Проєкт Лазар 2

Піднявшись, розім'яв затерплі ноги. Хлопці спали, Георгій сидів на варті, підтримуючи вогонь. Сівши поруч, поставив питання, яке мене цікавило:

- Можеш мені пояснити. Чому тут такі тихі краї? Зустрінуті мисливці тільки відлякувальним порошком користувались, навіть варту не ставили.

Пілігрим уставився на мене, задумливо стиснувши губи. Немов вирішуючи, говорити чи ні.

- Міла - володарка духів. У перші роки вона очистила місцеву живність, залишивши тільки гулів, оскільки ті не заважали особливо. Та й тримали людей у тонусі.

- Суворо.

- Вона така, - закивав чоловік. - Якщо Мирон - це м'язи, то вона розум і магія. Як я чув, її дух-охоронець бродить цим лісом, винищуючи нечисть.

- Розкажи мені про духів.

Як виявилося, у світі, звідки вони прибули, були такі люди, здатні контролювати ожилі сутності стихій або еманацій - духоманти. І старійшина селища якраз була однією з найсильніших. Думаю, тому Міла відчула Гуру, обізвавши її духом. Священик лише обмовився, що одна з причин, чому їхній рід вигнали - через дії духомантки, але в подробиці не вдавався.

До речі, можливо, та сильна істота, на яку я натрапив у лісі, і була цим духом-охоронцем? Хто знає.

Відправивши Георгія спати, сам залишився на варті, до світанку залишалося кілька годин. У голову полізли думки про Флору, чи дійшло повідомлення? Потім про Сайлу й сестру: як вони поживають? Чи все гаразд. І якщо вухату дитину я скоро зустріну, то сестра...

Здавалося, що довше я перебував без руху, то більше приходили дурні думки. І часто неприємні. Щоб не забивати свою голову сміттям, піднявся і, взявши в руки меч і баклер, став відпрацьовувати стандартні стійки. Баклер обтяжував ліву руку, змінюючи координацію в бою, тож тренування пішло на користь.

Коли стало світати, розштовхав хлопців, попросив їх набрати води, почистити трофеї і зробити сніданок. Георгія не чіпав - менше за всіх спав. Поки хлопці метушилися, сходив швидко обмитись. Рана зажила, хоча минуло всього нічого часу. Хм, можливо, тому Сила зламалася, оскільки моя регенерація занадто висока для людини. Плюс посилення від останнього бою – і система Загрея не розуміє, як це прорахувати. Цікаво, якщо характеристики виставляє мені бог, то як він оцінює мої можливості? Порівнює з чим? Невже він також був у смертній шкурі…

Після цієї думки, в скронях стрельнуло, а символи на грудях засвітилися. Скривившись, підняв руки вверх. Зрозумів-зрозумів, більше не буду про це думати.

Поки повертався до табору, обдумував втручання Загрея. Все ж таки, на мене він може якось по впливати. Поки не смертельно, але неприємно.

Колишні зброєносці організовано готували сніданок, навіть чайник дістали. Так подивишся і не скажеш, що погані підлітки. Хм… і все ж таки, чому я їх вважаю молодшими за себе? Особливість сприйняття від пережитого досвіду?

Георгій прокинувся, почувши запах їжі. Піднявшись, він очманіло подивився на хлопців, які працюють, і на мене, який спокійно сидить. І знову зробив неправильні висновки. Чи правильні…

- Ти змусив їх працювати!

Фіренці не припинили займатися своїми справами, лише кинули здивований погляд на священика. Що, мені самому віддуватися?

- І?

- Це неправильно!

- І?

- Але ж вони діти!

- І?

Балот, який стояв спиною до Георгія над казанком, посміхнувся, а от Нір зосереджено тер ганчіркою латну броню. Але до цього тьмяний погляд, став виблискувати.

Ще кілька випадів пілігрима я відбивав однотипним запитанням. Справді, він думає можна просто так переконати когось? Прийнявши тарілку з кашею від зброєносця, покликав Ніра за своєю порцією. Під час сніданку Георгій бурчав, але я його сприймав, як фоновий шум, навіть не дратував.

Уже попиваючи трав'яний настій, Георгій серйозно спитав:

- Скількох людей ти можеш взяти під контроль?

Я аж завмер з піднесеним до губ кухлем. Та і хлопці теж по завмирали, дивлячись на мене.

