Проєкт Лазар 2

Кашель Мирона збив мене з подоби трансу. Зупинившись, часто дихаючи, я витер піт із чола і подивився на чоловіка.

- Звідки стільки сили?

Він кивнув на колоди. Одна зруйнована, друга вкрилася тріщинами і ось-ось розсиплеться. Я знизав плечима. Подібне виходило за рамки логіки, адже навіть попри старання, межі своїх сил я не зміг намацати. А якщо додати ще мани в тіло, то вийде помірятися силою з монстрами.

- Ти ж не людина? - Міла як завжди з'явилася раптово.

На цьому питанні я кивнув на зруйнований «тренажер». Чи можна це назвати людською силою? І взагалі, де межа людської сили? Моя голова просто розривалася від незліченних запитань, які я відштовхував глибоко подалі. Розібратися б з поточними проблемами.

- Все готово?

- Так, поснідаємо і можеш іти, - жінка запрошувально змахнула, попрямувавши в будинок.

Коваль же, потупцювавши на місці, розглядаючи колоду, буркнув:

- А я ще думав тебе на кулачний бій викликати...

За час, поки тренувався, розвиднілося і, за словами Міли, вони прокинулися саме через галас на подвір'ї. Вибачився за ранній підйом, але жінка лише махнула рукою, що вони й так у цей час встають.

Швиденько обмившись, одягнувся вже у свої речі, випрані, висушені і підшиті де треба. Сорочка, тепла кофта, щільні штани і черевики. Броньку поки що залишив, не діло це за столом у ній сидіти.

У гостьовій уже було накрито. Вівсяна каша з маслом, варення в блюдечку, хліб і чай. Подякувавши господарям, приступив до їжі. Розмови не було, всі зосереджено їли, Міла лише кидала задумливі погляди на мене, але якщо нічого не каже, то й питати не варто. Мирон так взагалі нічого не помічав, змітаючи зі столу все. А я не сильно від нього відставав, все-таки тренування забрало достатньо сил.

Закінчивши з їжею, повернувся за бронею. На теплу кофту вдягнув кольчугу, куплену в Мирона. Потім куртка з металевими пластинами. І поверх усього кольчужні рукави, які призвичаївся швидко підв'язувати та фіксувати. Так, я ставав злегка роздутим, але мої рухи це не сковувало. Хоча треба буде спробувати з нагрудником побігати, чи буде він заважати?

Зібравши свої речі, пішов на вихід. Ще припаси в дорогу треба забрати.

- Лазарю, почекай, - зі невеличким пакунком на ґанку стояла Міла, та й коваль поруч крутився. - Ти зараз у який бік?

Прикинувши розташування світила, кивнув сам собі.

- Південний схід.

Мирон переглянувся з дружиною. Це що вони задумали?

- Візьмеш завдання? - бачачи, що я очікую продовження, схиливши голову на бік, староста продовжила. - Потрібно перевірити гніздо гулів. Воно за добу шляху на півдні, але ближче до Малої Імперії.

- Мені немає сенсу повертатися...

- Це не потрібно, - Міла швидко дістала кілька амулетів. - Ось, це сигнальні маяки. Тобі просто треба розвідати і стиснути потрібний амулет. Я поясню докладніше, якщо погодишся.

- Оплата?

- Та я тобі кольчугу продав задарма! - спалахнув було Мирон, але акуратна долонька дружини зупинила його.

- Три золотих.

Я аж нявкнув від подиву, зробивши крок назад. Сума величезна за мірками селища. Я розумію, що староста і коваль – самі багаті в Рхосі, проте пропонувати стільки за завдання розвідки... це багато.

- Чому така велика ціна?

Виявилося, все дещо складніше, ніж я думав. Гнізда там два, недалеко одне від одного. Тобто був шанс нарватися на гулів. Це більше підходило завданню по винищенню монстрів і тоді ціна відповідала заявленій. Міла це розуміла, як і я.

