Коли зупиниться час

Послухай... - стурбовано звернувся Денис до жінки, коли вони нарешті залишилися наодинці. - Я маю тобі дещо сказати.

Жінка уважно подивилася на нього.

- Я вже раніше бачив його... того хлопця... - хлопець запнувся, не знаючи, як це пояснити.

- Коли і де?

- В Златогірську.

- Дійсно?

- Так, але то було уві сні. І тоді він був...

Денис знову замовк, не в змозі висловити те, що вирувало всередині.

- Він не був прикутим до стовпа... - тихо підказала Веліна.

Денис кивнув, підтверджуючи її здогад.

- Так. І він тоді теж бачив мене, розумієш? Це був не просто сон. Він упізнав мене.

- Він сказав тобі про це?

- Ні. Але я побачив це на його обличчі.

- Мені здається, то було не сновидіння, а справжнє видіння, - промовила Веліна, поклавши свою тендітну руку йому на плече. - І я впевнена: ти бачив одного з нащадків...

Її дотик заспокоїв Дениса. Йому дуже хотілося, щоб її слова виявилися правдою. Бо він сам відчував - між ним і тим хлопцем існує щось глибше, невидиме, але міцне... невипадкове.

Вони зупинилися перед масивними кованими дверима, які разюче відрізнялися від інших - темні, важкі, з візерунками, ніби вирваними з глибин чужої епохи. Такі двері можна було побачити хіба що в старовинних палацах або музеях. Денис і Веліна обмінялися тривожними поглядами.

- Здається, ми знайшли щось... цікаве, - прошепотів він.

Веліна ледь помітно посміхнулася і рішуче простягнула руку до ручки у вигляді змії.

- Зачекай! - вигукнув Денис і схопив її за руку. - А що, якщо це пастка?

- Ми будемо обережні. Поки нічого не сталося, - спокійно відповіла вона і рішуче штовхнула двері.

Ті відчинилися на диво легко - без скрипу, без опору - і перед ними відкрилася велетенська зала, залита тремтячим світлом смолоскипів. Їх полум'я вихоплювало з темряви стіни кривавого кольору, виті колони, оздоблені золотом та самоцвітами, що губилися у височині.

У самому центрі - золотий трон.

На ньому сиділа жінка, вбрана в пишну багряну сукню. Її довге волосся, такого ж кольору, спадало хвилями по плечах до самого долу. У напівтемряві важко було розгледіти її обличчя - бліде, мов вирізьблене з мармуру. Вона здавалася застиглою, мов статуя.

Та варто було їм зробити крок - її очі розплющилися, і в них спалахнуло криваве сяйво.

Полум'я смолоскипів спалахнуло яскравіше - і зала ніби запалала кров'ю.

Жінка піднялася. Повільно, урочисто, вона рушила до незваних гостей. Її краса була разюча, майже нереальна - та водночас у ній крився жах, щось первісне, небезпечне, як у природної стихії.

- Хто вона?.. - прошепотів Денис, не в змозі відвести погляду.

- Червона королева... - відповіла Веліна і схилилася в глибокому, ввічливому поклоні.

Жінка подивилася на них згори вниз. Її яскраво-червоні вуста розтягнулися в презирливій посмішці.

- Кого я бачу!.. - глузливо вигукнула вона. - І чим же я зобов'язана такій честі?

- Ти чудово знаєш, що мені потрібно, - холодно відповіла Веліна.

- Навіть гадки не маю.

Денис не сумнівався - вона глузує. І Веліна, схоже, думала так само.

- Мені потрібно знати про інших нащадків Великої Трійці.

Королева розсміялася - сухо, різко.

- А мені навіщо тобі це розповідати? Хіба ти не надто багато хочеш? Я існую поза часом і простором. Ваші справи мене не обходять.

Вона розвернулася і, не обертаючись, рушила назад до трону. Здавалося, аудієнція закінчена.

Та Веліна не збиралася відступати.

- Зачекай! - вигукнула вона. - Ми можемо заплатити...