- Навіть не задумувався над цим, хвилину, - я занурився у себе, щоб зрозуміти нову навичку. Поверхнево, то все просто: ставиш печатку і підкоряєш своїй волі. Але якщо вдуматися… - Все складно. Таких, як вони, вже зломлених і без надії на майбутнє - десь двадцять штук.

- Люди не штуки! - одразу вклинився Георгій, та я його проігнорував.

- Але, сильних духом чи тих, хто вже комусь служить від щирого серця… навіть не впевнений.

- Хах! - якось полегшено вигукнув пілігрим.

- Якщо взяти тебе, для прикладу, - все ж таки вирішив доповнити, щоб старий не сильно радів. - Треба буде спочатку зламати, як фізично, так і психологічно, а потім вже пробувати.

- Побійся Єдиного, - Георг відмахнувся від мене і з посмішкою додав: - А то я вже уявив, як ти на кожного ворога ставиш печатку і відправляєш в бій замість себе

- І це мене називають темним?! - вирвалось в мене, бо таке навіть в голову не прийшло, через моральні принципи.

Далі ми сперечались і пили чай, обговорюючи можливість контролю над супротивником і моральною дилемою цього. Я не став вже додавати, що якщо я візьму під контроль максимальну кількість людей, то просто не зможу чаклувати. Не треба їм це знати. Все ж таки, будь який контроль над закляттям навантажує моє ядро магії, яке і так не досконале.

- Я хочу піти з вами далі, - вимовив Балот, коли почали збиратися в дорогу.

- І я, - неголосно додав Нір.

Я здивовано подивився на хлопців. Раптове рішення, але моїх планів це не змінювало.

- Хочете, щоб він мені всю дорогу мозок проїдав? - додав побільше іронії в голос, від чого Георгій поперхнувся.

- Єдиний упаси, та я!..

Сміх Балота перервав слова пілігрима. Веселий та щирий сміх, який викликав тільки посмішку.

- Зрозумійте нас правильно. Ваше ставлення до нас уже докорінно відрізняється від того, що було раніше. Нас просто за людей не вважали, - другий хлопець похмуро кивнув, підтверджуючи слова. - А подорожувати далі з печаткою небезпечно.

Ну так, у багатьох, хто бачить ману, може виникнути питання, що це за мітка така. І в першу чергу, це питання виникне до мене.

- Тож дозвольте супроводжувати вас далі, сер Лазар.

Ось тут уже я засміявся. Теж мені знайшли сера.

- Звертайтеся просто на ім'я, - відсміявшись, попросив хлопців. - Усе одно вам потрібно сходити в Рхос, повідомити все тамошній старості і позбутися трофеїв.

- Але...

- Не перебивай, - смикнув невдоволено хвостом. - Печатка дасть вам змогу відчути, в якій стороні я знаходжусь. Проте, щоб довго вас не чекати, пропоную зустрітися в корчмі в дні шляху на півдні від Ламара. Господаря звуть Варіс, непривітний грубий мужик, якщо, нічого не змінилося. Там і зустрінемося. У крайньому випадку залишу повідомлення через нього.

Зброєносці закивали, погоджуючись, та й Георгій сидів, не виявляючи невдоволення.

- Тоді в дорогу.

Розметавши сліди багаття, почекав, поки Балот і Нір споряджаться й отримають словесне благословення від священика, попрощався з ними. Я сподіваюся, вони додумаються не влазити в неприємності. В ідеалі, якщо вони одумаються та осядуть в селищі, і плювати на ті гроші, все одно я їх би не виніс на собі. А на нас же чекали гнізда гулів. Добре, що під час розмови бранці розповіли їхнє місце розташування, тож не доведеться ходити навкруги.

- А навіщо ми туди йдемо? - поставив раптове запитання священик.

- Зачищати гніздо.

- Твоя ж місія полягає тільки в розвідці? Хіба ні?

- Чому б не допомогти людям, раз можу? - я на ходу знизав плечима. Не збирався говорити йому, що кожне вбивство тварюки мене посилює. - Чи твої заповіти або що там, забороняють так чинити?

- Та що ти знаєш?!

Пілігрим знову спалахнув і вибухнув монологом. Відчуваю, болюча тема для нього. На мене повчання та читання якихось щаблів Єдиного ніяк не вплинули, навіть інтересу не викликали. Хоча за словами того ж Георгія, це священне писання.