Хоча одну зграю я винищив, але скільки цих тварюк залишилося - невідомо. Проте те, що я залишився живим і навіть не сильно постраждав, давало впевненості старості селища, що я справлюсь з завданням. Плюс до складності: загін лицарів, які вочевидь щось задумали і скоріше спробують убити мене. Мирон порекомендував не вступати з ними в битву, але тут в мене вже були свої думки. Мені хотілося перевірити свої можливості і я з радістю виб'ю дух з фіренців. А якщо все буде погано, що ж завжди можна звалити через тіньовий світ.

З амулетами все просто. У них три кольори скелець: червоний, синій і зелений. Якщо гніздо порожнє і нікого не виявив - зелений. Під час зустрічі гулів і їх зачистки - зелений. А ось якщо відбуватиметься битва з лицарями - червоний.

- А є чорний? - з усмішкою запитав. - Раптом усе піде взагалі не за планом і звідти треба просто бігти, нічого не помічаючи.

На мій подив, Міла витягла ще один, тільки безбарвний і кинула мені. М-да, відчуваю, я знову влип у щось.

- Не думаєте, що заберу гроші і просто втечу? - все-таки вирішив запитати.

- Духи не служитимуть брехливому господареві, - з м'якою посмішкою промовила Міла. - І не забудь погодувати свого духа, бідолаха зовсім замучився.

- Няв, - погоджуючись, кивнув.

Ага, бідолаха... тільки я Гуру тут не випущу, швидко мені пригадають мертвого хлопця. Дуже розумним для цього не потрібно бути, достатньо подивитись на кігті прикликаного монстра.

І Міла сказала духа? Невже, для неї тінь душі людини, яку я прикликав – є духом? Хоча здається, що після еволюції, Гура стала чимось більше, ніж простою тінню. Можливо насичення енергію темряви і зробило її духом. Цікаво… треба буде ще це обдумати.

Забравши пакунок з припасами, покрокував на південь, перетинаючи селище. Здалеку бачив прочинені ворота, через які можна пройти. Люди тільки прокидалися, сонно виходячи з будинків. Багато хто кидав на мене погляди, але жодної іншої реакції.

Кольчуга злегка тиснула на тіло, додаючи додаткової ваги. Незвично, проте зійде. Хм, можна спробувати свій багаж спихнути в тінь, як це робила Гура, та я ще до кінця не впевнений у цьому. Потрібно вивчати це.

На мій подив, це селище принесло мені більше для розвитку, ніж я того очікував.

Біля виходу на мене чекав сюрприз у вигляді отця Георгія, який спирався на спис і був з похідною сумкою за спиною. Побачивши мене, він широко посміхнувся, запрошувально замахавши рукою. А він-то тут що забув?

- Єдиний благословить, - привітав мене священик. - Радий, що твоя рана почала гоїтися, та ще й так швидко. І розумію, це дещо обтяжливо, але такі обставини...

- Коротше.

- Я йду з тобою, - Георгій не розгубився, коли я його перебив.

Нічого не відповідаючи, пішов далі. Хоче йти - нехай іде, за своє життя він буде сам відповідати. Не здивуюся, якщо святенника приставлено до мене для спостереження.

«Господар...»

Пролунав боязкий голос Гури. Мені навіть соромно стало, адже я змусив її мовчати довгий час, а вона, найімовірніше, голодна. Але завдяки цьому з'явилося розуміння, як віддавати команди подумки. І мова не про спрямовану думку, а скоріше вольове зусилля із заданою командою. Відправивши Гуру полювати, також виокремив священика, як небезпеку, якої варто уникати.

- Куди вирушив цей... монстр?

- Гура, - флегматично поправив Георгія, крокуючи вперед. - Полювати.

- Єдиний благословить, - зробив він дивний пас рукою.

- Ага, її благословить.

