Коли зупиниться час

На півдні Чорнолісся, що простяглося від Західних кар'єрів до Таркських гір, від Віковічного лісу до меж Білоярського князівства, височіла самотня Вороняча скеля. Над темними хвилями Вовчої ріки стояли руїни древнього палацу Князів Чорних - забуте місце, куди не вела жодна дорога, бо всі стежки давно поглинули хащі й час.

Від минулої величі лишилося кілька веж, господарські будівлі та кам'яний мур. Здавалося, тут можуть жити лише дикі звірі та птахи, що звили гнізда в тріщинах башт. Та то була ілюзія - в палаці жив Гівар, останній із роду Чорних, один з наймогутніших чаклунів Сходу.

Колись Гівар не знав зла, а Чорнолісся було квітучим князівством, через яке проходив Південно-Східний тракт - артерія торгівлі й сили. Купці сплачували мито, князі охороняли дороги. Та ті часи відійшли в тінь. Тракт заріс бур'янами, в лісах оселилася нечисть, і люди забули, що тут колись панувало світло.

Гівар був п'ятим, наймолодшим сином князя Сімаргла Чорного. Кволий, хворобливий, він став посміховиськом для братів і ганьбою в очах батька. Поки старші вивчали ратну справу, Гівар сидів у вежі над фоліантами. Після смерті матері його вигнали до північної башти - далеко від очей. Там він відкрив магію і зрозумів: не сила, а мудрість править світом. Серце юнака запалала жагою помсти.

Він випросив дозвіл на мандри, і батько - в глибині душі бажаючи смерті "виродку" - радо згодився. Та минули двадцять років, і до воріт палацу під'їхав вершник у зношеному плащі, якого супроводжував юнак неймовірної вроди. То був Гівар. Не хлопчик - чоловік із поглядом, що пронизував душу. Князь Сімаргл помер, владу перебрав Микула, старший брат, якого повернення забутого родича не порадувало. Та відмовити у прихистку не наважився.

Гівар знов оселився у північній вежі над рікою. З ним - юний супутник на ім'я Темпсі. Хлопець, чия краса полонила серця місцевих дівчат, однак їхні чари були марні. Поголос поширився: мовляв, або хлопець нездоровий, або зв'язаний з господарем. Та правда була іншою: Темпсі кохав лише одну - особисту знахарку Гівара. І не потрібні були йому жодні інші серця.

Але окрім Темпсі, за Гіваром у Чорнолісся потяглася і всяка інша нечисть - зла, потворна, небезпечна. Люди зникали цілими сім'ями, іноді - цілими поселеннями. Колись щедра земля втратила свою родючість, риба в річках гнила живцем, а подорож Чорноліссям перетворилася на зухвале випробування долі. Микула, останній, хто ще насмілювався чинити опір, загинув, боронячи свої землі. Після його смерті Гівар став єдиним, законним, жорстоким володарем краю.

І люди тікали. Тікали геть, кидаючи свої домівки, а за ними залишалися лиш розтріскані стіни, бур'яни й мертві дерева. Сади перетворились у хащі, поля - в болотисту пустку. І лише княжий палац стояв, чорний і мовчазний, зловісною плямою на мапі. Так помстився Гівар своїм ворогам. Та чи була то перемога? У глибині серця - порожнеча.

Минали роки. Гівар старів, хоч і повільно, завдяки зіллю та чарам лісової мавки Елайни. Його душа темнішала з кожною весною, а прагнення влади не знало меж. Тепер Чорнолісся йому було затісне - він жадав нового князівства, нової крові, нового страху. А Темпсі... Темпсі не змінювався.

Він залишався вічно юним, вічно прекрасним - мов уособлення весни, з якої хтось вирвав життя. Його краса була тихою, майже нереальною - тонкі, мов різьблені, риси обличчя, шкіра, біла, немов молоко місячного світла, очі - безмежні, чисті, як ранкове небо, і в той же час сповнені бездонної туги. Волосся, вогняне й м'яке, спадало на плечі, хвилями обрамляючи обличчя, і здавалося, що в полум'ї смолоскипів воно оживало, перетворюючись на справжній вогонь. Його рухи були плавними, майже котячими - в них було щось звабливе, несвідоме, як у природного явища: вода, що тече, або вітер, що колише трави.

