Проєкт Лазар 2

Прокинувся я від тріску багаття. Схопившись із лежанки, закрутив головою, бачачи малознайомий ліс. Погляд уткнувся в Георгія, який щось мірно помішував у казанку. А потім помітив величезну постать вовка, який згорнувся клубком недалеко від нас.

- Що сталося?

- Це я маю запитати, - похмуро промовив пілігрим, але все ж таки посміхнувся. - Хоча радий, що з тобою все гаразд.

І з подивом зрозумів, що справді, у мене нічого не боліло, навіть подряпини не залишилося. Встав, покрутився, тіло не нило, але... як же від мене несло. Якийсь кислий і різкий запах. Ще й зелені розводи по всьому обладунку. Виходить, цією гидотою мене лікували, не магією?

- Мені допоміг хранитель, вилікував повністю. Де ми?

- Відійшли на кілька кілометрів убік, тебе дух ніс, - взявши кухоль, Георгій черпнув із казана і підійшов до мене. - Я спочатку подумав, що вбив тебе, за нахабство. Стрибнув, схопив ліанами і все. Але ні, хранитель вказав мені рухатися за ним...

- Вказав? - мені стало цікаво, як.

- Ага, погарчав і мордою в бік лісу показав. Я підхопив речі і за ним. А він тебе прямо в ліанах і ніс. Вже не думав, що колись зустрінуся з божественним духом.

- А ти не зустрічав його?

- Ні, - пілігрим похитав головою, я спробував напій, хм, звичайний чай на травах. - Духоманти вважалися вищою кастою, я ж був із простих бійців.

- Зате зараз осяваєшся світлом і б'єшся з чудовиськами з іншого світу.

- На все воля Єдиного.

М'яко посміхаючись, відповів Георгій, але мене це не влаштовувало. Судячи з усього, як причепився до мене колишній найманець, подорожувати нам довго, і варто розкрити всі карти.

- То що це було Георг? - чоловік скривився, прикриваючись кухлем, він явно не хотів розповідати. Я ж почав розмірковувати: - Свята магія, непроста, ти не жрець, інакше я б відчув. Навички в зіллєварінні, поверхневе знання в печатках і видах магії. Ще й одразу визначив ворожого жреця. Хто ти, Георгію?

Пілігрим важко зітхнув, присівши на мій лежак. Я повторив за ним, сідаючи поруч. Посиділи, попили чай, дивилися на вогонь, прямо душевні посиденьки. У цій ситуації я чекав. Хоч і від мене несло так, що дихати часом ставало важко. Але розмова була важливішою: якщо Георг не захоче щось розповідати, розійдемося.

- Я не все можу сказати, клятва мовчання, - я розумію кивнув. Є в цьому світі така штука. Розповіси - помреш. - Але моя сила походить із віри Єдиному і застосовувати її творячи зло я не можу. А знання... мене навчали. І не тільки мене.

- Спеціальний підрозділ?

- Так.

- А зі мною чому вплутався? - продовжував допитуватися.

- З цікавості, - усміхнувся пілігрим, але тут же насупився. - І підозр. Усе-таки незрозумілий жрець, що приходить у селище в глибинці, дуже незвично. Особливо, коли від нього несе смертю і темрявою. А тепер, розумію, що тут не все так просто.

- На все воля Єдиного?

- Саме так! - здивовано вигукнув Георг, але втиснув голову в плечі, усвідомивши, що міг розбудити вовка. - Невже ти увірував?

- Ні, - я розсміявся. - Але можу розповісти, що відбувається.

Я коротко повідав про свою місію і поділився побоюваннями щодо міжсвітових порталів. Якщо з'являться ще такі жерці, що кличуть інших, то цей світ просто розірве на частини, і ніякий бог не зможеш утримати його в цілісності.

- Хм... а що як так і треба?

Питання пілігрима поставило в глухий кут. З такого погляду я на проблему не дивився. Адже не дарма ж стали виникати стихійні портали, і вже давно. Альфа має псевдорозум і невже потрібні боги, щоб його захистити? Але це все просто роздуми, для початку потрібно дістатися до місця моєї появи. Можливо, я зможу дістати більше інформації. Не просто ж так люди з мого світу змогли проникнути в Альфу.

