розумний.

– Так, невже ти все забув? – на мене хлинуло здивування, та воно зникло майже одразу. А натомість я почув беземоційний сміх. – Вона все ж таки домоглася свого! Але це потім, ти приймаєш мою пропозицію Лазар?

Я швидко прокручував в голові що знав про Мстислава і аналізував його слова. А ось щодо пропозиції був не впевнений, силу верховного жреця смерті я відчував звідси – мертва сила. Якщо цим відродити істоту, вона втратить подобу життя, можливо буде функціонувати, як зазвичай, але то вже буде лялька в руках майбутнього бога Смерті. А мені таке не потрібно, тим паче, в щоденнику чітко писалось, щоб я йому не довіряв.

– Ні, але треба поговорити.

У відповідь закляття зникло, Мстислав вирішив більше не витрачати свій час на мене. Зацікавившись тим, що коїться, з моєї тіні показалась голова Гури, оглядаючи поле бою. І саме тоді від неї відділилась чорна імла, швидко увійшовши в Флоренс. Я завмер, не знаючи, як на це реагувати, бо думав, що цю заразу випалив остаточно.

Рука дівчини здригнулась і почала повільно підніматися до мого обличчя. Холодна долонь торкнулась щоки, ніжно і якось невпевнено проводячи пальцями. Одним шепотом вона промовила:

– Живий…

І різко розплющила очі, дивлячись на мене поглядом наповненою чорною імлою. Її рука в ту же мить перемістилась на шию, міцно стискаючи. Було боляче, але я терпів, дивлячись на симпатичну дівчину захопленою паразитом з іншого світу.

– Флоренс! – крикнув хлопець і кинувся до нас.

А ось цього я вже дозволити не міг. Полум’я по моїй волі охопило нас. Тіло я не чіпав, лиш випалював ту заразу, що була всередині. Почулись крики, прокляття, навіть хтось спробував наблизитися, але відхитнувся від болю. Секунда і все було закінчено. Знову мертве тіло в мене в руках.

– Вдалого відродження, Флоренс.

Тихі слова були перебиті криком ненависті і на мене налетів чоловік. Та замість того, щоб отримати удар по обличчю, я перехопив його руку і повалив на землю.

– Заспокойся, Гельт.

Пам’ять підкидала імена з щоденника, спираючись на одні тільки описи. Чоловік завмер, та його погляд був сповнений ненавистю.

– Якщо зараз вистрелиш, ви всі помрете, – на цей раз слова була направлені на арбалетника, який цілився в мене.

– Дайте йому пояснити!

Вперед вибіг жвавий старий закриваючи собою від розлючених найманців. Георгій? Одразу біля нього встали двоє хлопців, готуючись до бою. Судячи по магічному зв’язку між нами – Балот та Нір. Трохи поодаль панянка в масці і закритому одязі, вона тримала напоготові лук, готуючись в любий момент вистрілити. Наїра. До мене наблизилась білохвоста дівчина, активуючи захисне закляття. Це точно Сайла. Позаду неї лицар, прикриваючись щитом, він з ненавистю дивився на мене. Регалії Аркхи, показували його належність до паладинів. А його як звуть?..

Виходить це… мої друзі? Крім паладина, авжеж. Як же добре я людей описував, що можу впізнати їх одразу.

Пауза затягнулася і всі мовчки дивились на мене. Відпустивши Гельта я відійшов назад. І постарався як можна спокійніше пояснити про хтонічних істот і що вони роблять з людьми.

– Ти думаєш, ми тобі повіримо? – стискаючи кулаки майже проричав Гельт. Судячи по всьому, була б його воля, кинувся б ще раз.

– Але він не збрехав, – знову втрутився Георгій. Наскільки я пам’ятаю, йому по силам відрізнити правду від брехні.

Я потиснув плечима, не знаючи що додати. Та і не хотілось щось доказувати комусь. Старий з чоловіком почали спорити, ще й інші підключились.

Моя ж втома нікуди не ділась, я тримався на одній енергії та сили волі. Тому взявши у Гури щоденник, вирвав сторінки з описаннями людей і кинув його служителю Єдиного.

– Що це? – дещо здивовано він оглядав книгу, не очікуючи від мене такої речі.

– Мій щоденник, потім повернеш.

Я розвернувся, щоб йти відпочити, тільки встиг помітити, як Сайла підбігла і вирвала книгу з рук старого, швидко її розкриваючи. Я до цього бачив, як вона хотіла наблизитись до мене, проте мій стан її лякав і вона не рішалась підійти ближче. А тут майже всі відповіді.

Віддалившись від полю бою, я зупинився на пустій галявині і прислухався до навколишнього простору. Авжеж мене просто так не відпустять.

– Гаррет, якщо хочеш щось сказати, кажи прямо.

І вирвав з тіньового простору вбивцю. А він молодець, навіть не розгубившись, одразу встав в бойову стійку, готуючись захищатись.

– Йди до своїх, я буду тут і чекатиму вашого рішення до ранку.

Гаррет кивнув і знову зник в підпросторі. На цей раз мені прислухатися не треба було, щоб відчути де він знаходиться. Я ще раніше це помітив – знання про магію вкоренились глибше, ніж пам’ять. Дійсно став інструментом з власною волею.

Але для початку треба відпочити. Тримати постійно під контролем таку кількість магії – складно і важко. Як б не хотілось бути всесильним, та краще навчитись цією силою правильно користуватись для початку.

