Коли зупиниться час

Темпсі, притулившись спиною до дерева, байдуже стежив за зграєю комарів, що кружляли над вогнищем. Почуття втрати та провини не відпускало. Уже другий день вони пробиралися крізь колючі чагарники в саме серце прадавнього лісу — того, що пам’ятав ще часи Зародження. Якщо вірити Хухлякові, десь там розкинулися володіння Лісового Володаря. Та Темпсі сумнівався: навряд чи той захоче надати йому прихисток. Втім, іншого виходу не було.

Каторга та нескінченні знущання виснажили його до краю. Він ледь плентався, спотикаючись об корені дерев і заплутуючись у високій траві. Хухляк змушений був щоразу зупинятися й чекати на нього.

— Швидше... швидше... — перелякано шепотів він, щоразу коли гілки тріщали надто голосно або вітер загрозливо шелестів у кронах.

Йому весь час здавалося, що їх переслідують. Хоч усі вважали їх загиблими, страх не полишав Хухляка, і він невпинно підганяв Темпсі. Лише на безпечній, за його мірками, відстані від кар’єрів, він нарешті наважився зупинитися. Упіймав зайця, засмажив його на ледь живому вогні.

— Їж, — наказав Хухляк, простягаючи шматок м’яса.

Темпсі з огидою глянув на нього й відвернувся. Йому зовсім не хотілося їсти. У тілі — порожнеча, в душі — темрява. Він був спустошений, надто стомлений, щоб хотіти чогось, окрім спокою.

Хухляк уважно вдивлявся в змарніле обличчя хлопця. У мерехтінні полум’я воно здавалося сірим, майже безкровним, і постарілим. Глибокі зморшки пролягли навколо очей і рота. Життя ледь жевріло в ньому. Темпсі раптом здригнувся. У затуманених очах блиснув дикий, майже тваринний жах. Він пам’ятав, як ця істота намагалася його вбити.

А тепер... тепер, коли хвороба висмоктала з нього всі сили й навіть розум, він став легкою здобиччю. Хухляк сумно похитав головою.

— Тобі треба їсти. Ти занадто слабкий, а шлях ще далекий, — мовив тихо.

Темпсі з подивом глянув на істоту. Дивно... Хухляк уже не здавався йому страшним. Щось у ньому змінилося після втечі. Ніби, вийшовши на волю, він перетворився на стару, стомлену істоту, здатну на співчуття. І в цій щирості було щось, що нагадало Темпсі про те, ким він колись був.

Хухляк з тривогою дивився на юнака, що помирав. Очі його наповнилися слізьми. Він боявся знову залишитися самотнім, нікому не потрібним. Нахилившись над Темпсі, торкнувся його плеча. Той був непритомний.

— Потерпи, хлопче... — прошепотів Хухляк, обережно підтягуючи його ближче до вогню. — Завтра ми вже будемо у володіннях Лісового Володаря... Там тобі допоможуть...

Він ліг поруч із Темпсі, збираючись стерегти його до самого ранку. І заснув.

Прокинувся з першим промінням сонця. Перше, що зробив — кинувся до хлопця. Темпсі лежав нерухомо. Його тіло було холодне, наче лід. Хухляк вдивився в обличчя — воно було спокійне. Можливо, вперше в житті.

— Ні! — вигукнув він, схопивши його за худе плече. — Ну ж бо, прокидайся!

Темпсі застогнав і розплющив очі. Хухляк з полегшенням видихнув — живий! Він був живий. І вперше за довгі роки лісова істота відчула, що таке справжнє щастя.

— Пора йти...

Та Темпсі не ворухнувся. Він обхопив коліна руками і знову заплющив очі.

— Ну ж бо, піднімайся, — наполіг Хухляк і спробував підняти його. Та дарма — Темпсі був надто слабкий. І справа була вже не в знущаннях і втомі. Що далі вони віддалялися від володінь Гівара — тим слабшим він ставав.

— Я... не можу... — прошепотів Темпсі, ледь чутно.

Хухляк, охоплений розпачем, схопив його за зап’ястя — і завмер.

Його очі розширились від жаху: на шкірі Темпсі, просто на зап’ясті, пульсував викарбуваний знак. Потворне тавро, схоже на павука, розпухло і почало кровити. Як він міг не помітити його раніше?

Це знак рабства. Тавро чаклуна котрим він відмітив своїх рабів.

Хухляк злякано здригнувся і подивився на чоловіка в ошатній зеленій одежі, що ніби зливалася з лісовою рослинністю, довгим сивим волоссям, що спускалося ледь не до самого пояса. Він, здавалося, з’явився нізвідки.

-Володарю....- не вірячи своїм очам, прошепотів Хухляк і схилився в вічливому поклоні.

