Коли зупиниться час

Чоловік хижо посміхнувся — посмішка, що не мала нічого спільного з людським теплом. Вона була хворобливою, викривленою, як у звіра, що готується до стрибка.

Він неспішно підвівся з подушок, не зводячи з Зіньки очей. Кожен його крок лунав у її голові, немов удари по барабану, глушачи всі думки. Вона хотіла зробити крок назад, втекти, сховатися за спину Веліни, але ноги відмовлялися слухатися.

Його рука, тонка, жилава, мов лапа павука, вхопила її за зап’ястки. Стиснула різко, боляче, так, що вона мимоволі сіпнулася.

— Не бійся, красуне. Я просто хочу... подивитися, — промовив він тихо, але в його голосі бриніла не пристрасть, а хворобливе захоплення володінням. Як колекціонер, що перевіряє нову річ.

Другою рукою він повільно, методично почав обмацувати її тіло, мов перевіряючи якість товару на базарі. Пальці ковзали по шиї, зупинилися на ключицях, ковзнули нижче — все це з холодною, майже науковою відстороненістю. Вона здригалася від кожного його дотику. Це не було навіть торкання — це було вторгнення.

У Зіньки перехопило подих. Вона почувалася, ніби її роздягли на очах у натовпу. Образа і жах сплелися в одну нестерпну емоцію. Очі її наповнилися сльозами, але вона змусила себе не плакати. Не тут. Не при ньому.

— Вона свіжа, — задоволено пробурмотів він, більше до себе, ніж до когось іншого. — Дуже мила. І така гарна шкіра…

Пальці ковзнули по щелепі, повільно підняли їй підборіддя. Його очі вп’ялися в її погляд, шукаючи там слабкість. Вона відчула, як її губи тремтять, але вона не опустила очей. Якщо й падати — то з гідністю.

Зінька відчула, як її втягують у прірву. Страх наче залив тіло крижаною водою. У голові лунав тільки один, дикий, тваринний крик:

«Ні! Ні! Не чіпай мене!»

Але в реальності вона лише застигла — беззахисна, як пташка перед гадюкою.

Це, здається, розвеселило Громобоя.

— Та вона й справді незаймана… — вишкірився він, насолоджуючись моментом, наче хижак, який вдивляється в майбутню здобич. — Отже, я забираю чорняву для його величності. — Голос його став різким, немов удар батога. — А білявку... залиш собі. Але дивися мені, щоб її ніхто навіть не торкнувся. Вона моя.

Пані Таргана вмить зметикувала, що до чого, і, підкреслено улесливо посміхнувшись, майже торкнулася чолом підлоги.

— Звісно, пане. Проте утримання такої дівчини, як ця, недешеве… Вона має відпрацьовувати і дах, і їжу…

Громобой ледве помітно кивнув, і один із його супровідників, не чекаючи слів, виступив уперед. З кишені він дістав оксамитовий, важкий мішечок і з шурхотом кинув його просто в долоні Таргани.

Та розв’язала його швидко, з нервовим нетерпінням, і її очі враз заблищали, немов у пацюка, що натрапив на цілу скарбницю. Вміст гаманця явно перевершив її очікування.

— Усе буде так, як побажаєте, — прошипіла вона, мов змія. — Запевняю, пане, що жодна жива душа навіть не доторкнеться до вашої обраниці. Для вас підготують найкращі покої, спеціально облаштовані згідно з...

— Досить! — урвав її Громобой, спалахнувши роздратуванням. Його голос заповнив простір, мов удар грому.

Він кивнув на Веліну.

— Заберіть чорняву.

Двоє здоровезних чоловіків рушили вперед. Їхні тіні розтягнулися по підлозі, наче лапи чудовиськ. Один із них наблизився до дівчини і прошипів:

— Ходімо, красунечко…

Веліна не поворухнулася. Вона стояла, як мармурова статуя — знерухоміла, холодна, мов смерть. Чоловіки, втративши терпець, схопили її грубо за руки й потягли до дверей.

— Ні! — зойкнула Зінька і рвонулася слідом. — Веліно! Веліно, не залишай мене!

Сльози обпікали їй щоки, а серце гупало, мов скажене. Її ноги ковзнули, і вона впала на м’які подушки, коли Лейла, служниця Таргани, різко смикнула її назад.

Веліна боролася — мовчки, відчайдушно, з тим страшним напруженням, коли тіло не може підкоритися неминучому. Але сила чоловіків була нездоланна. Вони волокли її, як ляльку, яка більше не має волі.

— Відпустіть її! Ви не маєте права! Ви не можете… — голос Зіньки захлинався від ридань.

І тоді Громобой опустився до неї. Його тінь накрила її, як поволока смерті. Він схилився, і пальці знову зімкнулися на її підборідді, змусивши її подивитися йому в очі.

— Не плач, — прошепотів він майже лагідно. — Тобі немає чого боятися. Окрім мене — тебе тут ніхто не скривдить.

Зінька судомно зітхнула. Очі її горіли. Вона зустріла його погляд — не як жертва, а як людина, що ще тримається. Ще жива.

— Ви не можете вчинити так зі мною, — промовила вона твердо, хоча голос її трохи тремтів. — Я — не річ.

Громобой злегка посміхнувся. Його усмішка була схожа на поріз.

— Помиляєшся, моя люба. Ти саме річ. Може, дорога — але всього лише річ. І дуже скоро ти це зрозумієш. А зараз… я мушу йти. У тебе буде трохи часу подумати.

— Мені немає над чим думати.

— То побачимо.

Він підвівся, знову став тим самим холодним, цинічним Громобоєм, і залишив кімнату. Його люди пішли за ним — важкі кроки, немов грюкіт залізних дверей, замикали її всередині страху.

Зінька лишилася одна. І лише тоді, коли двері зачинилися, її погляд згас. Наче вся воля, всі сили разом випарувалися.

До неї підійшла Лейла — кремезна, мов скеля, з очима, що давно втратили здатність дивуватися.

— Піднімай свою дупцю, лялечко, — мовила вона грубо, але без злоби. — І дякуй богам, що тебе купив саме він. Бо якби ні — з тебе давно б уже здирали шкіру, і то не в переносному сенсі.

Лейла якось надто відверто погладила оголені плечі дівчини. Зінька затремтіла від огиди.

-Не смій чіпати мене. – прошепотіла вона , втрачаючи свідомість.