Розвіявши магію в тілі, я одразу звалився в траву. Гура обережно підняла мене і посадила, створивши подобу пуфа з темряви. Відчуваю себе зламаною іграшкою…

Посидівши ще так десяток хвилин, насолоджуючись спокоєм, я почав ревізію своїх речей в кільці. Сумка з сотнею золотих. Багато залізяк, як уламків, так і зброї. Дивна маска з темного срібла, хм, наче це хтось на мене напав в ній. Артефакт насичений магією темряви і якщо не помилявся в ньому була штучна свідомість Маховскі. Я його навіть не діставав, потім розберуся.

Далі йшли зілля, одяг і їжа. Чорна броня на мені не заважала, проте я її зняв і закинув в кільце, залишившись в штанях та кофті. Боги… яке це ж задоволення просто сидіти і відпочивати.

Збиваючи з думок, організм нагадав про себе – хотілося жерти неймовірно. Для початку відкрив декілька зіллів і випив. Гірше точно не буде. А потім почав їсти. В минулому я відправляв Гуру на полювання, а все що залишилось, кидав в кільце, зараз ж це стало в нагоді. Я їв майже як тварина: пережовуючи кості, ковтаючи шматки холодного м’яса, забруднюючись в жирі повністю. І все тому, що смак був неймовірним. Хоча це могло бути через голод, чи через втрату пам’яті.

Гура відмовилась від своєї порції, пославши мені, що вона тепер повністю на енергії живиться і щось їсти їй не обов’язково.

Від їжі мене відірвав голос юного паладина.

– …він не пам’ятає нікого! Дивись, навіть, як звір…

Мій погляд змусив хлопця замовкнути. А потім я подивився в блакитні очі вухатої дівчини. Я не бачив страху, ненависті чи ворожості, тільки жалість. Невже я так погано виглядаю?

Слідуючи за моїми думками, Гура окутала мене пітьмою і через мить я був чистим без сліду жиру. Їжа також зникла. Шкода…

Я з цікавістю дивився на парочку. І якщо паладин Аркхи мене не цікавив, то Сайла викликала змішані почуття. Вона гарненька і миленька, я точно знав, що відносився до неї як до молодшої сестри. А вона… кохала мене? Можливо. Зараз же я відчував потужну магічну силу від неї, могутню, проте не небезпечну для мене. Думаю, я зможу її вбити одразу, як відчую загрозу. Стривай… а чого я взагалі думаю про напад на неї, Сайла ж ніколи не зробить мені нічого поганого.

Зітхнувши, дівчина пішла до мене, відмахнувшись від супроводу. Я сидів на пуфі з темряви, помічаючи, як рішучість Сайли тільки збільшувалась з кожним кроком.

Очікувати напад? Звинувачення? Чи може ляпас по обличчю, який я отримував в минулому?

Але дівчина лиш обережно обійняла мене. Я старався не ворушитися, щоб не злякати Сайлу. Я чув її швидкий стукіт серця і відчув тепло тіла. Вона пахла приємно, наче сніжна квітка. Приємно. Всередині виникло тепло і ніжність. Забуте мною. Так ось як це, мати молодшу сестру.

Відповівши на обійми, я втупився в паладина, який ледь не задихнувся від злості і… ревності? Поманивши його ближче, відсторонився від дівчини і побачив в неї сльози на очах.

– Навіщо лити сльози, пухнастик, якщо я живий, – Сайла з здивуванням подивилась на мене, схоже, не очікуючи такого звернення до себе. Але з посмішкою витерла сльози. – В тебе є зв’язок з храмом?

Останнє адресувалось юному паладину.

– Так, – він нервував, з силою стискаючи руків’я меча. Йому не подобався як я, так і пітьма що крутилася навколо мене.

– Зв’яжись з головним, мені треба зустрітися з ним.

– З чого б нам…

Хлопець почав опиратися, та одразу замовк, коли темрява перетворилась на величезну фігуру монстра, який нависав над ним.

– Виконуй, що треба, я завтра навідаюсь в храм. А тепер йди.

Повторювати не треба було, оскільки Сайла теж погоджуючись кивнула, відпускаючи свій супровід. Ми посиділи недовго мовчки, поки дівчина не дістала фрукти і овочі з сумки. Я не відмовився від частування – мій голод нікуди не дівся, а тільки виріс. Зілля, що я прийняв потребували великих ресурсів від організму.

Під час їжі дівчина показала мені знак питання на дощечці і кивнула в сторону паладина.

– Навіщо мені в храм? – кивок у відповідь. – Мені цікаво, чи знають вони щось про імлу. Бо по щоденнику все почалось саме в Ламарі, на храмовій площі…

Я продовжив розповідати що знаю і що передала мені Гура. Потім спитав, як вони всі опинились разом, якщо всі знаходились в різних місцях. Можливо, як співрозмовник Сайла не кращий варіант, але вона нічого не приховувала від мене в своїх скупих словах на дощечці.

Вона послухала минулого мене і відправилась до Георгія, познайомившись з ним, дівчина прийнялась чекати. Як раптом прийшла інформація від гільдії, що я в небезпеці – це вже Наїра повідомила. І схоже, так само дізнався загін Химери. А як тільки вони поспішили в мою сторону, з’явились два зброєносця, приєднавшись до невеличкого загону.

Під час розмови я дістав вирвані сторінки, щоб не заплутатися в іменах. Сайла з цікавістю зазирнула, але одразу відвела погляд, відчувши себе некомфортно. Хм… думає, що це занадто особиста інформація?

Під час розмови, мене почало потроху вирубати. Втома фізична, так і психологічна давала о собі знати. Я дивися, як пухнастик шкрябав нову відповідь, мить, і провалився в темряву.

Спокій… тиша…