Мені здавалося, що священик буде мене дратувати, але варто було тільки відійти від селища, в душі оселилася умиротворення і спокій. Шлунок повний, а ранкове тренування згладило всі емоції. Тіло увійшло в ритм, і крокувати було легко й просто. Попереду мета і завдання, залишилося тільки мовчки йти стежкою на південь.

- Лазарю, я говорив із синами Міли, - а от Георгій схоже так не думав. - Вони розповіли подробиці про рани на тілах гулей... - мужик замовк, невідривно дивлячись на мене. Я ж навіть вухом не смикнув, почувши подальше запитання: - Це ж ти?

- Тобі точно потрібна ця відповідь, отче?

Хм, судячи з емоцій Гура знайшла когось. Цікаво, чи вона здогадається залишити щось собі на потім.

- Ця відповідь потрібна тобі.

Крок, крок і ще крок. Я немов у світі тіні, спокійно, затишно, лише невеликі коливання навколо. І надокучливий святенник, як промінь ранкової Аркхи в заспані очі.

- Не турбуйся, Георгію, на це запитання я отримав відповідь, - Гура швидко повернулася в тінь, змусивши священика здригнутися. - Ти краще мені скажи, що фіренець забув у цьому богом забутому селищі і що ти знаєш про загін лицарів?

- Не в забутому, а лише прикритим тонкою фіранкою від Його погляду, - розсміявся мужик, вирішивши не продовжувати минулу тему.

Георгій нічого не приховував. Мені здавалося, він був радий просто поговорити, ніж йти в тиші. Сам священик потрапив сюди разом із Мілою та Мироном. І поки ті облаштовували нове поселення, Георгій вирішив помандрувати. Будучи ветераном битв, майбутній священик швидко влився в колектив намійців і продовжив подорожувати разом із групою найманців.

- А як називався загін? - раптово мене зацікавила історія Георгія. Адже вона була частково схожа на мою.

- Град, хороші хлопці, - натхненно вимовив Георгій, навіть не помітивши, як я здригнувся. Це не може бути випадковістю! - Так от...

Через роки найманства, волею богів Георгія занесло у Фірен. Поживши кілька днів у місті святенників і познайомившись з їхньою релігією, найманець вирішив залишитися.

- Весь час, що я жив, у глибині душі був самотній. Мені не вистачало сили духу визнати це, але побувавши на службі Верховного, відчув нарешті те, чого так не вистачало.

Я лише хмикнув на ці слова. Якщо так порівняти - мою порожнечу заповнила темрява і смерть. Історія чоловіка продовжилася. Служба послушником, через два роки підвищення в сані та вибір подальшого шляху. Можна було залишитися в храмі, продовжуючи служити, або стати пілігримом, проповідуючи релігію Єдиного. Що й обрав Георгій, одразу ж попрямувавши в рідні краї.

- Розумієш, - усе продовжував священик, поки я розігрівав нашвидкуруч обід. - У нашому світі не було богів. Зверху стояли найсильніші роди або ж сім'ї. Вони заправляли всім, а також володіли надлюдською силою.

- Магія?

- Так, - Георгій із вдячністю прийняв тарілку з гарячою юшкою. - Швидше різновид якийсь. Але тоді цього ніхто не знав. І таким простим людям, як я, не залишалося нічого, крім як підкоритися. Ох, суче кодло, гаряче!

Я докірливо подивився на священика, але той, як ні в чому не бувало, зробив дивний пас рукою, промовив:

- Єдиний пробачить.

І почав їсти, нарешті замовкнувши. Я навіть не підозрював, що так скучив за тишею, поки Георгій не заткнувся. Сумую за днями з Сайлою. Цікаво, як вона там? Сподіваюсь, ми скоро зустрінемося. Головне, щоб мої пригодити не затримали вплинули на подальший шлях. А то я прямо відчуваю, як притягую до себе неприємності.

