Коли зупиниться час

— Негайно відпусти їх! — несподівано розітнув повітря дзвінкий, чистий голос, немов удар срібного меча об кригу.

І крізь пелену болю й паніки Денис побачив постать, що повільно виринала з туману. Забувши про кров і смерть, він зачаровано вдивлявся в жінку, яка наближалася до них, немов постала з іншого, чистішого світу.

Висока й струнка, мов молода береза, вона була вбрана в довгу сріблясту сукню, яка, здавалося, була зіткана з нічної імли та місячного сяйва. Її чорне, хвилясте волосся спадало майже до землі, а очі сяяли на блідому обличчі мов крижинки, у яких замкнуто ціле небо. І хоч Денис не бачив у житті ні фей, ні ельфів — він був певен, що вона саме з їхнього роду.

— Відпусти їх... — мовила вона тихо, але в її голосі бринів холодний наказ, якого неможливо було не почути.

— А з якого це дива? — хижо посміхнувся Шер, вишкіряючи ікла.

— Вони не мають жодного стосунку до нашої справи. І тим паче — до магістра, — твердо відповіла незнайомка.

— Та ну? — Шер глухо загарчав. — А я от чую інакше. Мій нюх ще ніколи не зраджував... О ні. Вони з тих виродків, які самі себе називають Хранителями. Я впевнений — Мардус буде в захваті, коли я приведу йому не лише тебе, а й усю цю гниль.

— Послухайте! — втрутився Максим, який, як завжди, зберігав спокій навіть у найкритичніших ситуаціях. — Не знаю, що тут відбувається, але ми й справді не маємо жодного уявлення, хто такий цей ваш магістр. Ми не знаємо його і ніколи не знали. Чесно. Ми тут випадково, зовсім не ті, кого ви шукаєте.

— Отже, було приємно познайомитися... але нам уже час. І до речі — класні костюми, — кинув він з іронією.

Максим різко рвонувся, вдаривши лапою захопленого власною агресією квадробера по нозі. Йому навіть вдалося вирватися — та лише на мить. Інший песиголовець, вкритий густою рудою шерстю і з мордою вівчарки, вихопив батіг і з хльостким свистом опустив його на ноги втікача.

Максим скрикнув від болю й упав на землю. У ту ж мить інший — у вовчій масці — кинувся на нього і, грубо заламавши руки за спину, просичав:

— Стояти, сказано! — Він наблизився впритул, його подих був теплий і смердючий. — І навіть не думай тікати ще раз… пожалкуєш, що взагалі народився.

Вовкулака клацнув іклами просто перед обличчям Максима, і той відчув, як по спині пробіг холодок. У цю мить песиголовець перевів погляд на Дениса.

— А ти, що скажеш? Як магістр вислідив нас?

— Я ж сказав: не знаю я вашого магістра, — пробурчав Денис крізь стиснуті зуби. — І взагалі, вам би трохи заспокоїтись. Ви занадто вжилися в роль.

— Ти чув? Вони не брешуть. Відпусти їх, — знову спокійно, але владно повторила чорноволоса красуня.

Та ніхто не поспішав слухатися. Шер лише загарчав і кинувся до неї. Денис завмер — на мить йому здалося, що зараз цей звір її розірве. Але Шер лише схопив жінку за руку й занадто грубо потягнув до себе.

Вона не втрималася на ногах і впала на коліна. І лише тепер Денис побачив те, чого не помітив одразу — її руки були міцно зв’язані товстою мотузкою. Серце боляче стиснулося.

Вона не була їхньою володаркою, як він спершу подумав.

Вона — така ж полонянка, як і вони.

— Замовкни, Веліно! — проревів Шер. — Вони підуть з нами. Мардус вирішить їхню долю!

— Ми нікуди з вами не підемо! — вигукнула Зінька, до якої лише тепер дійшло, що це не п’яні дурники в масках, а справжні чудовиська.

— А ти, лялечко, краще мовчи. Підеш, куди скажу, і робитимеш, що накажу. Інакше…

Шер вишкірив зуби — загроза була очевидною.

— Зв’яжіть їх.

Песиголовці кинулись виконувати наказ. Друзів скрутили, попри спротив, і потягли до води. Денис сподівався на диво — та воно не сталося. Таємничу жінку штовхнули в озеро, і вона зникла в темряві. Потім рудий песиголовець штовхнув і Дениса.

