Проєкт Лазар 2

Оскільки йшли швидко, економлячи дихання, розмова припинилася. І коли думки спорожніли, притримуючись лише ритму кроку, зрозумів одну річ - я став сильнішим. Коротка сутичка знову дала мені додаткову силу, яку в запалі сутички не помітив. Значить все-таки тварюки з інших світів. Інакше, я б не отримав жодних надбавок за вбивство простих тварин. Або ж так вплинуло на них зараження - наситивши маною.

І задумався над результатом посилення або ж поглинання ворожої енергії. Коли збільшується обсяг мани, коли зміцнюється тіло або ж з'являються нові знання - від чого це залежить? Відповідь прийшла сама собою: від розвитку і необхідності. Підсвідомо я завжди прагну чогось конкретного в момент вбивства. Чи то загадка над печатками, чи то нестача сил, щоб перемогти ворожого жреця. Довго ж до мене доходило. Хоча найімовірніше потрібно було просто розвинутися до цього розуміння.

Чимось нагадало на віар-іграшки сестри, про які вона розповідала. Де було стихійне прокачування рівня залежно від твоїх дій. Невже Загрей створив подібну систему і впровадив її в мене? Або ж це було спочатку? Дізнаюся про це, коли з ним поговорю.

- Лазарю! - окликнув Георгій, я вирвався з думок і здивовано подивився на супутника. - Тебе тільки з третього разу докричався, - невдоволено пробурчав пілігрим. Але тут же продовжив. - Я бачив споруду крізь ліс, думаю, це таверна.

Тракт плавно забирав праворуч і дерева прикривали те, що було за поворотом. Густий ліс не дозволяв побачити таверни. А дідусь то окатий.

- Добре.

- Як там твоя... - пауза, немов священик намагався згадати. - Гура?

Я навіть із кроку збився, недовірливо подивившись на Георгія. Пілігрим Єдиного і турбується про кровожерливу тінь з іншого світу? Звучить, як жарт.

- Що ти дивишся так, - здається, чоловік злегка зніяковів. - Вона дуже допомогла в битві зі чужинцями...

- Просто спить. Підозрюю, що еволюціонує, але точно сказати не можу. Не знаю.

На це Георг лише кивнув, але судячи з погляду і легкої усмішки - зрадів. Ось це раптово, не очікував, що священик прив'яжеться до Гури.

Через кілька хвилин ходьби я побачив двоповерховий широкий будинок із прибудовами. У стійлах стояла пара коней, які мирно їли солому. Усередині ж відчувалися три людини.

Дійшли ми засвітло, тому, коли відчинив двері, заходячи всередину, довелося зупинитися, щоб звикнути до темнішого оточення. Незважаючи на те, що дерев'яні віконниці були відчинені, різниця в освітленні була занадто великою.

- Мирного життя вам.

На моє привітання тавернщик тільки хмикнув. Немолодий чоловік із густою бородою, кущистими бровами і коротким їжачком волосся. Коли я йшов через зал до барної стійки, він продовжував упиратися руками в стільницю, свердлячи мене поглядом. Усі тавернщики такі негостинні?

- Мені потрібен зв'язок із гільдією, - я витягнув медальйон загону, показуючи мужику. - А також вечеря на двох, кімната і гаряча вода помитися.

- Два срібники, - дав три, доклавши зверху монету, але тавернщик відсунув її вбік, взявши тільки дві. - Не потрібно.

- Це на сніданок і їжі в дорогу.

Посвердливши мене поглядом кілька секунд, мужик згріб монетку і кивнув у бік дверей за спиною.

- Ходімо.

Георгій уже розвалився за столом і тільки зараз, озирнувшись, я помітив людину, яка сиділа в кутку приміщення. Глибоко натягнутий капюшон приховував обличчя. А ось грубі руки в рубцях, що тримали кухоль, вказували, що це хтось із найманої братії. На нас він не звертав жодної уваги, втупившись у кухоль.