- Щось сталося? - тьху ти, варто було тільки розслабитися, як під руку лізе щось. - А то в тебе обличчя змінилося, стало ще більш похмурим, ніж зазвичай, хе-хе.

- Їжте, отче, не подавіться.

Відвертий сарказм, Георгій проігнорував, ще раз подякувавши. Свою порцію я ум'яв швидко і поки ходив, обполіскував посуд, подумав і перемістив частину речей, не особливо важливих, у тінь. Для перевірки витягнув їх назад і знову засунув. Мана на це не витрачається, от тільки стало важче на душі. Немов вага лягла на магічне ядро, а не на тіло. Дивно, чому, коли перший раз м'ясо ховав, не відчув цього тиску. Може тому що Гура тримала здобич в собі? Треба буде потім перевірити.

Але зараз вирішив повернути все в сумку. Тіло в мене міцне, а ось ядро магії не сталеве.

- Я вже думав, ти пішов без мене, - варто було тільки вийти, вимовив Георгій.

- Куди ж без вас, - пробурчав я. - Йдемо далі. І розкажи про загін лицарів.

Все виявилося дещо простішим, ніж я думав. Адже уявляв собі загін із тридцяти осіб, закутих у лати і на бойових конях, але ні. Загін складався з двох лицарів, повністю закутих у латну броню. У кожного по три помічники, вони ж зброєносці і хлопчики на побігеньках. Плюс жрець великого кола. Вислухавши його здібності, зрозумів, що це маг середнього масштабу: може підлікувати, засліпити, кинути спис світла. Але на щось масштабне не здатний.

Я навіть здивувався, що мені розповідають такі подробиці, що й висловив Георгію. Але той лише розсміявся. У Фірені це була поширена інформація, а те що інші нею не цікавляться, то їхні проблеми.

- А що ти можеш у магічному плані?

- Я? - здивовано перепитав чоловік.

- Ну так, я відчуваю від тебе дивну силу, але мене ти лікував мазями, - я торкнувся плеча. - Якщо зіткнемося з гулями, хотілося б знати на що здатен.

- Хех, списом махати можу, - священик перекинув зброю з руки в руку. - А тебе не лікував святим словом через темряву. Хто знає, що станеться, раптом нашкоджу.

- Отже, лікувати можеш? А атакувати?

- На все воля Єдиного.

Зупинившись, здивовано подивився на балакучого священика. Він виклав усю інформацію про загін лицарів, а про свої можливості по мінімуму.

- Вираз на твоєму обличчі вартий цього, - мужик розсміявся. Може прирізати його? Ніхто ж не дізнається, скину все на монстрів. - Усе дещо складно, але вважай, що мої можливості на рівні жреця великого кола.

Розвернувшись, пішов далі. Була дивна річ, яка не давала мені спокою - відсутність мани у священика. Мої навички твердили, що поруч зі мною звичайна людина. Ось тільки інтуїція кричала, що балакучий дід небезпечний. А до інтуїції додавалося відчуття невідомої мені сили, яка тліла в глибині душі старика.

- Лазарю, Лазарю! - Георгій намагався привернути мою увагу, але я продовжував іти, зосередившись на тому, що мене оточує. - Ти образився чи що? Знаєш, у моєму віці...

Він продовжував говорити та говорити. Розповідати байки з життя вплітаючи туди Єдиного, товаришів по службі, монстрів, інших богів і мене якимось чином. Я намагався не вслухатися, сприймаючи його, як фоновий звук. У якийсь момент це вийшло, і я навіть став муркотіти собі пісеньку під ніс.

- Гаразд, буду мовчати!

З образою в голосі, вкотре вимовив Георгій і замовк. Ненадовго, звісно. Зазвичай його вистачало на десяток хвилин. І знову потік слів...

На фіренців ми натрапили раптово. Стежка якраз завертала круто вбік, як помітив двох людей у шкіряній броні. Я не відчував людей, що стояли за десяток метрів від мене, немов їх стерли з магічного плану. А балаканина Георгія не дала мені можливості почути їх здалеку.

