Коли зупиниться час

Елайджа з сумом і докором дивився на жінку яку він кохав на протязі всього цього часу. Його руки були закуті в кайдани, а поряд стояв песиголовець з рушницею.

— Любий, невже ти забув, що це ти зрадив мене, а не навпаки? — Солодким голосом проспівала вона. — Це ти побіг до мого чоловіка і нажалівся яка я негідниця. Хоча ти так само як і я хотів помститися за те, що Імперія зробила тоді з твоєю сім’єю і з тобою.

Веліна уважно спостерігала за реакцією молодого чоловіка. Вона не могла не погодитися з тим, що прожиті роки змінили його. Зробили сильнішим і мудрішим. На протязі багатьох століть він скидався світом, дбаючи про його безпеку.

— Я хотів зупинити це божевілля. Це все сталося по моїй вині.

— Послухай... — пристрасно прошепотіла Веліна йому на вухо. — Цей світ хворий. Ти сам це чудово розумієш.

— І тому ти хочеш його знищити?

— Не знищити а все виправити. — Заперечила жінка.

Її гарячий подих обпік його щоку. Її тонкі, крижані пальці міцно стиснули його підборіддя.

— Ілля! Мені бракувало тебе. Я хочу все повернути назад. Хочу щоб ми були знову щасливі.

— Вибач... Та боюся, що це неможливо. Ніщо ніколи не повторюється двічі.

— А якщо ти не правий? Якщо все можна виправити?

Елайджа здивовано подивився на неї. Її чорні наче безодня очі сяяли божевільним сяйвом.

— Виправити? — Щиро здивувався він. — І як ти збираєшся це зробити?

— Ми могли б повернути час назад. Ти знаєш, що це можливо. Потрібно лише запустити станцію. Ми можемо повернутися в минуле і все виправити. Ілля ми можемо зробити так щоб ніякої катастрофи не сталося. Ми можемо все виправити.

  Елайджа мовчки сидів, опустивши голову на руки. Разом з пам’яттю до нього повернувся і біль за втраченим. Подумки він знову повернувся в той страшний день коли імперці увірвалися в його місто і знищили його сім’ю, а його взяли в полон. Тоді його не вбили лише тому, що він мав відношення до створення того зловісного механізму. Йому залишили життя, та є речі страшніші за смерть.

— Ілля... — довірливо прошепотіла Веліна. — Хіба ж ти не хочеш щоб твої рідні знову були живі і здорові? Подумай над цим... Хіба ж ти не хочеш прожити звичайне, людське життя? Я знаю, що вони знущалися над тобою. Знаю, що вони зробили з тобою.

  Її ніжний , тихий голос зачаровував і чоловікові дуже хотілося довіритися їй. А, що якщо все дійсно можна виправити? Що якщо їм вдасться повернути час назад? Його батьки залишаться живими, а він проживе своє життя як звичайна людина.

  Руки Веліни обвилися навколо його шиї, гарячий подих обпік обличчя, а м’які вуста впилися в його, в пристрасному поцілунку. Цього разу він не відштовхнув жінку, а відповів на її поцілунок. Минуле наплинуло на нього теплою хвилею. Здавалося, що й не було всіх цих років, що насправді це був лише страшний сон який розвіявся варто було йому прокинутися.

  Песиголовець, що стояв поряд з націленою на нього рушницею голосно кпшлянув і чари розсіялися. Елайджа відштовхнув від себе жінку, і та впала на підлогу. Її погляд палав праведним гнівом, червоні наче кров вуста розтяглися в недобрій посмішці.

— Ти зовсім не змінився. Такий же боягуз як і тоді. — З ненавистю прошипіла вона.

— В тебе нічого не вийде. Без Марка ти не зможеш досягнути бажаного, а він загинув в Смородинці.

— Ти помиляєшся. Цей виродок живий і зараз прямує сюди. Скоріше за все він навіть не підозрює, що тут відбувається.

— Він здогадається. Як здогадався про інший шлях.

Веліна лише посміхнулася у відповідь.

— Невже ти думаєш, що якийсь раб зможе протистояти мені? — Щиро здивувалася вона.

  Після цих слів жінка рішуче направилася до дверей, даючи тим самим зрозуміти, що розмова закінчена.

— В клітку його!

Наказала вона песиголовцю. Той одразу ж схопив чоловіка за плечі.

— Ілля! Мені шкода.... — На прощання кинула вона. — Разом ми могли б врятувати цей світ, але ти обрав смерть.

  Вона залишила приміщення, грюкнувши дверима.

  Темпсі повільно йшов темними і заплутаними коридорами основного корпусу колишнього, наукового центру Морсійської імперії. Його серце голосно калатало в грудях від страху перед тим, що його очікує. Хоча він намагався не думати про це. Він вирішив, що буде робити те, що повинен зробити. Він має виправити помилку свого далекого предка. Не даремно ж еліксир безсмертя випив саме він. Тепер прийшов час заплатити за це. Саме йому судилося спокутувати гріхи Пірена, а можливо і всієї трійці.