Так і йшли. Я підкидав підколки, а Георгій емоційно розповідав і намагався щось довести. Чомусь відчув себе більш живим, ніж раніше. Що дивно. Немов священик пробуджував у мені той характер, який був у мене до потрапляння в цей світ. Адже до аварії, я в любий момент хотів підколоти сестру, беручи участь у словесних піруетах. А потрапивши сюди, немов змінився. Став більш замкнутим, мовчазним і... жорстким. Це усвідомлення ще довго трималося в мене в думках, прокручуючись із різних боків.

- Про що задумався? - Георгій помітив мої мозкові напруження, зрозумівши, що я ніяк не реагую на його монолог.

- Твій бог може змінити характер людини?

Ось тут сам пілігрим замовк, надовго задумавшись. Лише місцями я чув його бурмотіння за змістом: «Та ні, якщо змінюється воля, значить, і віра не щира...»

Георгій думав до самого вечора, поки ми не зупинилися на привал. Навіть на перекусі, він лише мляво переживав м'ясо і запив водою. Але варто було мені зупинитися на галявині біля дороги стежки і розбивати імпровізований табір, пілігрим вимовив:

- Може, але тільки глибоко віруючій людині. І тоді це позбавляє сенсу саму віру, забираючи душу в Єдиного. Якщо тільки...

- Потрібно позбутися людини або використовувати її, - похмуро договорив я.

- Єдиний благословить, - якось тихо прошепотів свою ритуальну фразу Георгій.

Не важко здогадатися, що так простіше створити подобу камікадзе, одноразовий інструмент. Дуже розумний і повністю контрольований інструмент.

- Перекусимо сьогодні на холодну, не хочу вогнем світити, гулі десь недалеко.

У тиші поїли, потім я розсипав відлякувальний порошок і завалився спати. Першу половину вартовим буде священик.

- Лазарю, а чому ти поставив це запитання? - все-таки не витримав мій супутник.

- Коли прийде час, розповім, - сонно пробурмотів, накриваючи хвостом обличчя. - Але не зараз.

На це Георгій тихо пом'янув Єдиного.

Ніч минула спокійно. Змінивши пілігрима, я сів медитувати, і все-таки вирішив витягнути сумку з тіні. Мені може знадобитися весь обсяг мани в майбутньому бою, та й навантаження на ядро знижу. Тим більше, з моїм тілом, не так і складно носити все на собі.

Не забув і про Гуру, відправивши її шукати собі їжу. Тінь повернулася під світанок, задоволено бурчачи, навіть ластячись до моїх рук. Обережно, я почухав її голову, дивуючись про себе дивній реакції покликаної істоти. Вона ще більше прив'язалася до мене?

Розштовхавши старого, прийнявся готувати сніданок на швидку руку. Георгій на диво мовчав, лиш інколи кидаючи на мене задумливий погляд. В мене тим паче не було бажання спілкуватися, тому поснідавши, звернули зі стежки, рушивши строго на захід. Через годину ходьби відчув легкий гнильний запах. Усе, як і казали зброєносці. Значить гніздо недалеко. Виглядало воно неприємно: нагромадження каміння, колод, гілок, гнилих трупів тварин, кісток і бруду. Усе це в купі створювало воронку, втоплену в землю.

Перше гніздо було порожнім, схоже, тієї зграї, що я вирізав. А ось друге знаходилося відносно недалеко. За словами фіренців, два гнізда стояли на величезному витягнутому пустирі, і одразу за першим житлом гулів, на іншому краю знаходиться друге.

Підходили обережно, я навіть спеціально натерся травою, яка мала різкий аромат, допомагаючи збити свій запах. Обходячи стороною перше гніздо, я постарався вийти до центру пустиря для кращої видимості. Георгій йшов за мною слід у слід, намагаючись не заважати. І врізався в мене, коли я різко зупинився.

- Що сталося? - тихо прошепотів він, виглянувши з-за плеча. - Єдиний спаси...

На пустирі, п'ятірка дивних гуманоїдних істот проводили ритуал. З-під чорних візерункових балахонів із глибокими капюшонами визирали червоні ділянки тіл. Кисті ж були зовсім не людські, маючи форму пташиних кігтів. У центрі, на пустирі була викопана дивна закільцьована фігура, в якій знаходилися ще живі гулі. Вони вили, гарчали, але зрушити з місця не могли.