Та його очі - ті блакитні озера, в яких відбивалося небо - були сповнені смутку. Смертельного, глибокого смутку. Він рідко посміхався, а коли це й траплялося - посмішка була подібна до хмари, що на мить затуляє сонце.

- Темпсі! - закричав чаклун, не зводячи очей з полум'я у каміні.

Ковані двері тихо відчинилися. Увійшов він - мов подих весни серед гнилої осені. У глибині залу, в світлі вогню, він здався тінню спогаду. Зупинившись, він низько вклонився, майже торкнувшись підлоги.

- Мій Володарю, - м'яко прозвучав його голос, оксамитовий, глибокий, - чим можу вам слугувати?

Гівар підвів очі. Його погляд ковзнув по фігурі юнака, мов по чомусь давно знайомому і водночас чужому. Його дратувала ця краса, ця покірність, ця безумовна вірність. Він ненавидів і водночас жадав Темпсі, як жадають недосяжної тіні власної юності.

- Принеси мені дзеркало... і зілля, - буркнув він.

- Слухаюся, мій Володарю. Можливо, ще якісь накази?

Чаклун скрипів зубами. В ньому щось боролося - гнів і туга, бажання й страх. У Темпсі було щось таке, що змушувало його серце тремтіти. Можливо, справа була не лише в тому, що юнак був його улюбленцем, учнем, служкою і бранцем. Можливо, справа була в тому, що в ньому жив відгомін самого Гівара - того, яким він був колись: спраглим знання, відданим, блискучим, живим...

- Ні, - після довгої паузи відповів чаклун. - Іди. І не барися.

Темпсі вклонився ще раз - плавно, з гідністю. І пішов, не озираючись. Його силует розчинився у тінях - легкий, мов дим, і такий же невловимий. А Гівар, залишившись наодинці з вогнем, ще довго дивився туди, де щойно стояв його в'язень, його раб, його дзеркало.

- Як же мені все це набридло... - прошепотів Темпсі з роздратуванням, спускаючись вузькими кам'яними сходами.

Він ніколи не наважувався показувати своє невдоволення в присутності господаря. Але в душі - вогонь. Ледь стримуючи себе, юнак нарешті дістався до просторо́го приміщення, де пахло зіллям, димом і тривогою. Тут чаклувала знахарка князівства - Елайна.

Приміщення кипіло життям: хухи - малі, пухнасті лісові істоти - під пильним наглядом мавки перебирали трави, перетирали їх у макітрах, товкли каміння, щось різали і зважували. У центрі над вогнищем булькотів казан, випускаючи у повітря важкий, болотяний сморід. Горбата відьма помішувала вариво дерев'яною ложкою, шепочучи щось на незрозумілій мові.

Елайна, мов лісова принцеса, показувала молодим русалкам потрібні їй трави. Її довге зелене волосся, прикрашене лісовими квітами, спадало до самих п'ят. Сукня, мов зіткана з туману й роси, ніжно облягала її фігуру. Вона здавалася неземною - як саме втілення лісу, життя, свободи.

Темпсі не витримав. Він підійшов, не звертаючи уваги на погляди, що раптово завмерли на ньому, і обійняв її, міцно, віддано, пристрасно. Його вуста знайшли її - він поцілував її, немов востаннє.

Елайна злякано озирнулася і спробувала вирватися, але він лише сильніше притис її до себе.

- Я шалено скучив... - прошепотів він, занурившись обличчям у її волосся, що пахло ромашкою й м'ятою. - Без тебе мені важко дихати.

- Ми бачилися сьогодні зранку, - м'яко нагадала вона, усміхаючись, але в її очах вже спалахнула іскра - відповідь на його пристрасть.

- А мені того замало. Я хочу вічності з тобою... - його голос знизився до гарячого шепоту. - Уяви: будиночок біля озера. Лише ти і я. Без цього божевільного старого, без болю, без страху...