За дверима була кухня. Різне начиння, плити на магічних каменях, бочки, умивальник і піч. Там же й крутилася молоденька дівчина, щось готуючи, на нас вона не подивилася. А от мій погляд затримався: ладна фігура й округлі форми так і манили. Однак поборовши себе, відвів погляд. Тавернщик не зупинявся, йшов далі в інше приміщення. Це було більше схоже на кабінет: стіл, кілька стільців, документи в папках. Покопавшись, мужик дістав триногу, на якій лежав круглий диск із рунами. Ага, комунікатор. Або «посланник слова», як кажуть намійці. Давненько я такого не зустрічав, зазвичай усі використовували магічні амулети, а це саме щось зі старих пристроїв. Зате, як кажуть, надійний і не потребує підзарядки. Звісно, недолік у тому, що можна передавати повідомлення в один бік, зворотно приймаючи лише візуальне підтвердження.

Поводивши пальцем по рунах, активуючи пристрій, господар таверни сказав:

- Говори.

І я почав розповідати про тварюк, на яких ми натрапили. Не упускаючи жодної деталі: вид, звички, дивна кров. І навколишню місцевість, а також скільки йти. Єдине, змазав подробиці своїх здібностей, повідомивши, що бив точково магією, просто закривши всім огляд.

Поруч напружено сопіли, така інформація мужику не сподобалася, але він чекав поки я закінчу звіт. Коли відійшов від комунікатора, тавернщик швидко натиснув на руну, і та м'яко засвітилася зеленим. Ага, значить повідомлення надіслано, хтось із адміністрації гільдії скоро прослухає його.

- Чому не подав сигнал? - чоловік кивнув на мій медальйон.

- Я новачок загону, дали просту бляху.

Це перше, що мені спало на думку. Не пояснювати ж усю ситуацію, що відбувається зі мною. Але мужику цього вистачило, він кивнув, прибрав триногу і вказав на вихід. На кухні знову затримав погляд на дівчині. Миленька.

- Зіпсуєш доньку - яйця відріжу!

Тихо прошипів чоловік, але я на це тільки вухом смикнув. У думках навіть не було. А от помилуватися - дуже навіть не проти. Забравши ключі від кімнати, приєднався до свого супутника. Георгій уже їв, запиваючи чимось із кухля. Принюхавшись, зрозумів, що пиво. От вже не думав, що священикам можна алкоголь, але пілігрим у нас особливий. Я ж відмовився, попросивши або квас, або компот. Алкоголь пити, коли будь-якої миті можеш влипнути в бій - небажано.

Швидко поївши і подякувавши дівчині за смачну їжу, пішов у подобу ванни. Тільки там стояла велика баддя, мильне приладдя. Таке саме було в Міли. Хоча зазвичай у тавернах цього немає, обмежуються колодязем і звідти воду тягають. Відтерши весь бруд, відчув себе заново народженим. Усе-таки чистота - це добре.

У залі пілігрим про щось розмовляв із тавернщиком і незнайомцем, я махнув їм і піднявся на другий поверх до кімнати. Роздягнувшись, поклав речі на табуретку, а сумку в кутку, залишивши меч поруч із ліжком. Ліг, прислухався. Знизу долинав тихий гул голосів. Неголосно хлюпалася вода, це, напевно, дівчина мила посуд. Вітер зашелестів листям, перебиваючи решту шуму. Спокійно. Добре.

Прокинувся ще до світанку. На сусідньому ліжку хропів Георгій і, судячи із запаху, випив він чимало. І коли він зайшов у кімнату? Навіть не помітив. Схоже, я досить сильно втомився, хоч і не відчуваю цього фізично, адже постійно переміщаюся, ніде не осідаючи надовго. Немає місця, яке можна назвати домом. Ламар? Не думаю, хоч і з містом поріднився, але всього лише знімав кімнату. Напевно після того, як Сайла повернулася, кімната пішла іншому постояльцеві. Купити будинок чи що? Грошей у мене мало для такого... ех...

Геть сумні думки!

Вскочивши з ліжка, натягнув штани і задумливо втупився на інші речі. Гаразд, потерплю трохи. Поклавши все в тінь, відчув неприємну тяжкість. У таверні нікого не було, всі спали. Надворі темнувато, проте небо почало світлішати. Теплий вітерець приємно обдував голий торс, змиваючи остаточно сон. Усе-таки в Намії не так вже й холодно, як здавалося, та й потеплішало швидко.