Час розтягнувся на мить. Перше, що я відчув, це сильну ненависть до цих людей. І виник позабутий вже шепіт, ледь тихий, навіть не чути було, що він хоче. Але, поки я роздивлявся околицю, цього вистачило, щоб один із заклинателів помітив нас і, вказуючи пазуром у наш бік, хрипко прокричати:

- Харзран!

Діяв більше на рефлексах: магічний щит, потім стріла темряви в того, хто кричав, і удар мечем по супротивникові, який швидко наблизився. Бризнула чорна кров і чужинець упав на землю, верещачи та хапаючись за відрубану кисть. Не зупиняючись на досягнутому, встромив клинок у підставлену ікласту пащу. Та це ж не люди!

Поруч пролетів спис і з чавкаючим звуком увійшов у груди чергового культиста. Відчувши спалах дивної магії, пригнувся, пропускаючи якусь гидоту над собою. Але повністю ухилитися не зміг, друге заклинання немов тараном врізалося в плече, відкидаючи вбік. Чорт! Упавши на землю перекотився й одразу схопився, відбігаючи вбік. Пролунав черговий вереск, швидкий погляд на ворогів: ага, це Гура дістала супротивника, вспоровши йому живіт. Георгій, закутавшись в золоте сяйво, не зводив погляду з галасливого заклинателя. Той розвів руки в сторони, здіймаючи посох і кричачи якусь маячню. Потрібно швидше зупинити його!

Я встиг зробити лише крок, як культист з розмаху загнав посох у свого останнього союзника та відскочив назад. Жертва завищала від болю, вторячи її вереску, завили і засмикалися гулі. Завмерши, я спостерігав, як у проткнутого нелюда потекла біомаса з гулів та трупів, вливаючись у нього і набуваючи нової форми. Схаменувшись, кинув метальний ніж і одразу ж стрілою темряви, але все увійшло в плоть, що змінювалась, не залишаючи й сліду.

- Займися жерцем, тварюку залиш мені! - крикнув Георгій, його захисна магія стала набувати форми золотих обладунків, а в руках з'явилася яскрава біла сітка.

Не час витріщатися на пілігрима! Однак, ворог жрець з іншого світу? Тому його магія така дивна?

Скинувши сумку на землю, побіг до заклинателя, огинаючи істоту, що змінювалась. І подумки наказав Гурі допомогти Георгію. Жрець, бачачи мене, ощерився ікластою пащею, змах пазуристою рукою і в мій бік летить згусток енергії. Брудна магія, не наша!

Ухилятися не було сенсу, відстань занадто маленька. Щит темряви на себе і метнути ніж на зустріч заклинання. Рефлекси не підвели і сира сила, яка мала мене відкинути зламаною лялькою, лише зачепила по дотичній, розвернувши боком. За той час, поки жрець готував нове заклинання, відновив рівновагу і кинув ще одну стрілу темряви.

Замерехтіла напівпрозора плівка захисту, але я зупинятися не збирався. Хмара ослаблення, стріла і все це на ходу зсуваючись убік. Темне марево закривало огляд, але мені він не потрібен був, магічне чуття дозволяло відчути присутність ворога. А ось культист такої навички не мав, припинивши формувати заклинання, він знову випустив згусток сили в те місце, де я був.

Меч також відскочив від щита, і довелося спішно відстрибувати вбік, ухиляючись від атаки у відповідь. Жрець щось гарчав, явно матюкаючись на мене, про всяк випадок ще накинув хмару, роблячи її густішою. Кинув погляд у центр галявини: жертва перетворилася на аморфну істоту, що розрослася в кілька разів і мала багато мацаків. Частина з них були скуті яскравою мережею Георгія, сам пілігрим завдавав ударів списом, відскакуючи від решти кінцівок. Дивно, зроблені ним порізи не гоїлися, на відміну від тих, які залишала Гура: вона встигла переслати мені образ того, що коїлось.

Треба швидше закінчувати з жерцем і приєднається до решти. Привертаючи увагу ворога, я ще раз вдарив мечем об магічний щит, одразу пірнувши в тінь. Бар'єр заклинателя у світі тіней ніяк мене не зупинив, тож, зробивши крок назустріч світловому згустку, я виринув разом з ударом мечем.