Елайна відсахнулася, її очі потьмяніли від страху.

- Не кажи так. Якщо хтось почує... якщо він дізнається... - вона здригнулася. - Він не залишить тебе живим. Згадай Моховика...

Темпсі стиснув зуби. Спогад, як вовкулаки роздерли беззахисного лісового духа, залишив рану в серці. Він не хотів про це думати. Не зараз.

- Але я - його улюбленець, - спробував заспокоїти її, злегка посміхаючись.

- Хазяйська любов - отруйна. Вона змінюється щодня. А ти говориш небезпечні речі. Ми - його. І він нас ніколи не відпустить. Ніколи...

У її голосі була безнадія, така щира й глибока, що Темпсі відчув, як щось стискається всередині. Йому хотілося крикнути, зламати ці стіни, обійняти її так, щоб увесь світ зник.

- Я знайду шлях. Я присягаюся тобі, ми будемо вільні...

Він знову поцілував її, з усього серця, з усієї душі. Цілував, ніби вона - останнє, що лишилося від справжнього світу. Навколо перестало існувати все.

Аж раптом у повітрі пролунали насмішкуваті оплески.

- Як зворушливо. Я ледь не розплакався... - пролунав хрипкий голос із-за дверей.

Темпсі різко обернувся. У дверях стояв Грег - командир варти, ватажок вовкулаків. Його жовті, хижі очі блищали зловтішним вогнем.

- А тим часом твій володар не може дочекатися на свого раба.

Темпсі відпустив Елайну, стримуючи лють. Між ним і Грегом завжди була невидима напруга, майже фізична ненависть.

- Що тобі потрібно? - холодно спитав він.

- Трохи знеболювального для Репяка. Один із моїх малих учора з ним забавлявся. А потім... - він хмикнув, - я б не проти залишитися й подивитися, як ви тут... розважаєтеся. Це, гм, надихає.

Темпсі зціпив кулаки, відчуваючи, як пристрасть перетворюється на жар гніву.

Чаклун міряв кімнату широкими, роздратованими кроками. Темпсі з’явився тихо, як тінь, тримаючи чашу зілля обома руками, щоб не розлити. Він з надією сподівався, що старий не помітив його відсутності, та даремно.

Щойно чаша торкнулася поверхні столу, посох чаклуна здійнявся в повітря і з хижим свистом розсік простір. Вогняний батіг, вирваний із самого пекла, хльоснув хлопця по руках.

Темпсі скрикнув — коротко, боляче, по-дитячому — і впав навколішки. Вогонь обпік його шкіру так, ніби йому вилили розтоплений метал. Руки миттєво почервоніли, і по них повзли пухирі, мов вироки.

— Ах ти ж дрібний зрадник... — хрипко прошипів чаклун. — Тебе лише за смертю посилати. Все одно довго не проживеш...

І знову змахнув посохом.

Цього разу батіг обвився навколо зап’ясть хлопця, залишаючи на ніжній шкірі глибокі червоні смуги. Темпсі лише стискав зуби й тремтів, намагаючись не закричати знову. Сльози текли самі, не від страху — від нестерпного болю і приниження.

Він не озивався, не просив пощади. Лише мовчки дивився на господаря — з болем, із німою образою, з тим безмовним стражданням, яке ламає навіть найміцніших.

— Чого витріщився? — загарчав чаклун. — Неси дзеркало! І посмій ще раз затриматись — велю прив’язати до стовпа й канчуками здерти з тебе шкіру. І зроблю це на очах у твого приятеля, щоб мав на кого рівнятись.

Темпсі похитнувся, ледве звівся на ноги.

— Можливо... Його Світлість бажає ще чогось? — прохрипів він, вичавлюючи з себе покірливий тон. Потім глибоко вклонився, приховуючи обличчя.

— Забирайся! — відрізав чаклун.

Цього разу хлопець не став зволікати. Він вийшов із кімнати, немов тінь, спалений, принижений, але не зламаний. Йому не хотілося дарувати вовкулаці задоволення побачити його розіп’ятим. Він ще поживе...