Подвір'я цілком вистачало для тренувань, тим паче, недалеко від входу був колодязь, щоб швидко обмитись. Зітхнувши на повні груди, почав зі звичайної розминки. Розтягуючись і розігріваючись, я намагався повністю очистити свій розум. І лише потім взявся за меч. Плавні помахи, затриматись на ударі, всього лише на мить. Не поспішаючи переходив з нападу в захист. Хвіст також вписався в тренування, іноді різко шмагаючи вперед, але частіше залишаючись противагою для тіла. Розмірено, відчуваючи своє тіло і дозволяючи розуму помічати можливі помилки. Це було не бойове мистецтво, де потрібна неймовірно відпрацьована складна техніка. Це бій, де більшість твоїх рухів виникають на інстинктах. На основах, які вбиваються потом і кров'ю.

Коли скрипнули двері, я блищав від поту. Біля входу стояла дівчина з кошиком і побачивши мене з оголеним мечем, вона лише ойкнула. Кинувши на красуню погляд, я струснув головою, відганяючи непотрібні думки, і пішов до колодязя. Уже розвиднілося, краще помиюсь і помедитую. Сили ще знадобляться.

- Ти начебто кудись збиралась? - з усмішкою запитав доньку тавернщика, що застигла в проході. - Чи я заважаю?

- Ні-ні, - прощебетала вона, поспішивши в бік лісу. Хм, збирає коріння і трави?

- Будь обережною! - крикнув їй у слід, але дівчина тільки прискорила крок.

Обмившись біля колодязя, витерся рушником, витягнутим із тіні. Мда, треба буде й такі речі оновити, якось воно зносилося. Діставши речі, одягнувся та підігнав кольчужні рукави. Усе, повністю готовий до подальшого походу, хоч і треба дочекатися Георгія. І поїсти звісно ж.

Сівши медитувати, я занурився в себе. За фактом, заповнювати ману мені не було потрібно, тому просто циркулював енергію по тілу, спостерігаючи. Заодно відправив новий пакет емоцій через медальйон, та тепер із відчуттями загрози навколо й небезпеки. Але завершив це твердою впевненістю. Не знаю, чи зрозуміє Флора, проте хоч так підтримаю спілкування.

Прислухався до себе, Гура так і спала, ніяк не реагуючи на уявний заклик...

Раптово почув жіночий зойк. Короткий і якби не медитація, може навіть не зрозумів, що це було. Але зараз, я знаю тільки одну дівчину, що може кричати в окрузі.

Схопившись, побіг у бік, куди попрямувала донька тавернщика. Пройшовши десяток метрів, одразу вловив її магічним чуттям. А ось поруч нікого... чи якісь брижі, не зрозумію. Поки мозок обробляв інформацію, я на все можливій швидкості біг лісом, ухиляючись від гілок і перестрибуючи перешкоди. Підбігаючи, почув чоловічі голоси, що дивно, жодної присутності не відчував, лише якесь обурення в магічному просторі. Сповільнившись, пішов уперед, обережно ступаючи, щоб не привертати уваги. На невеликій галявині лежала дівчина, біля неї крутилися якісь дві особистості. Якщо вони досі її не вбили, треба зрозуміти, в чому справа.

- ...та тут навіть нікого немає. Я швидко, можеш осторонь постояти! - низький грубий голос незнайомця різав слух. Він зараз намагався роздягнути доньку тавернщика.

- За це досвіду не дають, як і за смерть енпісі, - другий мужик зітхнув і присів поруч на траву. - Так ще штрафи накинуть!

- Але відчуття! Я викрутив на всі сто, насолоджуся процесом! Наші аналітики спасибі ще скажуть! Та як же зняти цю сукню...

Ненавиджу. Усе всередині мене клекотало від гніву, проте я ловив кожне їхнє слово. Це не місцеві, точно гравці, можливо навіть із моєї планети. Звичайний одяг і шкіряна броня. Зі зброї - короткі мечі. Хоча на правій руці дивні масивні наруччі, подробиць не розгледіти, далеко.

- Слухай, - той, хто присів, дивився поверх наруча, немов там щось відображалося. - Увімкнено бойовий режим, щось тут не так.

- Нарешті! - перший незнайомець, не звертаючи уваги на слова друга, поборов зав'язки сукні та зняв її. Дівчина залишилася в одному спідньому, що закривало стегна і груди. - Тьху ти, і тут одяг!

- Гей! Поруч є ще хтось!