  Темпсі розумів, що незважаючи на так зване безсмертя його все ж таки можна вбити, або ж наповнити його існування стражданнями так, що він сам буде благати про смерть.

З-за вугла йому на зустріч вийшло двоє двоє озброєних ґвинтівками песиголовців. Побачивши хлопця вони задоволено посміхнулися і націлили на нього зброю.

— Руки... — прогарчав один з них.

Темпсі слухняно підняв руки догори. Та це не надто допомогло йому. Песиголовець з посмішкою наблизився до нього і вдарив його прикладом по голові. Хлопець навіть не встиг скрикнути і без тями впав на підлогу під ноги потворам.

Бранців привели до просторого приміщення з білосніжними сяючими стінами і такими же підлогою і стелею. В ньому не було ніяких меблів, взагалі нічого. Лише яскраве світло, що здавалося лилося звідусіль освітлювало його.

  Ні Темпсі, ні Елайджі поки, що не було видно, та наші друзі не поспішали радіти. Швидше за все їх тримали окремо як особливо небезпечних ( Веліна вже встигла повідомити їх про те, що Темпсі живий і вже в її полоні). І вони не помилилися.  Хлопців привели через декілька хвилин. Руки в обох були зв’язані за спиною, одіж перетворилася на жалюгідне, скривавлене лахміття. А на обличчях виднілися сліди побоїв.

Песиголовці грубо штовхнули їх. І вони, не втримавшись на ногах впали на сяючу білизною долівку. Коли вони спробували піднятися песиголовці силою примусили їх залишитися на колінах. Веліна поважно увійшла до приміщення в супроводі своїх вірних прислужників, і презирливо подивилася на своїх бранців.

— Яка мила сцена. Всі нащадки накінець то знову разом.

Сказавши це, вона підійшла до Темпсі. Вона пальцями стисла його підборіддя і пильно подивилася в його затьмарені очі, які втратили характерне для них сяйво.

— Я розчарована мій любий хлопче. Чесно кажучи, я вважала тебе більш кмітливим, але на щастя я помилялася. Схопити тебе виявилося так просто. Але годі балачок! — Веліна плеснула в долоні і самовдоволено посміхнулася. — Я і так чекала на це надто довго.

  Вона зробила рукою знак песиголовцям і один з них підніс їй шприц в якому вже була кров.

— Лише кров кожного з вас зможе запустити механізм станції. Ми так запогоамували її більше тисячі років назад щоб більш ні в кого не виникло бажання скористатися нею. Але сьогодні я знову збираюся це зробити.

— Веліно! — в відчаї вигукнув Елайджа коли песиголовець підійшов до нього і встромив шприц в його вену. — Ти не можеш це зробити.

— Чому? — Щиро здивувалася вона. — Тому, що це може знищити цей світ і можливо не лише його. І ти чудово це розумієш. Навіть якщо в тебе все вийде і ти зможеш повернути час невідомо як це відгукнеться на інших світах. Благаю тебе отямся. Ми не маємо права втручатися в господнє провидіння. Ми вже раз спробували це зробити і ти чудово знаєш чим це закінчилося.

  Та жінка його і слухати не бажала. Вона спокійно набрала в нього крові і те саме зробила і з іншими. Після чого підійшла до протилежної стіни і зробила паси руками ніби чаклуючи, чи натискаючи невидимі кнопки. Наші друзі не спускали з неї нажаханих поглядів. Через якусь мить посеред приміщення наче з повітря з’явився прозорий дванадцятиграник. Він сяяв в світлі що випромінювали стіни і зачаровував своїм виглядом. Веліна підійшла до нього і ввела в нього кров, що взяла в нащадків.

  Додекаедер затремтів і раптом почорнів.

— Код доступу змінено. — Проговорив сухий голос комп’ютера. — Код доступу змінено.

— Що? Але це ж не можливо! — закричала Веліна, втрачаючи над собою контроль. — Коли його змінили?

— Три дні назад. — Безпристрасно відповів комп’ютер. — Він відомий одному з сімох.

— Кому?

— Одному з вас. — відповів комп’ютер і додекаедер зник так само раптово як і те явився.

Веліна тремтячою рукою пригладила розпатлане волосся, і гнівно подивилася на своїх бранців.

— Хто? Хто з вас знає цей клятий код?

Звісно, що ніхто не поспішав зізнаватися. Друзі похмуро мовчали чим ще більше розілютили жінку.

— Добре... — прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти себе. — Добре. Я примушу вас заговорити.

Пообіцяла вона і зловісно посміхнулася.