Денис здивовано глянув на неї. Що вона може запропонувати істоті на кшталт Червоної Королеви? Гроші? Золото? Смішно. Але на диво - Королева зупинилася і з цікавістю поглянула на Веліну.

- І що ж ти мені запропонуєш?

- Свою силу.

Це, здається, справді зацікавило Королеву.

- Ти готова віддати свою силу заради того, аби дізнатися про інших нащадків Великої Трійці?

- Так. Без них нам не здобути необхідного.

Королева злегка стенула плечима.

- І ти готова стати простою смертною заради цієї дрібнички? Подумай добре.

- Для мене це не дрібничка. Я готова. Тож що ти скажеш?

Королева мовчала. Повільно, обережно вона почала обходити їх, ніби зважуючи, оцінюючи пропозицію.

Денис чомусь був упевнений - вона відмовить.

Мовчання затягувалося. Хвилини тягнулися нескінченно довго. Раптом Королева зупинилася і блискавично схопила Веліну за руку.

Смолоскипи затремтіли - і залу поглинули зловісні тіні. Вони закружляли навколо, мов у божевільному танку.

Денис відчув їхній дотик - пекучий, водночас крижаний. Тіні насувалися з усіх боків, стискали простір, ніби намагаючись вичавити з нього повітря.

Темрява. Суцільна, липка, жива.

І раптом - жіночий крик. Гострий, болючий, пронизливий. Зовсім поруч і водночас з іншого боку світу.

Веліна...

Денис кинувся на звук - і зав'язнув у темряві. Вона обплела його щільним кільцем. Руки-тіні тяглися до нього - чіплялися за волосся, рвали одяг, шматували.

Він намагався боротися, та з кожним рухом тіні ставали сильнішими. Густішими. Невблаганними.

"Це кінець..." - подумав він із дивним, крижано-спокійним усвідомленням.

Веліна...

Денис кинувся на крик - і одразу зав'яз у липкій, задушливій темряві. Тіні, мов живі, оточили його тісним кільцем. Їхні руки-щупальця метнулися до нього, вп'ялися у волосся, у одяг, роздираючи його на шматки. Хлопець відчайдушно опирався, бився, пручався - та чим сильніше чинив спротив, тим ліпшими і міцнішими ставали тіні.

«Це кінець...» - промайнула надто спокійна, майже байдуже-стороння думка.

І раптом - тиша. Усе вмить затихло, як не було. Тіні розчинилися в повітрі, смолоскипи згасли, і приміщення залило яскраве, немилосердне сонячне світло. Червона Королева зникла. Зал більше не був тронною залою старовинного палацу - ні, це тепер звичайна кімната для нарад: незручні дешеві стільці напівколом, пластиковий стіл, велетенський монітор, по якому бігали криві рядки зелених цифр і літер.

На підлозі, біля перекинутого паперового стаканчика з-під кави, нерухомо лежала Веліна. Її одяг був розірваний, волосся сплутане. Денис кинувся до неї, став навколішки й обережно торкнувся блідої щоки.

- Веліно! Ти мене чуєш? Ти жива?

Жінка зітхнула. Повільно, ніби з надзусиллям, розплющила очі.

- Денис... - прошепотіла вона ледве чутно і простягнула до нього руку.

Він стиснув її пальці у своїй долоні. Її погляд блукав навколо - тривожний, відсторонений. Очі, що колись палали внутрішнім вогнем, тепер здавалися мертвими.

- Чому... так темно? - її голос тремтів. - Я... я нічого не бачу. Денисе, що зі мною?

- Темно?.. - розгублено перепитав він.

- Я... осліпла. - Раптовий жах прорвався в її голосі. - Я нічого не бачу!

Він міцніше стиснув її руку. Йому теж було страшно - навіть більше, ніж їй, бо він не розумів, що сталося.

- Червона Королева... - прошепотіла Веліна з болем і знову поглянула в його бік порожніми очима. - Вона... вона збрехала мені.

Її тіло здригнулося від гучного схлипу. Денис мовчав - не знав, що сказати, як втішити. Просто лишався поруч, тримав її руку.