Далі тягнути сенсу не було. Ривок уперед, і в стрибку встромляю клинок у шию ґвалтівника. Відчув прилив сил, але, не відволікаючись, приготувався до бою. Мужик, що сидів на траві, тільки встиг схопитися. А ось загиблий здивував. Крові не було, він просто розпався, немов неякісна голограма. Якого...

- Ти сам напросився, виродку!

Клинок гравця, що залишився в живих, був спрямований на мене і злегка тремтів. Мені навіть стало цікаво, що вони вміють, оскільки реакція у них нікуди не годиться. Вбивати не можна, адже запитань у мене накопичилося достатньо, доведеться діяти по-іншому.

- Випад!

Атака була дивною, на мить я відчув сплеск мани і тієї ж секунди гравець опинився поруч зі мною, маючи намір проткнути мечем. Зазіваєшся на секунду і вважай мертвець. Але я парирував удар та зробив крок уперед, збиваючи мужика з ніг. Якось занадто просто.

- Посилення!

Не встиг я зробити й кроку, як нове заклинання, що змусило супротивника підскочити з землі. Хм, меч не випустив із рук, коли впав, отже, досвід якийсь є. Та й у бойову стійку став, стежачи за мною.

- Ви з «Атлантиди»?

- Звідки ти... - запитання сполошило гравця, але він швидко взяв себе в руки. - Випад!

Серйозно? Ще один удар супротивника, зустрів жорстко: поворот корпусу, пропускаючи клинок поруч із собою, і рубаючий удар по ліктю. На землю впала рука з мечем. Але гравець лише нетямущо витріщався на свою кінцівку, не виявляючи ознак болю. Не зупиняючись, врізав гардою по обличчю, ще раз збиваючи на землю.

- Не рухайся, - але противник і не думав слухатися, перевернувшись на живіт, потягнувшись до своєї відрубаної руки. Тоді я встромив меч у плече, прибивши мужика до землі. І ще прибив ногою до землі, щоб спокійно підібрати відрубану кінцівку. - Ну-ка, що в нас тут.

- Не чіпай!

Але відрубана рука вже була в мене в руках. Хе-хе. Можливо, через відсутність крові, гравці сприймалися не як живі люди. Або ж мені вже справді наплювати на людські страждання. Як би взагалі бездушним не стати...

У цей момент прокинулася дівчина і позадкувала від нас. Кинувши погляд на неї, і не побачивши нічого, крім садна на обличчі, кивнув їй у бік таверни. Повторювати не довелося, дівчинка схопила речі і побігла, спотикаючись об коріння. Нічого, добіжить.

Тепер можна зайняти гравцем. Поки мужик матюкався і намагався звільнитися, розширюючи ще більше свою рану, я вивчав наручник. Він явно щось у ньому бачив. Точніше, над ним. Повернувши руку так, як робив це гравець, я не побачив нічого нового.

- Як воно працює?

- Пішов ти!..

Зрозуміло. Заглянув у зріз. Ніби енергетична плівка закривала край рани, а замість крові, м'яса й кісток синява упереміш із темрявою. Спробував засунути туди палець. Шкіру одразу ж стало поколювати, наче струмом вдарило, однак, не завдаючи шкоди. І я одразу відчув енергію в цій руці, що насичувала тіло. Немов у руках у мене була частина... маріонетки? І ця енергія буквально відтворювала тіло. Можливо, тому не було крові, а гравець зараз нормально почувався з такими ранами.

Заради експерименту дав імпульс мани через палець, засвітився напівпрозорий екран над наручем. Хм, що в нас тут. Типове вікно персонажа. Ім'я: Гравець023. Рівень четвертий і знизу смуга стабільності тіла, якої зараз було трохи більше половини. Без характеристик. Далі вкладки з інвентарем, древо навичок, журнал, карта і налаштування. Пошти не було, як і зв'язку із зовнішнім світом. Ні мануала, ні якоїсь інструкції. У вкладці «карта» - розкрита пристойна частина Намії, особливо прилеглі землі до Ламара. У журналі ж порожньо, тож доведеться розмовляти.

- Вихід! Система, вихід!

Схоже, мужик щось зрозумів. На дисплеї відобразилося:

«Ви дійсно хочете вийти?»

«Так» «Ні»

Тисну на «ні». Втекти надумав, а ще стільки треба дізнатися. Так, пам'ятаю, перший гравець говорив щось про чутливість. У налаштуваннях швидко знайшов потрібний пункт, що стояв на мінімумі, і викрутив його на максимум.

