Коли зупиниться час

— Його Величність король Гордомисл із принцесою Гориславою, — проголосив глашатай.

І майже одразу двері розчахнулися, пропускаючи до камери нових гостей.

Король ступив першим — високий, з суворими рисами обличчя, в мантії, що шурхотіла при кожному русі. Позаду нього крокувала юна дівчина в темно-синій сукні, обшитій тонкими золотими нитками. Горислава. Принцеса.

Денис мимоволі затримав на ній погляд. У його уявленні принцеси завжди були змальовані або як примарно гарні феї з казок, або ж як носаті дами з картин, що дивляться з музейних стін. Але ця — була іншою. Живою.

Вона була повненька, але це лише додавало їй якогось земного шарму. Її вогняне волосся, насичене як осінній захід, було заплетене в складні коси, прикрашені самоцвітами та стрічками, що тремтіли при кожному кроці. На мить її погляд зустрівся з Денисовим. Сіро-зелені очі — глибокі, як лісове озеро в тумані. І хоч вона швидко відвела погляд, Денис встиг помітити: вона не схожа на інших, не зіпсована двором. Вона — жива.

Дівчина нервово стискала руку своєї служниці — кремезної постаті в скромному вбранні. Обличчя в тієї було грубе, майже чоловіче. Вона швидко відвернулася, але Денис помітив щось знайоме в її рухах. Наче вона боялася бути впізнаною.

Громобой тим часом уже схилився в глибокому поклоні.

Король і принцеса сіли в крісла, що їх принесли слуги. Атмосфера в кімнаті раптово змінилася — ніби завіса впала, і сцена приготувалася до вистави, в якій усі вже знали свої ролі… крім самого Дениса.

Він відчув, як холод ковзає йому по хребту. Громобой стояв гордо, випроставшись, обличчя його було натягнуте, мов лук перед пострілом.

— Ваша Величність, — проголосив він, кожне слово розтягуючи з ретельно відрепетируваною важливістю. — Перед вами — зрадники й змовники, що обманом проникли до вашої славної столиці. Їхня мета — вбивство короля та узурпація трону.

Король раптово підняв руку, вимагаючи тиші. Громобой змовк, ображено стиснувши губи.

Гордомисл неквапом підвівся, його рухи були повільними, майже театральними. Погляд льодяних очей ковзнув по Темпсі — і щось у ньому змінилося. Як хижак, що раптом упізнав старого ворога. На якусь мить в очах монарха спалахнув дикий, майже тваринний страх — примара з минулого, що вирвалася зі снів. Та страх миттєво поступився місцем глухій, пульсуючій ненависті.

Темпсі стояв нерухомо. Лише м’яз на щоці смикнувся, коли король підійшов ближче.

Принцеса сиділа, не підводячи очей. Її обличчя залишалося спокійним, але пальці стискали тканину сукні з такою силою, що суглоби побіліли. Їй явно було незатишно тут — ніби вона опинилася у вирі подій, які були їй чужі, огидні.

Король зупинився перед рудоволосим юнаком. Подих завмер у повітрі.

І камера для допитів перетворилася на арену. Тільки невідомо ще — для вироку, чи для сповіді.

— Марк… — прошепотів він, немов у сні.

Темпсі здригнувся. Повільно підняв голову, наче пробуджений від давнього кошмару. Це ім’я — забуте, поховане в глибині серця — прозвучало вперше за багато років. І не з будь-чиїх вуст — з вуст того, хто мав бути найріднішим.

Він дивився на Гордомисла, шукаючи в його очах хоча б тінь каяття. Але натомість бачив лише лід ненависті… і несподівано — заздрість.

Король, не стримуючи люті, схопив брата за підборіддя. Його старечі, зморшкуваті пальці, прикрашені масивними золотими перснями, боляче впилися в шкіру.

— Марк… Ти повернувся, щоб помститися, чи не так?

— Ні, — просто відповів Темпсі.

Спокійно, майже лагідно, він дивився у вічі братові. У цій врівноваженості було щось, що короля розлютило ще дужче. Адже він уявляв цю зустріч інакше: страх, благання, зневіра. Але не це. Не така тиша. Не така гідність.

— А ти не змінився, — прошипів Гордомисл. — Такий же юний, вродливий і гордовитий. Тобі вже має бути понад сімдесят… Чи не так?

Темпсі мовчав. У його очах згасала остання надія. Він і досі, десь у найглибших закутках душі, сподівався, що брат змінився. Що той жалкує про те, що сталося. Але тепер… стоячи перед ним, слухаючи цей голос… він бачив лише тирана, якого спотворила влада. І той, хто колись був його братом, давно загинув у королівському палаці.