Не знаю, як, але жрець відчув мою появу, хапаючи клинок своєю пазуристою долонею, і ощерився мені в обличчя. Секундна пауза, він гарчить, явно насміхаючись:

- Ратра!

Дідько! Розум увійшов у бойовий транс, вимітаючи інші думки. Хмара темряви, стріла, удар баклером - усе пішло в хід, але заклинатель витримав. Магію проігнорував, прийнявши на ще один щит, а руку з баклером перехопив, міцно стискаючи. Кістка хруснула. Скрикнувши, я вдарив ногою і, відпускаючи меч, замахнувся кулаком. Однак противнику було начхати. Жрець тільки сіпнувся, хапаючи мене за другу руку, вивертаючи, давлячи всією вагою і нависаючи наді мною. Червона пика гуманоїда спотворилася в ікластій посмішці, в його очах було божевілля упереміш із веселощами. Тварюка!

Не витримуючи, пустив у вхід останній засіб: поглинання і полум'я. Я не стримувався, як у минулому. Широкий потік енергії хлинув у мене, одразу ж вивільняючись чорним полум'ям. Захисний купол наповнився вогнем, засліплюючи й оглушуючи. Останнє, що зміг побачити: здивування в очах жреця.

Варто було перерватися поглинанню, полум'я тут же зникло. Я впав на коліна, оглушений і відчуваючи сильний біль у руках. Нічого не було видно, перед очима все пливло. Потім, відчув прилив сил. Звична енергія, нескінченно вливалася в мене, невже від убитого жреця?

Мана била через край, тому довелося поспіхом стравлювати її Гурі. Але цього було не достатньо. Потік сили не припинявся, а лише продовжував наростати, тому, слідуючи своєму чуттю, став раз по раз посилати стріли темряви в аморфну тварюку. Сподіваюся своїх не зачеплю.

За десяток секунд зміг нормально бачити, проморгавшись, вилаявся. Тварюка, незважаючи на всі наші старання, була живою і відносно цілою. Ті ушкодження, яких завдавав Георгій, незначні для великої туші. Мої ж заклинання просто розсіювалися. Рухатися я не міг, продовжуючи стояти на колінах. Права рука ледве слухалася, а ліва викликала різкий біль під час руху. Чорт, ось це я потрапив...

Єдине, що я міг зараз зробити, розчавити безбарвний амулет, щоб попередити Мілу. А далі сидіти й набиратися сил, щоб бодай встати на ноги і втекти. Може кинути Георгія, використовуючи Гуру?

Тільки-но я думав, що ситуація гірша нікуди, як сталися дві речі, що змусили мене взяти свої думки назад. З лісу до нас рухалося щось потужне в магічному плані. Не людина і не звичний монстр, щось могутніше.

Але це дрібниці. Аморфна тварюка роздулася і витягнулася, набуваючи форми арки, і стала випромінювати неймовірну кількість енергії. Георгій відскочив, а потім по дузі побіг до мене. Центр тварини змінювалася, натягнувся тонкою слизовою плівкою і зник у сірому серпанку. Я заворожено спостерігав за створенням міжпросторового порталу.

- Потрібно бігти! - хрипло прокричав Георг, важко дихаючи. Гура виникла поруч, закриваючи мене від можливої загрози.

- Пізно.

І знову, наче підлаштовано, все сталося одночасно. З лісу вискочив величезний зелений вовк, обплетений зеленню. Розміри сягали до трьох метрів у холці. Не зупиняючись, новий учасник битви кинувся до порталу. Я вже бачив, як звідти з'являються нові культисти в балахонах, але зробити що-небудь вони не встигли. Вовк просто навалився всією вагою на портальну арку, впихаючи назад чужинців. З тіла несподіваного союзника вирвалися лози, обплітаючи мутовану тварюку і стискаючи її з чавкаючим звуком.

Георгій, на відміну від мене, зайнявся корисною справою, а саме своєю магією намагався підлікувати мене. Але чи то сил у нього не вистачало, чи то я був до цього несприйнятливий, краще мені не ставало.

Вовк з порталом впорався досить швидко. Відкинувши риком полізлих червономордих, але вже звичайних воїнів у химерних обладунках, лісовий дух підвівся та навалився лапами на арку, вдавлюючи її вниз. Дикий хрускіт і тріск, і мутована тварюка схлопується, закриваючи портал. А потім вовк почав рвати кігтями аморфну плоть, іноді відригуючи димлячу зелену рідину. Напевно кислота.

