Проєкт Лазар 2

Подальший шлях я спілкувався з Гурою. І здавалося, чим довше тривало спілкування, то більше інтелекту пробуджувалося в монстрику. Не скажу, що стало можливо вести світські бесіди, але тінь стала розуміти складні команди, та й реагувати на мій емоційний стан. Останнє помітив, коли з лісу на нас вискочило оленятко. Гура було кинулася його вбити, однак зупинилася, відчувши, що я лише пожалів тваринку, не маючи наміру проливати зайву кров.

З одного боку це добре, з іншого, а якщо тінь зупиниться, відчувши мій жаль? Довелося ще довго розбиратися в нашому взаємозв'язку, налаштовуючи його немов якусь програму. Так і пролетів день шляху, при якому я намагався надовго не затримуватися. Коли стало темніти, почав шукати місце для ночівлі, звісно, хотілося б спати під дахом, але, схоже, я забрався в якісь хащі, йдучи лісовою стежкою.

«Господарю, ми хочемо їсти!»

Гура, як зазвичай, подала голос раптово. Я довго думав, тінь це вона чи він, і вирішив зупинитися на більш приємному варіанті.

- З'їла б оленя.

«Тоді не хотіли, зараз...»

- Замовкни, - я насторожився, відчувши вдалині людей. - Без команди не втручайся.

Мої навички виявлення за час шляху загострилися. Адже протягом дня я вслухався в усе навколо, навіть сумбурна розмова з покликаною істотою не збивала концентрацію.

Попереду влаштувалися три людини, якщо бути точніше. Мисливці, які обговорюють буденні теми. Хм... звичайні люди. Я покрутив у голові останню думку. Звичайні?.. Невже я тепер так оточуючих сприймаю? Світ перетворився на дві категорії, те що може мені нашкодити і те що ні? Сподіваюся, це думки втомленого розуму.

І, незважаючи на моє ставлення до них, можна буде дізнатися, де найближче поселення, щоб відпочити.

Витягнувши з-за пазухи медальйон, навмисно наступив на кілька гілок, щоб мужики почули, і повільно вийшов до багаття. У центрі невеликої галявинки на тринозі стояв баняк, і там щось варилося. Мисливці вже були на ногах: двоє дуже схожих людей із ножами, брати? І ще один старший, стояв із натягнутим луком. Але варто було мені вийти на світло, тримаючи руки на виду, вони помітно розслабилися.

- Мирного життя вам, запросіть втомленого подорожнього до багаття?

- Найманець?

- Загін Химера, - я кивнув, показуючи на медальйон.

- Ну сідай, якщо хочеш.

Далі мужики почали розпитувати чому я сам і куди шлях тримаю. Розповів їм про завдання в Ламарі, куди і рухався. А те що в обхід, то так треба. Мисливці зрозуміло закивали, у всіх є свої таємниці. Запитав щодо найближчих поселень або таверни, але місця були глухі. За півдня шляху звідси знаходиться їхнє рідне селище Рхос, однак від нього на два-три дні нічого не було.

Під готову юшку зав'язалася проста балаканина з історіями з життя. На свій подив, я зрозумів, що історій то в мене побільше, як і всяких кумедних пригод. Хоча живу тут менше року. Я намагався не торкатися страшних або важких моментів, іноді навіть прибріхуючи, щоб смішніше вийшло. Напруги, яка виникла спочатку, як і не було.

- Гаразд, Лазарю, - відсміявшись, Берд, головний у їхньому загоні, витер сльозу, що виступила. - Будемо спати лягати, завтра на світанку вставати.

Я з подивом дивився, як мисливці дістають спальні мішки.

- А як же дозор?

- Навіщо? - відповів інший мужик, Даріс чи Наріс, так і не запам'ятав, хто з них хто. - Тут тільки дика звірина і такі як ти, заблукалі. Достатньо порошку, щоб відлякати випадкових тварин або мертвяків.

Дивно це. Половина Намії в чудовиськах, яких постійно винищують, а тут прямо затишшя? І кордон не особливо далеко. Але в мене буде, кому посторожити. Правда, Гура?

«Їсти хочемо...»