Відправивши Георгія спати, сам пішов митися і прати обладунки. Сморід дістав уже. Табір дух-охоронець знайшов що треба: поруч невелике озеро, де можна було і води набрати, і ванні процедури провести. Схоже, вовк знав про побічні ефекти своєї цілющої «магії».

До речі, про духів. Прислухався до себе, Гура спала. Передана їй енергія підвела її до нового ступеня еволюції, знання про це знову з'явилися з нізвідки. Та й за відчуттями мої здібності зросли: більший обсяг мани, сильніші заклинання. І все завдяки смерті жреця та його друзів, яких місцевий світ вважав монстрами. Проте не подобалось, що з’явився шепіт, який доводив мене до сказу в минулому. Може, мені здалося…

А ну-ка, боженько, що скажеш?

«???»

Що? Я постукав себе по грудях, але нічого не змінилося. Загрей?

- Твій бог зараз не може відповісти, - шелесткий голос у голові пролунав раптово. Але я навіть не злякався, лише сіпнувся. - Я хочу поговорити з тобою наодинці.

Цей дух настільки сильний? Від розуміння, хутро на загривку стало дибки. Добре, що ми не вороги.

- Не бійся, дитино, я не нашкоджу, - хранитель знову зафиркав, явно потішаючись моїм станом. Але наступні слова були серйозні: - Ті, хто прийшов, і були монстрами. Вони з'явилися з іншого світу, полюючи за новими жертвами.

- Звідки ти знаєш?

Я продовжував намилювати тіло в холодній воді, використовуючи замість мочалки шматок ганчірки. Присутність вовка взагалі не бентежила.

- Заглянув до них у розум. На мить, але цього вистачило, щоб зрозуміти багато чого, - дух занурив морду у воду, ласуючи її. Проте його голос продовжував звучати в моїй голові. - Потрапили в цей світ вони завдяки своєму богу: володарю первісного хаосу.

Ми ще поспілкувалися з духом, поки я борсався в озері. Навіть коли перемістилися до багаття, хранитель продовжував розмову, розповідаючи про духів і своє життя. Під час укладення контракту, дух знаходить своє фізичне втілення в цьому світі. Дуже багато залежить, як від сил закликача, так і стихії, до якої належить сам дух. Як намагався пояснити вовк, вони існують завжди, на вивороті світу, але не мають змоги отримати власне тіло, доки не знайдуть способу потрапити в реальний світ.

Заодно хранитель прояснив слова, за які я раніше зачепився. Міла уклала договір із ним саме тут, у цьому світі, віддавши більшу частину своєї енергії. Її ж духа вона не показувала, але вовк відчував чиюсь могутню присутність. Тільки не в цьому світі, а на вивороті. Як він підозрював, Мілі просто не вистачило енергії, щоб викликати свого контрактника. Найімовірніше, під час переходу вона втратила частину своїх сил.

Спілкуючись, я все більше розумів, що вовк був просто радий поговорити. І він сам підтвердив мої думки.

- Так воно і є. Не багато людей можуть розмовляти з нами. Та ще так... вільно.

Ну так, ну так, це я тут кілька разів зустрів смерть, тому й спокійно реагую на таке могутнє створіння. Хоча, коли поруч клацали величезні ікла, ставало страшнувато.

Вирішивши все-таки трохи поспати, передав духу амулети, що залишилися. Вони мені вже не потрібні, а хранитель сам усе розповість Мілі. Свою місію я виконав.

Сон був міцним і спокійним, проте під ранок, перебуваючи в дрімоті, мені почувся буркотливий голос Загрея:

- Робиш усе для його зручності, наділяєш силою, і тут якийсь собака все ламає...

Від цього я повністю прокинувся, піднявшись і озираючись на всі боки. Дух флегматично дивився на воду, а Георгій продовжував спати. Не думаю, що це мені привиділося, але раз хранитель нічого не говорить, то й порушувати це питання не варто.

Розштовхавши пілігрима і швидко поснідавши, я задумливо подивився на вовка, оцінюючи його розмір.

- Хранитель, - він з цікавістю втупився на мене. Хоча по ідеї вже мав би прочитати мої думки. - Підкинеш нас до Ламара наскільки можливо?