- Єдиний врятуй, - тільки прошепотів Георгій, дивлячись за добиванням залишків тварини.

- Це дух Міли? - я похмуро спостерігав за вовком, такий противник мені не по зубах, тільки бігти. Піднятися зможу, як і піти в тінь, але відчуваю, цей монстрик так просто мене не відпустить.

- Цього не бачив, тільки дрібних.

Ми мовчки чекали. Коли вовк підняв на нас цілком розумний погляд і широко вискалився, я лише зітхнув. Ну все, прощавай чудовий світ.

Стрибок і звірюка завмирає за кілька кроків, зупинившись перед Гурою. Пілігрим тихо зашепотів молитву своєму богу. І судячи з того, як ощерився вовк, Георгій зробив це даремно.

Але атаки не було. Занадто уважно дух лісу вдивлявся в Гуру, ці миті розтягнулися для мене на тортури. Кинеться чи ні? А потім він подивився на мене. Точніше, на розчавлений амулет.

- Вітаю, хлопчику, - я здригнувся, почувши дивний голос у своїй голові, немов шепіт листя і скрип дерев змішали воєдино. - Попроси свого друга не привертати увагу вищих, непотрібно це.

- Георгу, заткнися, - не обертаючись, одразу ж прошипів я. Але бурмотіння не припинилося. - Інакше нас зжеруть.

Тиша. Я дивлюся на вовка, вовк на мене. Гура напружена, подумки повідомляючи мені про небезпеку створіння навпроти. Але це я і без неї розумів. Георгія не бачив, але здалося, що я чую, як скриплять зуби в мене за спиною.

- Ви хранитель Міли?

Дух здивовано нахилив голову, а потім зафиркав. Він що сміється?

- Не особисто Міліветіалі, хлопчику, а всього живого навколо, - ось тут я підвис, намагаючись зрозуміти його слова. Міліве... хто? Міла чи що? І він ще захищає селище і навколишній простір? - Вірно, але зараз це не настільки важливо. А те, з чим ви зіткнулися.

- Чужинці з іншого світу?

Висновок напрошувався сам собою. Дивна магія, незвичайна зовнішність, жертовний портал, залишилося тільки зрозуміти, як вони сюди потрапили.

- Так, і це тільки початок для цього світу, - вовк підтвердив мої думки, явно читаючи їх, як відкриту книгу.

Я крекчучи піднявся, тіло боліло, рука зламана, сил майже не залишилося - важкий видався бій. Хоч ядро повне, чаклувати можна до упору.

- Лазарю, що відбувається? - здивовано обернувся на пілігрима, він не чув?

- Тільки ти чуєш мене, юний духомант, - він що, спеціально виділяє мій вік? Дух знову зафиркав. - Розум твого друга закритий для всіх, крім його бога.

- Це хранитель, - але не встиг я договорити, як Георгій упав на коліна, ткнувшись чолом у землю. - Що з тобою?

- У їхньому світі, духи-охоронці прирівнювалися до божеств і мали дуже нестабільний характер. Могли вбити за неповагу.

Вовк з цікавістю втупився у священика, як у смішну тваринку. Я ж зачепився за слова «їхньому світі». Не нашому. Невже хранитель не прийшов сюди разом із родом, що втік? Але не час для цікавості, я пошкандибав до сумки, що валялася, там було знеболювальне і мазі, які мені допоможуть.

- Ти куди? - голос духу в моїй голові був сповнений неймовірним здивуванням. Валятися на колінах перед ним у мене не було жодного бажання, а ось жити хотілося.

- За ліками, інакше скоро здохну.

- Я допоможу.

Не встиг я щось зробити, як мене обхопило та накрило лозами. Навіть здивуватися не встиг.

«Господар!» - крик Гури, наповнений жахом, вторгся в мій розум, проте я її подумки заспокоїв, попросивши не втручатися. Та й відчував, що сама тінь, немов ось-ось зникне, втрачаючи свою стабільність. Тому відкликав її в підпростір - потім викличу.

Лози м'яко обхопили все тіло, злегка здавлюючи. Теплі й приємні на дотик, хоча на вигляд вони здавалися жорсткими. Потягнуло в сон, захотілося чинити опір цьому, але внутрішній голос запевняв мене розслабитися, заспокоїться і не думати про те, що сталося.