— Ваша Величність… — тишу порушив Громобой, мов шакал, що відчув слабкість у жертви. — Цей хлопець — його співучасник. Я впевнений, що він згодом у всьому зізнається. Дозвольте розпочати допит.

Король, з огидою відпустивши підборіддя брата, витер пальці об мантію, наче щойно торкнувся нечистоти.

— Починайте, — коротко кинув він і знову вмостився в кріслі поруч з Гориславою.

Дівчина мовчала. Її погляд був прикутий до візерунка на сукні, але пальці нервово перебирали складки тканини.

— На дибу його! — різко скомандував Громобой.

Двоє вартових, що досі чекали наче ланцюгові пси, миттєво кинулися до Темпсі. Зірвавши з нього верхній одяг, вони жорстко потягли його до зловісного дерев’яного пристрою, що темнів у кутку кімнати, мов хижак, що чекав на жертву.

Темпсі не пручався. Він ішов, мов приречений, але в очах його не було страху. Лише втома і біль.

Горислава раптово зблідла. Її губи здригнулися, і вона злякано глянула на дядька.

— Дозвольте мені… піти звідси, — ледве чутно прошепотіла вона.

Та Гордомисл лише криво посміхнувся. Його усмішка була схожа на розсічену рану.

— Я певен, тобі буде корисно залишитися… і побачити на власні очі, що буває з тими, хто насмілюється йти проти мене.

Він міцно стис її тремтячу руку, примусивши залишатися на місці. Пальці Горислави були холодні й безвольні, мов у маріонетки. Її служниця не зводила очей з Темпсі — в її погляді читався переляк і щось глибше… щось особисте.

Денис несвідомо затримав подих. Він сподівався, що дівчина — ця принцеса — втрутиться, припинить це безумство. Але здавалося, вона й сама була не більше ніж полонянка — затиснута в лещатах дядькової тиранії.

Тим часом вартові, немов заздалегідь навчена трупа, діяли швидко й злагоджено. Вони міцно прив’язали Темпсі до диби. Той тримався з гідністю — голова високо, погляд прямий — але навіть неозброєним оком було видно, як тремтить його жилисте, виснажене тіло. Синці, подряпини, сліди від батога, ледь загоєні рани — усе це свідчило про нещадні знущання, яким він уже піддавався.

Рудий Кіт, з огидно-задоволеною посмішкою, обома руками взявся за колесо тортурного пристрою. Обернув його — раз… ще раз… повільно, смакуючи кожен оберт. Скрегіт металу врізався в мозок, мов звук ржавого леза по склу.

Денис не міг відвести погляду. Гіпнотизований жахом, він бачив, як тіло Темпсі розтягується, як його руки і ноги натягуються все дужче. Вираз його вродливого обличчя спотворила гримаса болю. Очі закотилися під повіки, чоло вкрилося блискучими краплями поту. Він стискав губи, кусаючи їх до крові, намагаючись стримати крик — але з грудей все ж вирвався глухий, задушливий стогін.

Денисові здавалося, що навіть через дерев’яний механізм він чує, як тріщать кістки, як рвуться жили.

І раптом — глухий стук.

Усі голови обернулися. Принцеса лежала на підлозі, наче зламаний ляльковий механізм.

— Допоможіть! Моя пані зомліла! — вигукнула служниця й кинулася до Горислави.

Денис стиснув кулаки. Голос… неможливо сплутати. Його серце різко стислося, а потім затріпотіло — як крила птаха. Максим. Його друг. Він тут.

Денис відчув, як на очі навертаються сльози полегшення. Отже, він таки не зрадив. Не втік. І цей незграбний, вічно розгублений хлопець мав у собі більше відваги, ніж здавалося. Йому залишалося тільки захоплюватися витримкою та акторською грою друга, якого донедавна вважав недолугим телепнем.

Разом із вартою, "служниця" привела принцесу до тями. Її посадили в крісло, обличчя було блідим, погляд — порожнім.

— Її Високість, видно, надто вразлива в сердечна, якщо знепритомніла при допиті звичайного розбійника, — солодко протягнув Громобой, простягаючи келих із водою.

— Її Високість цілком нормальна, — не стрималася служниця, підтримуючи келих біля вуст Горислави. — І те, що вона зомліла при вигляді такої жорстокості — також абсолютно нормально.

Голос її був рівний, але в ньому бриніла крижана лють.

— Прикуси язик, дівко! — гримнув слідчий, втрачаючи самовладання. — А то опинишся на його місці!

Він різко вказав на Темпсі.

Той висів непритомний. Голова безвільно звисала на груди, а брудне, скуйовджене волосся затуляло обличчя, перекривлене мукою.