Поки дух обмірковував пропозицію, Георгій зробив від мене кілька кроків назад, тихо прошепотівши:

- Єдиний спаси.

Хранитель не розлютився і не образився на таке нетактовне прохання. Поки дух роздумував, Георгій мене вже благословив посмертно.

- А де знаходиться Ламар?

Оскільки карти в нас не було, попросив пілігрима вказати приблизний напрямок. Він місцевий, має швидко зорієнтуватися. Я хоч довіряв своїм здібностям, проте хотілось підтвердити їх. Георгій одразу ж ткнув пальцем на південний схід, саме туди, як я думав.

- Днів п'ятнадцять, якщо дорогами і стежками.

Вовк пригнув голову, немов до чогось прислухаючись. А потім повернувся до мене, прошелестівши в голові:

- Забирайтеся на спину, донесу до кордону своїх територій, - пригнувшись, він підставив бік. - Тільки нехай твій друг не боїться так, не хочу, щоб моя хутро намокло.

Хранитель зафиркав, сміючись. У мене в самого посмішка не зникала, поки залазив на вовка, хапаючись за ліани. Хутро м'яке на дотик, так і хотілося заритися носом, але стримався, забрався вище, подивившись униз. Георг м'явся, боязко дивлячись на духа.

- Залазь, давай, - переступив з ноги на ногу, пілігрим все-таки зважився. Вхопившись за ліану, він підтягнувся і, судячи зі стиснутих губ і зблідлого обличчя, боявся дуже сильно. Не витримавши, підначив: - І ще, хранитель попросив не намочити його хутро під час шляху.

- Іди ти, - беззлобно вилаявся Георгій, і, почувши фиркання вовка, тихо промовив: - Єдиний допоможи.

Рухалися ми швидко. Хранителю було начхати на нашу вагу і вагу нашого спорядження, головне, щоб ми міцніше трималися. Ще спочатку, зрозумівши, які перегони на нас чекають, я уткнувся обличчям у хутро. І правильно зробив. Вовк біг так, як йому зручно, іноді забуваючи про пасажирів на спині. Я точно чув, як Георгій отримав гілкою по обличчю, принаймні, лаявся він сильно. Навіть його святе терпіння не витримало такого знущання.

Дух же навіть у дорозі спілкувався зі мною, розпитуючи про мої пригоди. Відповідати думкообразом, ще й міцно тримаючись за ліани і хутро стрибаючого вовка - було вкрай незручно, але я зміг. Поділився хранитель і думками про вторженців. Структуру світу вони не зможуть пошкодити, максимум дестабілізувати, що призведе до нових порталів. А ось повністю перекрити доступ до Альфи... майже неможливо. Найімовірніше, навіть сам світ не дозволить. Чи як варіант, знайдеться хтось достатньо могутній, щоб закрити сам прокол простору, проте вовк знав таких тільки з богів, а вони сюди спуститися не можуть.

Тобто, в майбутньому, єдине, що мені лишається, шукати такі розриви і: або закривати їх, якщо вистачить сил, або намагатися домовитися з прибулими. Хранитель вислухавши мої думки, погодився і пообіцяв допомогти, якщо з'явиться можливість.

Під час шляху прийшов емоційний відгук на амулет. Довелося зосередитися, щоб зрозуміти повідомлення. Першим була чоловіча гаряча енергія, це мабуть Шакра зміг розшифрувати сигнал і спосіб. Потім щось м'яке, тепле, таке я відчував від Флори й емоція з відтінком спокою. Ніби вона каже, що все добре.

Посмішка виникла на обличчі й не сходила всю дорогу. Хранитель навіть зацікавився, що це за жінка, яка залишила такий слід в мені. Довелося розповісти про загін Химери та її лідера.

Розмова припинилася тільки тоді, коли дух перестрибував річку. Я ще зачепився оком за дуже здивованого рибалку, який сидів на берегу. Хах, схоже створилася нова лісова легенда. Пройшло ще декілька хвилин, як вовк різко зупинився, мало не скинувши нас зі спини. Зістрибнувши, бухнувся на траву, сил майже не залишалося. Георгій так узагалі звалився наче мішок із брудом, тихенько стогнучи.