Раптово хтось з'явився на краю дії навички виявлення. Наблизившись на помірну відстань, невідомий мені розвідник завмер. Знову стеження?

- До вас ніхто більше не повинен приєднатися? - розстеляючи плащ на траву, ненароком поставив запитання.

- Ні, - Берд одразу насторожився, озираючись на всі боки. - А що?

- Та так, краще уточню, раптом не я один такий, - я розсміявся. Мисливець у відповідь натягнуто посміхнувся. - Відійду на кілька хвилин у кущі.

Варто було відійти від багаття, тихо наказав:

- Можеш зжерти того ідіота, що стежить за нами.

«Не любимо чоловічину.»

- Тоді просто прикінчи його і пошукай в околицях звіра, - трохи роздратовано вирвалося в мене. Все-таки я добряче втомився, і спати дуже хотілося. Та й постійне стеження набридало, а так, як буду на очах у мисливців, хрін хто що доведе.

Повернувшись, помітив, як напружені мужики. Вони що, подумали, що я зараз приведу когось іще? Хах. Не звертаючи на них уваги, ліг на плащ, підклавши під голову сумку. Від багаття йшло приємне тепло, дров поруч вистачало до самого ранку, хтось із мисливців буде підкидати дров у багаття. За свою безпеку я не переживав: найближчим часом повернеться Гура, а вона зможе навіть стрілу зупинити.

- А ти сам не боїшся в незнайомій компанії засинати? - з якимось глузуванням запитав цього разу Наріс. Начебто.

- У мене є той, хто захищає мій сон...

Немов на підтвердження вдалині пролунав крик людини, який різко обірвався. Мужики зблідли, хапаючись за зброю.

- Заспокойтеся, вона своїх не чіпає.

- Вона?

- Вона, - я не бажав щось пояснювати. І так підозри зростали з кожною секундою поруч із мисливцями.

На цьому розмова закінчилася. Чекаючи на повернення Гури, занурився в легку медитацію, більше приділяючи уваги ситуації навколо. Два брати тихо перемовлялися, обговорюючи крик, але швидко замовкли, коли на них шикнув Берд.

Коли Гура повернулася, випромінюючи задоволення, я розслабився і занурився в сон. М'яка темрява обгорнула мене, колихаючи. Здавалося, я потрапив у нескінченне ніщо, ось тільки страху не було. Лише спокій і умиротворення.

- ...упевнений? - тихий шепіт одного з братів розбудив мене. Але я навіть не сіпнувся, прислухаючись до розмови.

- Так, ми не знаємо, хто він, може й темний, як казав отець Георгій.

- Тоді йдемо, - поставив крапку Берд.

Далі мисливці тихо зібрали речі. Але перш, ніж покинути мене, Берд підкинув поліна в багаття і прошепотів:

- Якщо чуєш це найманець, знай, ми не погані люди і зла тобі не бажали. Але твоя тінь, що ворушиться, налякала братів, темних мало хто любить...

- А ти? - я розплющив очі, втупившись на мисливця.

- Єдиний усіх прийме, - чоловік погляд не відвів. - І дітей своїх не кине.

- Бувай, Берд, - і вже в спину додав: - Сподіваюся, не зустрінемося.

Я лежав, вдивляючись в ще темне небо. З одного боку, мужики не такими й гнилими виявилися, а з іншого... Берд згадав Єдиного, якого так полюбляють фіренці. А це було для мене поганим знаком. Дочекавшись, коли мисливці віддаляться, загасив багаття, підхопив речі і пішов у бік селища.

Не знаю чому, але осад на душі залишився. Гура немов розуміючи мій настрій, мовчала, не просячи їжі. Або ж встигнувши наїстися. Так і йшов уперед, без думок, прислухаючись до навколишнього. Може завдяки цьому помітив людські сліди. Старі, добу точно пройшли, але численні. Шкода, немає жодного способу визначити, хто це був. І рухалися вони теж у бік селища.

На шляху трапився тільки кабан. І то він тримався на віддалі, немов відчуваючи загрозу від мене. Коротка команда і Гура кидається в погоню, щоб потім тушку звіра занурити в тінь. Вирішивши не зупинятися на перекус, витягнув із сумки в'ялене м'ясо, жуючи його і запиваючи водою з фляги.