Той, що був старший у двійці, гаркнув на молодшого, віддаючи наказ. Молодий хлопець побіг назад, схоже, попередити своїх. Я вже роздумував, чи може напасти першим, як уперед вийшов Георгій.

- Єдиний благословить, брати!

Судячи з виразу обличчя воїна, здивувався той сильно. Я залишився на місці, поклавши руку на гарду, дуже напружувала мене ця ситуація. Георгій же наблизився до фіренця, щось ставши говорити. Зосередившись, встиг почути слова священика про взяту місію з розвідки гнізд гулів. Здавалося, воїн розслабився, але відчуття тривоги мене не покидало. Вирішивши, що нічого страшного не буде, випустив слабку магічну хвилю навколо, хутро на загривку заворушилася. Мене оточували. Двійка заходить ліворуч і двійка праворуч. А варто було з'явитися лицарям, їхні наміри стали гранично зрозумілими. Заковані бійці, побачивши мене, тут же пришпорили коней, оголюючи мечі.

Та пішли ви! Віддавши Гурі наказ напасти на жреця, який десь сховався, я пірнув у тінь, встигнувши почути:

- Потвора темряви!

Перемістившись до найближчої живої плями в лісі. Вискочив ззаду, схопив супротивника, одразу накладаючи прокляту мітку і не зупиняючись перерізав горло. Обличчя не розгледів, та плювати. Молодий боєць, що стояв неподалік і бачив смерть товариша, закричав, кинувшись на мене. Крок назустріч і клинок не зустрічаючи перепон перерубує шию. На рефлексах створюю щит, відчувши недалеко магічний сплеск. Але атака не в мене.

- Виходь, тварюко!

Пролунав вигук зі стежки. Ага, це лицар не хоче злазити з коня і заходити в густий ліс. А чого він чекав ще? Пробігшись, виглянув з-за дерева. Георгія ніде не видно, зате на місці, де він був, валяється два тіла. А біля місця, де я спочатку стояв, гарцював на коні лицар, озираючись на всі боки. Другого коня я чув неподалік і, судячи зі звуків, Гура веселилася там на повну.

Метнувши ніж у броньованого супротивника, пірнув у тінь, намагаючись вийти з-за спини. План вдався, лицар усю увагу приділяв місцю, звідки прилетів гостинець. Зблизька я відчув святу магію від обладунків і зрадів, що не використав стрілу темряви. Думки не завадили мені встромити меч у пахву ворога й одразу ж відскочити вбік. Здивував мене кінь, відчувши небезпеку для свого господаря, він припустив, намагаючись розірвати між нами дистанцію. Однак варто було лицареві повиснути мертвим вантажем, кінь заіржав і кинувся на мене, прагнучи розчавити. Стріла темряви в морду і тваринка падає замертво, тільки дохле тіло пропустити повз. Вони що їх не захистили від магічного впливу?

- Валур, ні! - пролунав крик другого лицаря, який на всіх парах кинувся до мене, залишаючи без захисту священика.

- Стій, ідіоте!

Але святий воїн не слухав, бажаючи помсти. Я ж кинув назустріч стрілу темряви в коня, але магія розвіялася, не торкнувшись коня. Часу обмірковувати, що сталося, не було, тож просто стрибнув до найближчого дерева, швидко залазлячи наверх. Лицар промчав знизу. Пролунав новий крик болю і, кинувши швидкий погляд, зрозумів, що це Гура перекусив усе-таки жреця. Буквально.

- Спускайся, виродку!

- Няв, - відмовляючись, показав я язик ворогу. Його це розлютило ще більше.

Поки кіннотник матюкався, намагаючись хоч щось зробити, прислухався до оточення. Двох я вбив, два тіла бачу, жерців і лицарів не рахуємо, значить залишилися ще двоє. Недалеко якраз були три мітки, схоже, під час бою маскування спало з супротивників. Чи впорається мій тимчасовий союзник?