Зв’язаними руками не поплаваєш. Хлопець був готовий до смерті. Але… води не було. Лише падіння — і м’яка прохолодна трава під спиною. На нього зверху гепнувся Максим. Озеро й ліс зникли. Вони лежали серед безкрайого степу. Потвори, тягнучи Веліну, з’явились поруч. Денис не прокинувся — кошмар лише починався.

— Що це за місце?! — зірвався песиголовець. — Це не острів!

— Знаю, — буркнув Шер і принюхався, злий і явно наляканий.

— Це твої фокуси, Веліно! — рикнув він, хапаючи її за волосся.

— Ні, Шере. Це не я, — спокійно відповіла вона з дивною посмішкою.

— Тихо! — прошипів вовкоголовий. — Ми тут не самі.

Він вихопив меч. Решта — за ним. Шер приставив ніж до горла Веліни:

— Я вб’ю її!

Темрява мовчала. Аж раптом — спалах білого світла. Скавуління. Шум боротьби. Потім тиша. Максим лежав поруч, і це трохи заспокоювало.

Коли Денис розплющив очі, над ним було небо з чужими сузір’ями. І постать — темна, кремезна. Міцні руки в рукавицях підняли його на ноги. Перед ним стояв воїн із бородою, наче зі сторінок середньовічної хроніки. Другий тримав меч, націлений на Максима. Третій тягнув Зіньку, ігноруючи її спротив.

Денис озирнувся — Веліни не було. А раптом її справді вбили? Воїни виглядали не менш небезпечно, ніж песиголовці. Хто вони? І на чиєму боці?

— Хто ви такі й як тут опинилися? — грізно кинув бородань.

— Денис Іваненко. Це моя сестра Зіна, а це Максим. — Хлопець намагався говорити чемно. — Нас схопили якісь потвори, зв’язали й кинули в озеро. А далі — темрява, падіння… і ми тут.

Воїни зиркали недовірливо.

— Не вірю. Звичайних вас би вбили. А тягли сюди — значить, ви не прості. Відповідайте!

Слово застрягло в горлі. Щось підказувало — правда не сподобається.

— Феодорію, розв’яжи їх, — пролунав молодий, але владний голос.

Грізні воїни одразу розступилися, пропускаючи його власника. Перед ними постав юнак — високий, шляхетний, у срібному обручі. Волосся, мов місяцева роса, спадало на плечі. Якби ельфи існували — це був один із них.

— Магістре Елайджо, моя повага, — сухо мовив Феодорій, ледь кивнувши.

В його голосі Денис вловив неприязнь. А магістр лише кивнув у відповідь, не зводячи погляду з трійці. Його очі — сіро-зелені, як лісове озеро під місяцем, — ховали у собі мудрість і смуток. Денис здригнувся: перед ним — не юнак, а хтось набагато старший.

— Вони — нащадки Великої Трійці. Розв’яжіть їх, — м’яко, але владно промовив магістр.

Воїни слухняно відступили. Неохоче, Феодорій перерізав мотузки на руках хлопця. Денис скривився і почав розтирати зап’ястки. Елайджа підійшов, усміхнувся:

— Радий вітати вас.

Потім звернувся до Зіни. Вона стояла, розгублена, не в силі вимовити й слова. Елайджа вклонився їй:

— Моя повага, прекрасна діво.

Зняв сріблястий плащ із плечей і накинув їй на оголені плечі.

— Дякую, — ледве прошепотіла вона, опустивши очі.

До них підійшов темноволосий воїн, підтримуючи Веліну. Вона ледве трималася на ногах — песиголовці тримали її в полоні довше за всіх. Увага одразу прикута до неї. Магістр опустився на коліно, схиливши голову:

— Моя володарко...

Веліна посміхнулась і простягнула до нього руки:

— Піднімайся. Це я вдячна тобі й твоїм воїнам за порятунок.

Голос її бринів ніжністю. Елайджа підвівся, взяв її за руки. Між ними відчувалося щось більше, ніж обов’язок.

Зіна делікатно кашлянула в кулак:

— Вибачте, я, звісно, рада за вас... Але як нам вибратись? Тут є вокзал? Або хоча б телефон, щоб викликати таксі?

Воїни перезирнулися. Магістр з усмішкою відповів:

— Панно, ви кажете дивні речі. На жаль, тут такого немає.

— Стоп. Я вже зрозуміла — ми потрапили в чиюсь рольову гру для дорослих хлопців. Ви всі виглядаєте круто, але ми — випадкові гості. Ми не граємо. Тому… будь ласка, просто покажіть нам дорогу до цивілізації, і ми підемо. Уже пізно...

Вона говорила на одному подиху, боячись, що її переб’ють. Але її вислухали.