Настрій вирівнявся, тим паче місцева зірка пригрівала, та так, що хотілося завалитися в траву і повалятися трохи. До речі, а якщо Аркха - це богиня і зірка, значить, у цей момент вона може спостерігати за всіма. Якось раніше взагалі про це не замислювався...

«Хазяїне, вороги!»

Я настільки поринув у роздуми, що не помітив слабкий магічний сплеск. І тільки завдяки Гурі, за звичкою виставив перед собою щит і одразу запустив стрілу темряви в рухому істоту.

Пролунало заглушене гарчання, людиноподібна тварюка завалилася на землю і швидко схопилася. Діра в грудях їй абсолютно не заважала. Миті, поки монстр забарився, мені вистачило, щоб упізнати його - гуль. Висушена ороговіла шкіра, напівсліпі очі, змінена щелепа з довгими іклами. Статура людська, навіть кігтів на руках не було.

Звідки він тут, та ще й при світлі дня?!

Поки я завмер, роздивляючись несподіваного супротивника, гуль завив і кинувся знову на мене. Але робити що-небудь не треба було - Гура вискочила з моєї тіні і просто навпіл розірвала мертвяка. А потім розчавила голову тварини, що завивала.

Я повільно наблизився до трупа. Дивно це, гуль полює вдень? Вони зазвичай це роблять зграями і вночі. І завжди тримаються поруч із гніздом, але якщо поруч селище людей, то їх мали б давно зачистити... може, ізгой?

Немов відповідаючи на мої думки поруч завили, але тепер у передчутті здобичі. І я відчув натовп магічних істот, що швидко наближався. Твою ж...

- Гура атакуй!

Тінь зірвалася з місця одразу, я ж відбіг до дерева, прикриваючи спину. Полум'я подіє на них? Тварі вискочили всією зграєю, особин під сорок, порахувати не встигав, оскільки найближчий гуль кинувся відразу на мене. Темна стріла в голову монстра і, не зупиняючись, полум'я в саму гущу мерців. Виск, що здійнявся, оглушив, тож нова тварюка встигла вгризтися в підставлену руку. Заричавши, рубанув мечем, відрізаючи голову гуля, і відкинув тіло вбік.

Але перепочинку не було: два гулі накинулися з різних боків. І якщо одного вдалося повалити стрілою темряви, то другий збив мене з ніг, вчепившись зубами в ліве плече, згинаючи захист.

- Та відчепись!

Кулаком врізав по черепу мертвяка, пролунав тріск, і почорнілий слиз хлюпнув назовні. Але гуль лише захрипів, сильніше стискаючи зуби. Різкий біль пронизав плече. Хтось схопив мене за ноги і потягнув у натовп мерців. Душа пішла в п'яти від страху і неминучої загибелі, проте це навпаки додало сил, помирати взагалі не хотілося.

Розум, що гарячково шукав рішення, вибрав єдино правильний вибір - провалитися у світ тіні. Не знадобилося навіть відчуження в думках, на одних емоціях ковзнув в інший простір. Гулі зникли, залишилися лише невиразні силуети, і тільки величезна тінь переміщалася між мертвяками, розриваючи їх на частини.

Розлежуватися не став, мана витікала дуже швидко. Відкотившись убік, застогнав від болю. Плече все-таки прокусили. Піднявшись, наблизився до дерева і виставив перед собою меч. Вже час.

Найближчому монстру одразу відтяв голову. Слідом знову стріла темряви і знову провалитися у світ тіней. Два кроки вбік, вихід, помах мечем і новий труп. Бачачи, що поруч залишилося лише два гулі, вирішив не йти в тінь. Монстри явно були спантеличені моїми зникненнями, краєм ока помітив, що деякі б'ються між собою. Та й полум'я підпалило багатьох...

Позіхати мені не дали, зметикувавши, де я знаходжуся, гуль з місця стрибнув на мене, але тут же впав із встромленим мечем у голову. Я підняв погляд, шукаючи другого, як щось із силою штовхнуло мене в спину. Ще завалюючись, постарався впасти на неушкоджене плече, огортаючи себе магічним щитом. Гуль притиснув мене до землі, і я відчув його подих у себе на шиї, подумки вже прощаючись зі світом. Якось вивернутися не встигав.