- Вона забрала в мене все. Не тільки силу... - голос Веліни зірвався. - Вона вирвала з мене саму суть. Я знову стала тією, ким була до того. Безсильною. Сліпою...

Вона згорнулася, закривши обличчя долонями. Та попри біль і розпач, вона знайшла в собі силу зібратися. Рішуче піднялася з підлоги.

- Допоможи мені.

Денис мовчки підтримав її під лікоть, і вони повільно рушили в довгий коридор, обрамлений скляними дверима.

---

Тим часом...

Зінька разом з Елайджою ретельно перевіряли кабінети на першому поверсі. Все здавалося дивно одноманітним: ті самі столи, ті самі стільці, ті самі порожні шафи. Всі меблі, певно, з однієї нудної фірми. Це починало її дратувати.

- Ну чому, чому всі лаври - Денисові? - бурчала вона подумки. - Знову те саме. Як і вдома. Денис відкрив двері, Денис знайшов нащадка... А що я? Хіба я гірша?

Вона сердито стисла кулаки. Ні! Вона ще знайде свій момент.

Кімнати одна за одною залишались порожніми. Жодних монстрів, жодних пасток, жодних міфічних істот. Лише залишки офісного буденного життя. Нарешті вони зупинилися біля останніх дверей, схоже, комірчина для інвентарю. Ну звісно. В туалет вони вже заглядали. Ніякий монстр з унітазу так і не виліз.

Зінька рішуче відчинила двері.

І одразу ж шквал швабр, мітел і відер посипався їй на голову.

- А-а-ай! - зойкнула вона, прикриваючи обличчя руками.

Та коли вона обережно розплющила очі, все змінилося.

Комірчина зникла. Інвентар зник. Елайджа зник. Вона стояла посеред густої лісової чащі. Тиша, свіже повітря... І... цокіт копит?

Десь неподалік почувся гомін голосів - гучних, сердитих. Вершники! Швидко сховавшись за найближче дерево, Зінька принишкла. Вона ще не забула зустріч із песиголовцями - і зовсім не прагнула нової пригоди.

Крізь зарості виїхав вершник на гнідому скакуні. Він різко зупинився, прислухаючись до тріскотіння гілок, наче за ним справді гналося стадо розлючених кабанів.

Зінька завмерла. І в ту ж мить її пройняло дивне відчуття.

Вона його знала.

Так, без сумніву. Вона вже бачила цього вершника. У своїх видіннях. У Долині Мертвих. Це він тоді врятував її від Вітальки й повернув до реальності. Вона тоді вирішила, що він лише образ із її уяви. Один із тіней того проклятого світу.

Але зараз він був тут. Справжній. Живий. І до болю знайомий.

У зовнішності незнайомця, на перший погляд, не було нічого надзвичайного. Так, він був доволі вродливим, хоча й поступався красою Елайджі. Йому можна було дати років двадцять - або трохи більше. Блакитний плащ, вишитий сріблом, розвівався за його плечима, мов крила невидимого птаха. Темно-русе волосся розтріпав вітер, а карі очі сяяли на блідому обличчі, наче дві зорі в нічному небі. Його високе, шляхетне чоло прикрашав тонкий золотий обруч - не корона, але й не звичайна прикраса.

Молодик із модельною зовнішністю. Зінька таких ігнорувала - не тому, що вони їй не подобались, а тому, що вони ніколи не помічали таких, як вона. А коли й помічали - то лише заради ліжка. Вона вже проходила це. Вони шукали багатих наречених, а таких, як вона, використовували для розваги.

І все ж у ньому було щось інакше. Щось невловиме, що не стосувалося зовнішності. Її охопило химерне, майже лячне відчуття, ніби вони знайомі... здавна. Задовго до того, як вона потрапила у цей світ. Задовго до того, як побачила його у Долині Мертвих.

Було в ньому щось магнітне, тривожне. Серце дівчини затремтіло в грудях, мов поранена пташка, що заплуталась у сіті. Вона ще ніколи не відчувала нічого подібного.