- Ааааааааааа! - мужик закричав, конвульсивно смикаючись.

Упс. Опустив наполовину. Тепер він морщився, криючи мене матом. Підкрутив трохи більше, дивлячись на обличчя противника. Зблід, вкрився потом, не дихав, а хрипів, вирячивши очі.

- Тепер відповіси на мої запитання?

Із занепокоєнням подивився на смугу стабільності, що пішла вниз. Це як крововтрата чи через біль він втрачає енергію?

- Так! Тільки зменш біль!

Варто було тільки скрутити вниз поріг болю, як мужик закричав:

- Екстрений вихід!

«Запускаю процедуру екстреного виходу...

...

...

Заблоковано»

- Дивись, схоже, тебе списали, - я показав йому екран. - І якщо наступного разу щось не те скажеш, то...

Підняв больовий поріг гравця, уважно спостерігаючи за стабільністю. Коли вона стала просідати, повернув усе в норму. Мужик важко дихав, пускаючи слину. Я не отримував жодного задоволення від тортур, відчуваючи всередині лише крижаний холод. Але й жалості до ґвалтівників відчувати не було жодного бажання.

- А тепер розповідай. Хто ви? Звідки прийшли? Що з «Атлантидою»...

Гравець023 постійно збиваючись і перериваючись, став давати мені довгоочікувані відповіді. Компанії «Атлантиди» не стало. Після раптового зникнення Данила Маховські, акціонери, які тримали все у своїх руках, раптово розпродали свої активи або стали частиною іншої компанії - «Ігрис». На мою пам'ять, сестра казала, що ця компанія одна з небагатьох, хто міг конкурувати з «Атлантидою». Тому не здивований, що більшість акцій потрапила до їхніх рук.

Саме «Ігрис» узяли на себе підтримку наявних серверів і проєктів. Один із них: вірком - пристрій, що дає змогу зануритися у віртуальний світ та випробувати там усе, що і в житті. Технологія майбутнього, розрахована не тільки для багатіїв, а й для простих людей. Для занурення всього-то був потрібен шолом і наручник. Капсула використовувалася більше для підтримки тіла у формі, але якщо грати недовго, можна нікуди не залазити.

Але це все загальновідомі речі. Сам мужик був із людей, які брали участь у розробці зовнішнього вигляду віркома. Інформація з інших областей не потрапляла на сторону, і гравець нічого розповісти мені не міг. А оскільки він був одним із персоналу «Ігриса», то й отримав перший доступ до віркома. Служачи заодно і тестувальником. І таких було трохи більше ста чоловік.

Хм, тобто, по Намії, зараз бродили близько ста гравців? Виявилося, що ні. Частина команди служили зовнішніми операторами і не могли підключитися до віркому, інша частина стежила за надісланою інформацією. Ще більше людей продовжували працювати над проєктом. І тільки невелика кількість людей отримала доступ до віркому. Але точної кількості, гравець сам не знав.

А ось місце появи було поширене на весь континент, і обирали їх самі співробітники. Два гравці, що потрапили мені на шляху, були знайомими, тому й вирішили діяти разом. З'явилися недалеко від Ламара, околиць мужик не пам'ятав, вони просто виникали з речами в потрібному місці. І перебували тут уже близько місяця. По вісім-дев'ять годин на день, більше не дозволяли. При виході з системи, ігрові аватари просто зникали з усіма речами. А потім з'являлися в тому самому місці, якщо не було небезпеки.

Якихось певних завдань перед ними не ставили, лише попросили не конфліктувати з місцевою владою. Те, що це зовсім інший світ, а не ігровий ніхто їм не сказав. А коли я про це згадав, гравець мені не повірив.

Уточнив про їхню смерть, на що мужик зло розсміявся:

- Через добу ми повернемося і прикінчимо тебе. А потім займмося, тією шлю...

Слухати далі я не став, викрутивши больовий поріг. Отже, відкат смерті добу? Цікаво, а душа пов'язана з розумом і поточним енергетичним аватаром? Адже я відчув приріст сили від убивства першого гравця. Не чекаючи поки мужик втратить останні залишки стабільності, наніс печатку на лоб і влив у неї силу темряви, дістаючи до самих глибин свідомості. Саме завдяки Гурі та зброєносцям, які мали зі мною міцний зв'язок, я знав, куди спрямувати енергію.