Майже в ту саму мить, коли зуби мали зімкнутися у на загривку, мене підкинуло в повітря і потім я опинився в пазуристих лапах Гури. Гуль, який повалив мене, валявся трохи осторонь з відірваною головою.

«Господарю, мерці несмачні.»

Абсурдність ситуації максимальна. Навколо купа трупів, деякі ще горіли чорним полум'ям і величезний монстр, який тримав мене на руках. Я б посміявся, якби не біль у плечі.

- Опусти, - Гура обережно поставила мене на землю. - Можеш зжерти кабана, щоб не так гидко було.

Поки тінь перекушувала, я обережно відійшов убік, до чистішого місця. Вогонь подумки загасив, отримавши крихти енергії. Присівши, оглянув плече: металева пластина і кольчуга прокушена, як і куртка, зі слідами крові та бруду. Не вистачало ще інфекції. Діставши трави з дивом уцілілого мішка, перебрав їх і поклав на рану. Слідом випити флакон з антидотом, противним, але необхідним. Потрібно швидше дістатися до поселення і дізнатися, що за чортівня тут відбувається. Подумав, дістав ще листя, що допоможе зняти біль, і поклав його собі під язик.

І, незважаючи на рану та недавню битву, відчував, що став сильнішим. Що ж ти скажеш цього разу, боженько?

«Раса: Карашець. Вік: 24

Професія: молодший жрець

Клас: бойовий маг

Сила: ти вже не людина (але все одно смертний)

Спритність: ти вже не людина

Розум: прислужник бога (точно кажу, що так і треба)

Обсяг мани: високий (це... як це? Це ж просто гулі!)

Ядро магії: розвинене

Магічна сила: вища за середню (цікаво...)»

Так, змінився тільки обсяг мани і... магічна сила. Ось це раптово, але, здається, я зрозумів, у чому річ. Цей параметр вказує на мої загальні вміння та навички. Чим вправнішим я стаю, тим він вищий. А щодо обсягу мани, то не розумію, чого Загрей дивується, їх було тут багато. З кожного по трохи мани і обсяг піднявся. Ще й слимаки до цього. А ось споживання Гури у відсотках ніяк не змінилось. Тобто я спокійно можу піднімати обсяг мани, а прикликана тінь буде займати третину. Головне, щоб не більше.

А тепер повернемося до насущного: що за дідька лисого тут відбувалося?

Піднявшись, пошкандибав до найближчого обгорілого трупа. Усе тіло нило, рука взагалі заніміла, а голова гуділа. Та і після стількох переходів у світ тіні мене зараз виверне навиворіт. Врятувало, звісно, те, що зараз не ніч, інакше порвали б одразу. А так, якби не Гура... загинув би. І жодні навички не допоможуть. Все-таки до всемогутнього воїна мені далеко. Втішало тільки те, що був б тут звичайний намієць, чи якийсь невеличкий загін – з’їли б їх і не помітили.

Про всяк випадок проткнув голову згорілого гуля мечем і лише потім присів поруч. Полум'я хоч і палило їх, але мабуть через відсутність життєвих сил діяло вкрай повільно. Та, схоже, наводило більше жаху, ніж завдавало якихось проблем. Тобто, проти магічних істот без життя ця навичка безглузда. Якщо тільки не лякати нею, щоправда, на скелетів або покликаних немертвих це не спрацює. Ех, а хотілося б...

За зовнішнім виглядом трупів, я навряд чи щось впізнаю, тим паче, більша частина обгоріла. Сил на те, щоб колупатися в трупах у пошуках каміння - не було. Та й не пригадаю я, щоб знаходили щось цінне. Плюнувши на дохлого гуля, покрокував до селища. Гура, доївши тваринку, занурилася в мою тінь, видаючи буркотливі звуки.

Йти було важко, але ліки і міцний організм робили свою справу, і з кожним кроком ставало легше. Тим паче, що лісова стежка вивела на якусь подобу дороги. Хм, виходить, зробив невеликий гак, хоч і строго спускався на південь. За пам'яттю на картах Флори, ця дорога, що проходить від Халана і йде до Малої Імперії. Тільки я щось не пригадував, щоб хтось говорив, що нею користуються. Може тому й місця такі глухі. Треба буде по прибуттю в Ламар зайнятися власною освітою і знайти нормальну карту материка.