- Далі я не можу йти, - його голос звучав із легким смутком. - Я поговорю з Міліветіалі, розповім, що дізнався. А ти, хлопчику, тримайся своїх цінностей, твоя історія незвичайна і не повинна так просто закінчитися.

- Дякую, хранителю, - я схилив голову, хоча єдине, щоб зараз хотілося, - це лежати й не рухатися. Але висловити подяку потрібно. - Ще побачимося.

Дух потужним стрибком пішов назад у ліс. Я ж подивився на блідуватого пілігрима.

- Живий?

- Спасибі Єдиному...

- А мені?

У відповідь Георг щось буркнув. Розім'явшись, вирішив, влаштував невеликий привал. Перекусити не завадить. Пілігрим більше мовчав, що незвично для нього, лише іноді кидаючи на мене задумливі погляди. Пережовуючи шматок хліба з м'ясом, я роздумував над своїм стилем бою. Іноді перемагав без проблем, особливо якщо це прості люди. Але все частіше виникають ситуації, коли я на межі загибелі. І це не подобалося. Потрібно терміново нарощувати бойову міць...

І щодо неї. Раз хранитель пішов, усе має запрацювати, так?

«Чекай смертний!»

Ого, схоже все серйозніше, ніж я думав. Хоча ще до лісового духа з'явилися проблеми, може, і в цьому річ. Прислухався до Гури - ще спала. Відчувалися зміни в ній, немов істота стала іншою. Невже вже пройшла через еволюцію? Але зрозумію це, тільки викликавши її, а поки нехай спить.

- Хто ти і кому служиш? - раптово заговорив священик.

- А що?

- Ти можеш спілкуватися з хранителем, - Георгій освятив себе звичним жестом. - Запитуєш про Єдиного і його вплив на розум пастви, володієш темною магією, але просякнутий енергією смерті. Не позбавлений розуму і відчуваєшся, як жрець... - пілігрим замовк, роблячи паузу. Я вже подумав, що продовження не буде. - Я вирішив іти за тобою, щоб зрозуміти твої мотиви і якщо що зупинити. Але зараз, дедалі більше розумію, за твоїми діями може ховатися щось масштабніше, ніж мої домисли.

- А може ти надумуєш? - я посміхнувся, дивлячись у похмуре обличчя супутника, який досі чекав відповіді. - Загрей.

Почувши ім'я бога смерті священик поперхнувся.

- Ти сам пішов за мною, старий, добровільно, - я піднявся, розминаючи ноги. Пора в дорогу. - І все частіше я замислююся над тим, наскільки можу тобі довіряти. Ходімо, в дорозі поговоримо.

- Не такий я вже й старий...

Хранитель висадив нас вдало, недалеко від тракту, що вів на схід. Землі мені незнайомі, але головне дістатися до корчми або якогось поселення, вкажуть точний напрямок.

- А що ти плануєш робити, як доберешся до Ламара? Далі? - Георгій крокував поруч, спираючись на спис, як на палицю. Кинув погляд на нього: похмуре обличчя старого вояки. Борозни зморшок обрамляли лоб і очі, роблячи його ще старішим.

- Потрібно буде подекуди навідатися. Одному, - не буду ж я зараз розповідати про місце своєї появи. Тим паче, якщо там залишилася зброя, знати про це нікому не потрібно. - Потім... подивлюся по тому, що дізнаюся. Але точно повернуся в Ламар підготуватися і треба буде якось зв'язатися із Загреєм.

Я вирішив не говорити йому, що бог буквально стежить за кожним моїм кроком. Нема чого дідусеві ще більше нервувати.

- Я знаю, де розташований старий храм бога смерті. Відокремлено від людей. - задумливо протягнув пілігрим, я кинув на нього здивований погляд. - Все-таки, твій покровитель не дуже популярний у простого народу, навіть такого, як намійці. І владі довелося виділити для нього окрему територію.

- Напрошуєшся в супутники?

- Кхм... - чоловік задумливо потер підборіддя. - Розумієш, інтуїція мені каже, що необхідно бути поруч із тобою. Єдиний, вибач, але якщо ти не помреш десь по дорозі, напевно вляпаєшся в щось неймовірне.