І раптом - шелест, тріск, рев. Із заростей вистрибнуло щось велике, чорне й волохате. Чи то ведмідь, чи місцеве страховисько, й кинулося на вершника. Хлопець блискавично вихопив меча, захищаючись спритно і холоднокровно. Звір пронизливо завив, але не відступив. Він знову ринув уперед, керований сліпою жагою крові.

Зінька скрикнула. Крик вирвався сам, несвідомо. Страх за незнайомця поглинув усе. Цього вистачило, аби звір на мить відволікся. І цього виявилось достатньо: меч юнака засвітився у повітрі, і лезо влучило просто в черево істоти. Потвора заскиглила й кинулась геть, зникнувши в темряві лісу.

Зінька полегшено зітхнула. Вона подумала, що тепер він у безпеці. Але помилилась.

Із гущавини вийшли фігури. Велетенські, мов пеньки. Вони мовчки оточили вершника щільним кільцем. Деякі з них були вкриті мохом, на інших росли гриби, навіть гнізда птахів.

- Кинь зброю, волоцюго, і йди з нами, - скрипів один із них голосом, схожим на скрип дерева

Але хлопець не послухався. Його голос зазвучав грізно:

- Негайно пропустіть мене. Це наказ!

- Наказ? - зареготали істоти. - Щеня, яке нам наказує!

- Я Яромир, син князя Уладівського! - вигукнув він. - Ви не маєте права мене затримувати!

Та "пеньки", здається, не вражалися титулами.

- Ти - волоцюга і нишпорка. В кайдани його. До Скельника. Там і розповіси про свої права, - процідив головний, з гніздом на голові.

Вони кинулися на нього. Хлопець бився мужньо, меч блищав у темряві, та сили були нерівні. Його зірвали з коня, повалили на землю і почали бити ногами. Навіть коли він знепритомнів, не зупинилися. Здавалося, його страждання приносили їм задоволення.

Зінька закам'яніла в схованці. Вона не могла допомогти. Але мовчки спостерігати? Ні. Навіть страх не міг стримати її більше.

- Відійдіть від нього! - вигукнула вона, виходячи з укриття.

Її голос тремтів, але в ньому була лють. Істоти завмерли.

- А це ще хто така? - буркнула потвора з шишкою замість носа.

- Не ваша справа, - відрубала Зінька. Сама не повірила власній сміливості.

- Хапайте її! - заревів той, що з гніздом, і кинувся до неї першим.

Зінька побігла. Гілки хльостали по обличчю, волосся чіплялось за колючки. Вона спіткнулась і впала, боляче вдарившись.

- Зіно, ти в порядку? - долинув до неї знайомий голос.

Вона розплющила очі. Ліс зник. Вона знову була в комірчині для швабр і відер.

- Ти мене чуєш? - Елайджа тримав її за плечі. Його очі палали тривогою. - Ти щось бачила?

Дівчина кивнула. Він допоміг їй підвестися.

- Що саме? - голос його тремтів.

- Вершника... На гнідому коні. Молодий хлопець у блакитному плащі, з вишитим місяцем...

- Герб Уладівського князівства, - пробурмотів Елайджа. - Він сказав, хто він?

- Так. Назвався сином князя Уладівського. Його переслідували якісь створіння, схожі на велетенські пеньки. Вони схопили його і...

Вона замовкла, не в змозі продовжити. Її погляд був сповнений болю.

- Лісовики, - прошепотів Елайджа. - Вони казали, куди його поведуть?

- До Скельника...

Обличчя маґістра похмурніло.

- Скельник - володар гранітних кар'єрів на півночі Чорнолісся. Його копальні - місце, звідки не повертаються. Якщо один із нащадків Великої Трійці потрапив до нього, це дуже погано...

Зінька злякано зблідла. Її тривога була не через пророцтво. Вона просто не хотіла, аби з тим хлопцем щось сталося.

- Якщо Денис бачив іншого нащадка - схоже, йому також загрожує небезпека, - прошепотіла вона.

Елайджа кивнув, напружений, зосереджений.

- Не знаю, чи це просто збіг, чи злий умисел. Але двоє з тих, хто має запустити Годинник Всесвіту, вже в біді. Це не може бути випадковістю. Пішли. Ми маємо попередити інших.