— Прекрасна панно, — лагідно мовив Елайджа, — все, що я можу, — провести вас до Златогірська.

Зіна озирнулась: навколо — безкраїй туманний степ, лише на півдні тьмяніли далекі вогні. Денис побачив, як у сестри затремтіли вії.

— Зіно, мені шкода, — тихо сказала Веліна. — Але це інший світ. І шлях назад… буде нелегким.

Глава 2

І от лише тепер до Зіньки почало доходити те, що Максим із Денисом зрозуміли ще раніше. Вони не просто опинилися далеко від дому. Це не інше місто і навіть не інша країна. Це був зовсім інший світ — далекий, незбагненний, сповнений таємниць і небезпек, що дихали в потилицю.

— То ми померли? — приречено прошепотіла вона, і сльоза, гаряча, як вуглик, скотилася по щоці.

— Звісно ж, ні, — м’яко відповів Елайджа, і, взявши її тремтячу руку в свою, додав з обережною теплотою: — Я обіцяю, що допоможу вам повернутися додому. Але зараз надто пізно. Уночі тут небезпечно.

Наче в підтвердження його слів, десь у темряві завив вовк. Йому одразу ж відповів інший. Холод пробіг спинами. А якщо це були не вовки? А їхні родичі — потвори, схожі на песиголовців, з якими вже довелося зіткнутися?

— Сподіваюсь, ви вмієте їздити верхи, — промовив магістр, намагаючись надати голосу впевненості.

— Не зовсім… — буркнув Денис, з тривогою зиркнувши на пару гнідих коней, яких саме підвів молодий воїн.

Насправді він зовсім не вмів. Колись, коли їм з Зінькою було дванадцять, вони вирішили навчитися. Вона виявилася спритною вершницею. А от він… Він так і не наважився навіть наблизитись до коня. Панічний страх перед великими тваринами — конями, биками, навіть коровами — з’явився в нього після того, як сусідська корова Лиска одного разу погналася за ним через усе пасовище.

Елайджа поблажливо посміхнувся, зрозумівши значення його «не зовсім».

— Добре. Поїдете з моїми воїнами. Климентію, Феодорію — допоможіть молодим людям.

Климентій, той самий молодик, що привів коней, кивнув Максиму. Той важко зітхнув і, мов приречений, видерся на круп коня позаду воїна. Денис же застиг на місці, не в змозі поворухнутися. Феодорій, втративши терпіння, підхопив його попід руки й просто посадив перед собою. Зінька ж з легкістю вскочила в сідло приведеної кобилки.

І в ту ж мить вони вже мчали по нічному степу, крізь хвилі високої трави, що стиха шелестіла, наче нашіптуючи таємниці цього світу. Десь далеко палахкотіли вогні міста. Грунтова дорога петляла крізь доглянуті поля й випаси, немов ведучи їх у саме серце магії. Вершники перетнули річку по дерев’яному мостику і виїхали на пагорб.

І тоді перед ними розкрився краєвид, що нагадував видіння з казки. Кам’яні мури, високі вежі, світла на бруківці — все виглядало водночас і чужим, і зачарованим.

— Це Златогірськ, — озвався Феодорій, і на його суворому обличчі вперше з’явилася м’яка усмішка.

— Це столиця? — сонно спитав Денис, зачаровано дивлячись на місто.

— Ні, — відповів за нього Елайджа. — Златогірськ — лише прикордонне місто. Ми стережемо межі нашого світу від істот з інших. Песиголовці — мабуть, єдині, хто може перетинати світи без порталів.

— То це вони нас викрали? — уточнив Денис.

Елайджа кивнув.

— Але навіщо? І ще… Вони згадували якогось Мардуса. Хто це?

Денис говорив уже впевненіше. Попри страх і втому, всередині прокидався інтерес.

— Ніхто достеменно не знає, — повільно мовив Елайджа. — Лише те, що він бажає знищити наш світ.

— Але ж навіщо йому це? Хіба він сам не зникне разом із ним?

— Думаю, ні. Мардус… він інший. Ми не розуміємо його цілей. Навіть Веліна, головна хранителька Палацу Забуття, не знає, хто він насправді. Але одне відомо точно — він надто могутній. Його слуги — песиголовці — стежать за межами й, схоже, шукають… вас.

Денис не встиг поставити наступне запитання — вершники під’їхали до масивного міського муру. За ним блищав широкий рів із темною водою. Над містом здіймався вітряний небокрай, і здавалося, що їх веде сама доля — у серце легенди.