-Твій друг помирає... – м’який голос лісового Володаря грізно затремтів.

-          Він мені не друг. – холодно заперечив Хухляк.

-Тоді ж чому тебе так турбує його доля? Чому ж досі не кинув його, як він на те заслуговує.

-Тому, що він не залишив мене помирати там, у вогні, хоча і міг це зробити. Він врятував мене попри усе, і тепер я змушений повернути йому борг.

-Надіюся, що ти ще не забув про те, що саме по його вині ти став таким. – Нагадав йому про минуле Лісовик.

-В тому, що вона обрала його, а не мене він не винен.

-А я бачу ти змінився. Але ти повинен знати ще дещо. Вас вважають загиблими, та чаклуна так легко не проведеш. Він дізнається, що його раб вижив і неодмінно захоче повернути його, а можливо йому вже усе відомо. Його тавро кровить, ти сам це бачиш.

Лісовик взяв Темпсі за руку і вказав Хухляку на тавро.

-Ось доказ того, що він належить чаклуну.

-Він не річ!

-Він гірше речі. Тобі відомі наші закони. Він не зможе протистояти своєму хазяїнові. Залиш нас. Мені необхідно з ним поговорити.

Хухляк неохоче виконав наказ лісового Володаря, залишивши його наодинці з Темпсі.

-Темпсі.Ти чуєш мене?

Лісовик обережно торкнувся рукою його спітнілого чола. Хлопець подивився на нього тьмяним поглядом.

-Ти розумієш, що ти маєш виправити те, що накоїв? Ти маєш повернути мені мою дочку. Колись вона врятувала тебе, заради тебе, вона відмовилася від свого рідного батька. Стала рабинею злого чаклуна і все заради того, щоб бути поряд з тобою .

-Я б все віддав заради того, щоб повернути її. – У відчаї прошепотів Темпсі. – Але я і гадки не маю як це зробити. Я всього на всього лише нікчемний безпірник, якого втопила рідна мати, бо не мала змоги прогодувати, а він був нікому не потрібною дитиною.

Його голос був сповнений гіркої туги і смутку. Лісовий Володар м’яко посміхнувся у відповідь. Його рука стиснула підборіддя хлопця і він уважно подивився в його надзвичайно блакитні очі, в яких здавалося застиг цілий світ.

-Ти не був немовлям коли ріка принесла тебе. Ти був прекрасним юнаком одягненим в дорогий і ошатний одяг. Твоя голова була розбита, отже хтось спочатку вдарив тебе, перед тим як скинути в річку.

Темпсі мовчав.

Усе, у що він вірив, розсипалося на пилюку. Виявилося — він був зовсім іншим. Його вбили не тому, що він був тягарем для своєї родини, як думалося йому усе це життя, а з причин, які ховались десь у пітьмі забутого минулого.

Все своє існування він жив у полоні думки, яку вклав йому в голову господар — що він ніколи і нікому не був потрібен.

А тепер — усе інакше. Можливо, його справді оплакували. Можливо, його шукали.

Та найгірше — він боявся згадати. Боявся тієї миті, коли помер.

— Ти завжди був для мене загадкою, — тихо промовив Лісовий Володар. — Коли вона пішла за тобою і відреклася від мене, від усіх нас — я зненавидів тебе всім серцем.

— А тепер? — Темпсі підвів на нього погляд, сповнений болю. — Тепер, коли вона зникла... Що тепер ви відчуваєте до мене?

— Мені шкода тебе... — зітхнув Лісовик.

Темпсі здивовано звів брови. Він чекав усього — звинувачень, докорів, навіть погроз — але тільки не жалю.

— Я знаю, — тихо вів далі Лісовик, — що ти кохав її. І був готовий піти на смерть заради неї.

— Я і зараз її кохаю, — ледь чутно прошепотів Темпсі. — І кохатиму завжди.

— Отже, лише ти можеш повернути її, — погляд Володаря затуманився тугою.

— Як? — Темпсі підвівся, у голосі знову спалахнула надія. — Як мені це зробити?

У його очах — ті самі надзвичайно блакитні очі, в яких, здавалося, застиг цілий світ — палало бажання вірити. Вірити, що ще не пізно. Що є надія. Що шлях — існує.

— Це буде нелегко, — Лісовик говорив обережно, але впевнено. — Ти маєш вирушити в інший світ. І знайти там відьму з роду вовків. Вона навчить тебе, як повернути Елайну.

— В інший світ?.. — Темпсі недовірливо дивився на нього. — Як? Як мені це зробити?

— Попроси Вія — темного бога. Лише він може відкрити тобі шлях. Але пам’ятай — щоб він почув тебе, ти маєш повернутися до свого господаря.

Темрява навколо здавалася ще густішою.