- Інтуїція, не твій бог? - пілігрим скривився, але заперечувати нічого не став. - Але ти не відповів на моє попереднє запитання. Наскільки я можу тобі довіряти?

- Поки ти не вбиваєш направо і наліво, та розрізняєш добро і зло - я буду вірний тобі, як соратник. Допомагаючи порадою і вставляючи свою думку, навіть якщо ти проти. Думаю, після того, що ми пройшли, мінімальна довіра між нами є. А якщо не хочеш, можу принести клятву Єдиного...

- Домовилися, старий. - Георгій хотів було обуритися, але я його перебив. - Клятв не треба. Але якщо захочеш вдарити мені в спину, попередь про це заздалегідь.

- Що? - співрозмовник навіть призупинився від такого запитання. - Єдиний упаси, та я!..

Наступний монолог про обов'язок і честь, а також догмати пілігрима, я пропускав повз вуха, поглядаючи на всі боки. Ліс, через який вів тракт, був незнайомий, якимось чужим. До цього, подібного не відчував. Але якщо подумати, це вперше, коли я в Намії без чипа. Та й не варто виключати отримані навички з управління магією.

І все ж... щось було не так. Навіть Георгій, через деякий час, став нервово озиратися, міцніше стискаючи спис. А варто було пролунати далекому вию, так і я сам схопився за меч.

- Вовки вдень? Не подобається мені це... - прошепотів пілігрим, і я був із ним цілком згоден.

- Не зупиняємося, краще ночувати в таверні, ніж на вулиці.

Далі йшли мовчки, напружено прислухаюся до навколишнього. Але скільки не дивись, а відчуття мани зреагувало першим. Декілька істот швидко наближалися до нас - часу залишалося зовсім небагато. Інтуїція завила всередині, вимагаючи негайно рятуватися.

- На дерево, швидко!

На мою радість, Георгій зреагував одразу, підбігши до найближчого лісового велетня і спритно заліз нагору, не зважаючи на спис за спиною. Я від нього не відставав, навіть переганяв. Все-таки п'ята кінцівка давала більше переваг. Видершись, подивився вниз, оцінюючи ситуацію. До нас поспішали звірі: трійка вовків, два зайці й один кабан. Виділявся лідер цього натовпу - великий облисілий вовк. Шкіра, яка обтягує м'язи з яскраво-зеленими прожилками вен. Зубаста паща, з якої валив легкий зеленуватий дим і капала того ж кольору слина. Отрута?

Решта звірів також мали сліди... зараження. Десь очі іншого кольору, десь такі самі прожилки вен.

Ще витріщатися часу не було, монстри спритно скорочували відстань. З руки зірвалася простенька стріла темряви, але наче цього очікуючи звірі стрибнули в розсипну. Поки я роздумував, що робити, ватажок коротко гаркнув і вперед зірвався заєць, роздуваючись на ходу.

- Вгору! Швидше!

Але слова були зайвими. Георгій продовжував лізти безупинно, уже піднявшись трохи вище. Я ж стрибнув до найтовстішої гілки, швидко підтягнувшись і встромив у неї ніж, міцно тримаючись. Але замість вибуху стався булькаючий сплеск і завоняло гниллю. А слідом шиплячий звук заклав вуха. Виглянувши, я одразу натрапив на ватажка, який дивився на мене. Перевів погляд на дерево - м-да, кору ніби кислотою облили. І процес розкладання не припинявся.

Ніс закладало від смороду, але міркувати це не заважало. Раз ці тварюки здатні ухилятися...

Хмару темряви вниз, нагнітаючи так, щоб стояла непроглядна темрява.

- Що ти робиш, ми ж не бачимо їх! - а ось і Георгій голос подав.

Не відволікаючись, зосереджуюсь і кидаю стрілу темряви в найближчий живий об'єкт. Часу мало, хто знає, що вигадають ці тварюки. А хмара не тільки закрила огляд, а й послабила органіку. Стріли зривалися з рук безупинно, запас мани пішов на дно. Думав, зможу зачепити ватажка, проте він немов мав шосте чуття, ухиляючись від усіх атак. Судячи з розмірів живих істот, вдалося прикінчити зайця і двох вовків, а також подерти кабана. А потім сталося те, чого боявся - дерево хруснуло і стало завалюватися.