Зате з'явилася ще одна причина, чому так мало монстрів навколо - гулі б не потерпіли конкуренції. Якщо тільки немає сильнішого хижака. Проте... чому тоді зустрінуті мисливці були такими розслабленими?

Велике скупчення людей відчув здалеку. Вони були відносно недалеко від місця битви - кілька годин ходьби. І це дуже дивувало, як гулі пройшли повз селище, адже вони не мали такого інтелекту, щоб уникати бою. Підозри, що накопичувалися до цього, лише посилилися.

Не встигнувши наблизитися до людей, помітив дивні стовпи, які стоять на узбіччі біля дороги. У мій зріст, з висіченими незнайомими символами і знаками. Підійшовши ближче, відчув від них слабку магічну енергію. Тотеми? Зробивши крок уперед, наткнувся на опір та неприємне поколююче відчуття по всій шкірі. Зрозуміло, захисний бар'єр, який і не дозволив гулям зайти в поселення. Думаю, від сильних почвар це не врятує, але ось зграйних і полохливих віджене. Ось тобі й деякі відповіді на деякі запитання, навіть цікаво, хто це такий розумний, що здогадався створити захисне поле.

Постоявши кілька хвилин, переводячи подих, попрямував до будівель, що виднілися. Ліки ще діятимуть близько години, хоча я вже відчував легку біль. Ліва рука взагалі ледве рухалась, викликаючи нові спалахи болю, тому я намагався її не турбувати.

Першим попався чоловік, який лагодив частокіл. Він стояв спиною і схоже взагалі не чув моїх кроків.

- Мужик, у вас є лікар?

- Дідько! - чоловік підстрибнув, кидаючи молоток і хапаючись за ніж на поясі. - Ти хто такий?!

- Найманець, - я витягнув медальйон, але не поспішав наближатися. - Так що?

- Хто ж тебе так зодрав?

Мужик заспокоївся, розглядаючи мене немов дивну тваринку. Ну так, виглядаю я зараз не дуже: подертий одяг, погнута броня, у крові та бруді. Обличчя, напевно, змарніле, погляд злий, та ще й тінь під ногами темніша, ніж зазвичай.

- Гулі.

Судячи з того, як чоловік здригнувся, з ними він уже стикався. Почухавши задумливо потилицю, мужик різко вигукнув:

- Прошка! Прошка, древень тебе задери, дуй сюди!

- Шо дядько? - з-за хати показалася голова пацана.

- Відведи найманця до отця Георгія!

Я попрямував за пацаном, який із цікавістю озирався на мене. Розглядаючи оточення, я був здивований. Якщо до цього часу більшість будівель нагадувала мені середньовіччя або якесь фентезі, то зараз я дивився на стародавні зруби. Та й імена... Прошка і Георгій, дуже сильно відрізнялися від того, що було раніше. Куди я прийшов?

- Тут є коваль?

- Так, дядьку Мироне, бачите дим, - хлопець вказав пальцем у небо. І справді, недалеко, з якоїсь будівлі валив дим. - Там його кузня, я навіть йому допомагав! Дядьку найманець, а ви монстрів бачили? Убивали? А...

Від хлопця посипалися запитання, та відповідати мені було необов'язково, оскільки хлопець не замовкав. Коли ми підійшли до невеликої церкви, на зустріч вийшов служитель. Але я зупинився, як укопаний, адже на священику були одягнені регалії фіренців.

- Спасибі, Прошка, можеш іти, - малий кивнув і побіг назад, а отець Георгій же звернув увагу на мене. - Єдиний благословить подорожній, тобі потрібна допомога?

Куди я потрапив?!