На аналіз пішло кілька секунд. Діставши ніж, кинув в око коня, але той сіпнувся, ухиляючись від снаряда. От розумниця! Хоча на це лицар став ще більше лаятися. Стріла темряви теж не допомогла, зате я відчув, як концентрується сила, передаючись від лицаря коню.

Віддав команду Гурі спробувати позбавити ніг коня. Ручний монстрик зробив усе бездоганно: вискочивши під черевом, величезні кігті немов суху гілку перерубали ноги. Раптовість зіграла свою роль, тварина захрипіла, намагаючись відскочити, але лише погіршила ситуацію, завалившись на бік і придавивши лицаря.

- Тварюка!

Не слухаючи лайку, встромив клинок у щілину між обладунками воїна. Знову прислухався: від трійки, що билася, до мене наближалася людина. На свій подив зрозумів, що ті, хто бився зі священиком, ще живі. Швидко метнувся до двох тіл, які валялися неподалік, треба добити. Мітка на лоб і...

- Лазарю, стій! - окрик Георгія зупинив мене, коли я заносив меч над мужиком, який був найстаршим у цьому загоні зброєносців.

Подивився на супутника і, не відводячи від нього погляду, опустив клинок на шию супротивника.

Дослідницький центр «Ігрис»

У невеликому приміщенні, стояли лиш два стільця та два столи з комп’ютерами. Проте ця кімната називалась «Око», оскільки мала голографічні екрани по всім чотирьом стінам, демонструючи процес всіх гравців в мережі.

- А ти то як помер? – один з операторів ліниво друкував звіт, поглядаючи за мандрівкою якоїсь дівчини. Наразі, та просто готувалась до ночівлі посеред поля.

- Натрапив на злу фауну: мене ліс з'їв живцем. А ти? – другий оператор робив теж саме з тим ж самим настроєм.

- Посварився з місцевими, одразу на вили взяли.

- Ти що! – чоловік здивовано повернувся до колеги. – Нас ж попереджали в конфлікти не вступати. І тебе не оштрафували?

- Ні… навіть попросили якось повторити для збору інформації.

- Ага, проте добу сиди тут, чекай поки аватар створиться, - оператор уперся на крісло, мрійливо дивлячись в стелю. Ось б можна було постійно там знаходитися, без таймера на переродження.

- Тоді в лор не в'яжеться… Ти диви! - працівник «Ігрис» підскочив, розширюючи екран, де виводились мандри дівчини. – Лізі зараз несолодко буде.

Два чоловіка втупились в зображення, де дівчина, яка до цього спокійно готувалась до сну, тепер відбивалась від зграї тварин, що виглядали, як суміш щура та вовка. Монстр мав худе, трохи скручене тіло блідо-блакитного кольору з майже оголеним хребтом. Довга ж морда з чорною шкірою біля носу та великою зубастою пащею – ніяк не робила монстра гарним.

- Це що за гидота?

Але питання оператора залишилось без відповіді. Якщо спочатку Ліза без проблем вбила двох щурововків, які йшли напролом, то монстра, який напав зі спини – дівчина не побачила. Укус за щиколотку, і гравець спотикається, падаючи на спину. Тієї ж миті, зграя, яка цього тільки очікувала, накинулась на дівчину, розриваючи її на шматки.

Оператор вилаявся і тихо проговорив:

- Мені здається, цей світ хоче нашої смерті.

- А як ж ще дані збирати? Добре, хоч не боляче, – інший чоловік був більш флегматичним. Подивившись на час, він додав: - Мій аватар з’явиться через три години, а що в тебе?

- Дві години, тільки звіт доб’ю, ще й Лізу піду заспокою.

- Не проти разом почати? Мій нік: Гравець 023.

- Давай, я тоді пізніше зайду в систему.