Кажуть, кішки завжди приземляються на лапи. Перевіряти не хотілося. Тож, коли до землі залишалася всього-нічого, відстрибнув і згрупувавшись, перекотився вперед. Не зупиняючись, кинувся до кабана. Колючий випад в око і меч із хлюпом увійшов усередину черепа. Висмикнувши зброю, про всяк випадок відбіг подалі. Клинок став диміти - у них замість крові кислота, чи що?! Швидко витер меч об траву, не дай бог ще зіпсується.

Георг раптово почав лаятися і, судячи зі спалаху світла, використовував свої здібності. А ось ватажка дивної зграї поблизу не було. Лише далекий слід живої істоти. Утік, тварюка!

- Де вони?! - озираючись на всі боки, вигукнув пілігрим. Навколо нього поширювалося м'яке світіння, розганяючи моє заклинання.

- Ватажок утік, інші мертві.

Я підійшов до мертвого кабана і, діставши метальний ніж, розпоров черево, відразу відсахнувшись від смороду. Земля і трава зашипіла від нутрощів та крові. Мда... битися з такими тварюками в ближньому бою , ще невідомо, хто переможе. Ніж можна викидати, він швидко втратив форму, з'їдаючись кислотою. Тішило, що рідний меч ніяк не постраждав, все-таки технології мого світу - найкращі.

- Єдиний допоможи, що це за тварюки?

Пілігрим, як і я, роздивлявся яскраво-зелені нутрощі. Мені це на щось нагадувало, на щось дуже старе, що любила сестра, але в голову ніяк не могло прийти.

- Ходімо, потрібно швидше про це доповісти в гільдію. Та й не хотілося б ночувати просто неба.

- А як же ватажок? - уже в дорозі запитав Георгій.

- Не наздоженемо, - я мотнув головою і прислухався до оточення. Нікого. - Далеко втік і сумніваюся, що повернеться.

Пустка, Третя вежа.

Війна ніколи не була безкровною. Але одна справа війна людей проти людей, і зовсім інша, коли в битву вступають немертві. Безстрашні, невтомні, безсмертні.

Мстислав пишався тим, ким він став. І ця гордість придушила жалість до живих остаточно. А безжалісний план, що дозрів у голові, був лише початком для його піднесення.

Верховний жрець Загрея сидячи на троні спостерігав за битвою очима своїх створінь. Тупі скелети і зомбі вривалися в будинки, вбивали, як солдатів, так і ні в чому невинних людей. Діти, люди похилого віку, жінки. Немертві вбивали, щоб за деякий час бути знищеними карою божою. Єдиний не прощав тих, хто посмів напасти на святий народ. Але на місці спалених мертвяків приходили нові. Кожен убитий повставав за наказом напівбога і кидався на своїх колись співгромадян.

- Як просувається?

Поруч виникла темноволоса дівчина, обійнявши ліча за руку.

- Недостатньо швидко, але підійде. От тільки... - верховний жрець постукав кістяним пальцем по підлокітнику трону. - Ще не було жодної великої сутички.

- За розвідданими, вони відвели війська ближче до столиці. Та й частина армії перебуває в Каладі.

- І все ж, слуги Єдиного могли вступити в битву, але їх немає. Тільки захисний масив, - Мстислав задумався і більше на автоматі м'яко поплескав долонею по голові Мори. - Утім, неважливо. Як там Лазар?

- Як завжди. Рухається до мети, по дорозі збираючи всілякі проблеми. У нього зараз у супутниках пілігрим Єдиного, - дівчина розсміялася. - Судячи з того, що відбувається, розриви в просторі посилюються. І схоже, молодший жрець, хоче їх закривати.

- Нехай бавиться, потім усе сам зрозуміє.

- Чому ви спочатку всього не розповіли? - дівчина залізла на коліна повелителя, звісивши ноги з підлокітника.

- Немає необхідності. Тим паче, не в моїх інтересах посилити Загрея.

- Ви... - виникла запинка, але Мора хоч і з побоюванням усе ж запитала. - Ви не боїтеся гніву богів, повелитель?

На це Мстислав голосно розсміявся, хапаючи дівчину в оберемок і встаючи.

- Ні!