Гравець тепер не просто корчився від болю, він кричав. Та так, що зірвав горло за кілька секунд. Відкинувши руку, я відійшов, спостерігаючи за муками мужика, особливо притягувала погляд палаюча печатка. Я відчував через зв'язок, як пошкоджується розум противника, навіть душа викривилася від печатки.

У поле зору потрапив Георгій, який тримався на відстані. І судячи з погляду, те, що відбувається, йому не подобалося. Ну та плювати, потім поясню. Зараз набагато цікавіші метаморфози з гравцем. Його вигляд... потік. Позбувшись обличчя, форми тіла й одягу, він став схожий на гуманоїдну пляму брудної енергії. А потім вибухнув. Я тільки встиг помітити, що першим спалахнув наруч, перш ніж поставити щит.

Штаб-квартира «Ігрис»

- Ігоре Майкловичу! У нас проблема!

До кабінету увірвався захеканий секретар. І тут же витягнувся по струнці під злим поглядом начальника. Чоловік, до якого зверталися, продовжував стояти перед дзеркалом, зав'язуючи собі краватку, немов нічого й не сталося.

- Я, здається, просив, мене не турбувати. Навіть зв'язок відключив, - Ігор Майклович більше бурчав, розуміючи, що секретар вчинити по-іншому не міг. Тому зараз і стояв, опустивши очі в підлогу. - Доповідай.

- Один з альфа-групи не зміг вийти із системи, коли потрапив у битву. Схоже, місцевий знає про «Атлантиду», хоча до цього таких випадків не було.

- Що з людиною? - Ігор підтягнувши краватку, дістав із шафи піджак. - Потримай.

Чоловік узяв вішалку, продовжуючи відповідати:

- Досі не прийшов до тями. Розумники говорять про дисонанс у вірткомі, але за подробицями до них.

- Хто про це знає? - немов і не було важливої розмови, Ігор дістав парову праску і почав прасувати піджак.

- Ще один із групи альфи, занурювалися разом, - і попереджуючи запитання, секретар виголосив: - Одразу ж ізолювали.

- Обнули його й обмеж іншим доступ до інформації. Вільний.

Ігор Майклович одягнув піджак, повертаючись до свого звичного зовнішнього вигляду. Секретар же вклонившись, пішов виконувати вказівки.

Доторкнувшись до сенсора на столі, чоловік попросив:

- З'єднайте мене з групою А.

Недовгі очікування з легкою ненав'язливою мелодією, і стіна кабінету перетворюється на відеоконференцію з чотирма екранами.

- Панове, з'явилося термінове запитання...

- Терміновіше за термінове? - невдоволено буркнув молодий хлопець зі сколоченою зачіскою. З його обличчя було видно, що він не спав понад добу. Та й інші у відеозв'язку мали не кращий вигляд.

- Так, - погляд Ігоря поважчав, та й тон став холодним. Хлопець стрепенувся і тихо вибачився. - Я даю вам доступ до закритого розділу «Лазар», вивчіть інформацію і скажіть мені, що ви про це думаєте, - і бачачи невдоволення на обличчях підлеглих, чоловік додав: - Повірте, вас це зацікавить.

Ігор Майклович відключився від відеозв'язку і сів переглядати отриману інформацію щодо проблеми. Нічого критичного, на його думку, не відбувалося, цілком очікувано, що колись вони натраплять на нього. Хоч і прогнозували, що Лазар мертвий, але не все йде за планами людей. Залишилося тільки вирішити це питання...

Через кілька годин у кабінеті знову запалилися монітори.

- Це щось неймовірне! - вигукнув найстарший із групи А. - Чому ви раніше приховували ці дані?

- Так, це б дуже допомогло нам синхронізувати енергетичні потоки, - підтримала друга людина.

- Стоп, - Ігор Майклович підняв руку. - Спершу потрібно вирішити, що робити з ним, а потім решту.

Усі замовкли, обмірковуючи запитання. Лише хлопець невдоволено щось буркнув, узявши слово:

- Що-що, рейд мітку на нього повісити і нагороду вліпити, - молодий учений криво посміхався. - Життя в нього одне, а в наших необмежене. Нехай тільки не туплять.