Кордон між Намією і Каладом

Навіть для намійців, які встигли багато чого побачити, ці чужинці були настільки незвичайними, що вийшли подивитися всі. І зброю про всяк випадок прихопивши. До охоронного посту наближалася дивна група з трьох людей і п'яти різноманітних монстрів. Люди одягнені в шкури тварин і з татуюваннями по всьому тілу. Серед них виділявся явний лідер, з високим посохом, також маючи шолом у вигляді черепа дивної зубастої тварини. У простих мисливців на поясі висіли кістяні ножі, в руках вони тримали короткі списи. Тварюки ж були незвичайними: кілька особин мутованих собак, один худий гуманоїд з величезним розчепіреним носом і дві літаючі одноокі м'ясисті кулі.

Один з дозорних, який першим помітив чужинців, крикнув з вежі вниз:

- Це іштанти! Мисливці на тварюк!

- Зрозумів! - прокричав сивочолий воїн зі срібним амулетом на грудях. Відшукавши серед присутніх високого чоловіка, покликав його. - Дарак, ти був у Новросі, будеш говорити, - і голосніше додав для всіх. - Мужики, у нас із ними договір, якщо не нариваються, не чіпаємо і пропускаємо.

Намійці погоджуючись загуділи. Багато хто знав про договір між Намією і Степами, які відловлювали тварюк, що втекли з Пустелі. Кажуть, якби не ці мисливці, монстрів на навколишніх територіях було б у рази більше, а намійцям вистачало і Пусток.

Група мисливців зупинилася неподалік, дивлячись на натовп озброєних бійців. Лідер іштантів дав знак своїм чекати і попрямував до трійки людей, які вже очікували дивних гостей.

- Вітаємо доблесних мисливців пісків! - з натягнутою посмішкою промовив Дарак, щойно наблизилася дивна людина. З-під черепа-маски з явним подивом блиснули зелені очі з вертикальною зіницею. - Що в таких далеких краях ви забули?

- Ми-ш-с-с, - мова іштанта звучала дивно: тягнучі шиплячі звуки вклинювалися в слова, які різали слух. - Ох-ш-сота. Нох-ш-сра зс-с-снайшс-сла с-слід.

- Що він каже? - напівшепотом запитав командир намійців, нічого не зрозумівши зі слів чужинця. Погляд лідера іштантів перевівся на людину, яка заговорила, від чого той пересмикнув плечима.

- Вони взяли слід якогось чудовиська, зараз йдуть, слідуючи за нюхачем, - Дарак, який раптово став перекладачем, кивнув на носату тварюку. І вже звертаючись до мисливця. - Ми шануємо договір і дамо вам пройти. Є чим ми можемо допомогти?

Командир намійців тихо вилаявся, ось останнє можна не питати. І ще він відчув, навіть не бачачи обличчя через маску, як недолюдина радісно вишкірилася.

- Радий-с зус-с-стріти нас-сшего брата-с-с, - Дарак продовжував посміхатися, от тільки його обличчя так перекосило, ніби він лимон зжер. – Бій-ш-шка, недаш-слеко з-с-свідс-си?

- Що?

- Недалеко битва була, питає подробиці, - не чекаючи повторного запитання переклав намієць. - Говорити? - отримавши похмурий кивок від начальства, Дарак махнув рукою на захід. - Там відбулася масштабна битва між нами і фіренцями. Ми перемогли. А навіщо вам ця інформація?

Мисливець подумав і потім пристукнувши посохом, заговорив:

- С-с-с-слід там-с-с.

- Тварюка була після битви? - не на жарт стривожився командир найманців.

- Ні-с-с, - іштант помахав головою. – Від-с вас-ш-с є зш-с-сапах.

- От же ж б... - командир намійців вилаявся, нарешті ставши розуміти мову чужинця. Або ж чужинець став краще говорити. - Схоже, доплер. Гарун, піднімай усіх по тривозі й бігом гінця до Халана! Тисни сигнальний амулет! - віддавши накази, найманець звернув увагу на нудьгуючого мисливця. - А ви... шановні, що робити будете?

- Ваш-с-с с-с-с-с-слід тус-скніє, там-с с-с-ильніш-с-с-с, - немов знущаючись, лідер іштантів вказав посохом на південний захід.

На це намієць ще сильніше вилаявся, вже задумавшись, а може плюнути на договір і тихо прирізати їх тут. Але глянувши в зелені очі з вертикальною зіницею, передумав - небезпечні противники. Нехай йдуть...