Коли зупиниться час

- Я вже казала тобі... - тихо мовила Зінька, обережно сідаючи поруч. - Мене привели сюди силоміць. Як і тебе. Повір - я тут не з власної волі.

Дівчина на ліжку здригнулася, відвела погляд. Її обличчя на мить спалахнуло ніяковістю.

- Вибач. Я не хотів... не хотіла образити. - вона швидко поправила себе. - Можеш розв'язати мені руки?

- Так, звісно... принаймні спробую.

Мотузки виявилися тугими й грубими. Зінька довго поралася з вузлами, зриваючи нігті, але нарешті звільнила дівчині зап'ястя. На шкірі лишилися темно-сині смуги, а самі руки здавалися ще безкровнішими - худі, з понівеченими пальцями. Дівчина скривилася від болю, обережно розтираючи пальці.

Зінька не могла відвести погляду. Шрами. Опіки. Сліди - старі й нові. Болісні, мов мовчазні крики.

- Що?.. Що з моїми руками? - роздратовано спитала рудоволоса, помітивши погляд Зіньки.

- Вибач... - прошепотіла та, зніяковіло опустивши очі. - Просто... що з ними сталося?

- Засунула в колесо, коли була ще мала, - буркнула незнайомка. - Прикра історія.

Вона зітхнула і піднялася з ліжка, підійшла до дверей. Раптово штовхнула їх - різко, з усієї сили. Але ті навіть не здригнулися. Замкнені. Міцно.

- Звідси не вийти, - сумно сказала Зінька. - Мене тримали тут. Разом із подругою. Потім її... продали. А мене... мене залишили для нього.

Вона затулила обличчя долонями. Голос зірвався. І от нарешті - сльози, які вона стримувала всі ці години, прорвалися, мов вода крізь тріснуту греблю.

- Гей... що з тобою? - стривожено підбігла рудоволоса. Та Зінька не відповіла, лише ще дужче схлипувала, затискаючись у собі, ховаючись у тінь.

Дівчина мовчки сіла поруч і обійняла її. Зінька, наче дитина, притислася до грудей незнайомки, шукаючи бодай краплю тепла.

- Не плач, - тихо мовила та, лагідно погладжуючи її по голові. - Все буде добре. Ми щось вигадаємо. Обіцяю.

Зінька не чула слів. Її тіло здригалося від ридань. Вона вчепилася в нову подругу, мов у рятівну нитку в темряві. А та лише міцніше її притискала, мов намагалася силою обіймів відігнати жах навколо.

Темпсі стискав дівчину в обіймах і відчував, як вона здригається від сліз. Вона була така ніжна, така невинна й беззахисна, що в грудях щось мимоволі стискалося.

Йому хотілося сказати їй щось тепле, щось обнадійливе, але всі слова здавались порожніми. Її біль був занадто справжнім. Надто щирим. Йому залишалося тільки мовчати й тримати її, дозволяючи ридати, поки не стихне буря.

- Уже пізно... - нарешті прошепотів він, погладжуючи її волосся. - Тобі треба поспати. Завтра ми обов'язково щось вигадаємо. Обов'язково...

Він і сам не вірив цим словам, але мусив їх сказати. Бо вона вірила в них, і цього було достатньо.

— Уже пізно, — м’яко мовив він , пригладжуючи Зіньчине волосся. — Тобі треба поспати. Завтра ми щось придумаємо. Обіцяю.

Темпсі скинув з плечей плащ і накинув його на дівчину. У прозорій сукні вона виглядала майже оголеною, і це не могло не бентежити. До того ж їй, здається, було холодно. Вона посміхнулася крізь сльози — щиро, довірливо.

— Тут лише одне ліжко… — прошепотіла вона, трохи зніяковівши.

— Я посиджу на стільці.

— Ні! — вона схопила його за руку, з відчаєм у погляді. — Залишайся. Ми помістимося. Лягай поруч.

Темпсі, звісно, роздягатися не став. Ліг обережно, зберігаючи дистанцію, хоч відчував кожен подих дівчини поруч. Вона пригорнулася до нього, як змерзле кошеня, і зітхнула.

— Дивно… — прошепотіла вона, не зводячи з нього погляду. — Поряд із тобою так спокійно. Наче ти дійсно можеш мене врятувати… У тобі є щось особливе. Ніби сила.

Темпсі тихо усміхнулася й ніжно торкнулася її щоки.

— Спи…

Його голос прозвучав, мов наказ — м’який, але незаперечний. Дівчина ще раз зітхнула й, піддавшись його чарам, солодко заснула. А Темпсі, хоч і сам ще не повністю оговтався від снодійного в пиві, теж незабаром поринув у тривожний, тяжкий сон, сповнений відлунням болю.

---

Його розбудив різкий шум у коридорі. З-за дверей долинали сердиті голоси, тупіт важких чобіт.

— Вони прийшли… за мною! — вигукнула Зінька, прокинувшись від галасу. Вона в паніці сховалася за його спину.

Темпсі стрімко підвівся, поправив ганчір’я, яким замаскував груди, — образ дівчини мав бути переконливим. Він не міг дозволити, щоб її забрали.

Двері розчахнулися, і до кімнати увійшли двоє солдатів. На мить вони зупинилися, розгублено роздивляючись обох дівчат.

— І котру нам треба взяти? — пробурмотів один, почухуючи потилицю.

— Казали, що вона білявка. Хоча я б узяв руду — вони гарячіші…

— А може, обох?

— Пан Громобой заплатив лише за одну. Значить — тільки одну, — пролунало позаду. В дверях виросла, наче з-під землі, грізна постать Лейли. — Білявку.

— Білявку, так білявку… — погодився один із солдатів, рушаючи до ліжка.

Та Темпсі різко ступив уперед, закривши собою Зіньку.

— Вона нікуди не піде, — холодно мовив він.

— Що?.. — солдат застиг. У його очах з’явилось здивування, а потім — щось схоже на острах.

У блакитних очах Темпсі спалахнули зловісні вогники — не людські, тривожні. Їхня глибина приховувала щось більше, ніж просто рішучість дівчини.

Солдати на мить завмерли. Їх щось зупинило — можливо, інстинкт. Можливо, древній страх.

Вони дивились на руду, яка, попри вигляд тендітної полонянки, випромінювала щось небезпечне.

— Лейла, розберися зі своїми шльондрами! У нас і так часу немає! — гримнув один із солдатів.

Лейла мовчки витягла з-за ременя батіг і, погрозливо розмахуючи ним, рушила до дівчат. Зінька заплющила очі, чекаючи удару — була впевнена, що Лейла зірветься на новенькому. Але щойно жінка занесла руку, Темпсі блискавично перехопив її зап’ястя.

Лейла скрикнула — коротко, різко, наче в неї вдарила блискавка — і несподівано кинулась тікати, ніби за нею гналася зграя розлючених псів.

— Що з нею сталося? — здивовано пробурмотів один із солдатів, глянувши на товариша.

У кімнаті згасло і те кволе світло, що ще лишалося. Її огорнула густа, важка темрява. Ліхтар, який тримав один із солдатів, не зміг прорізати морок. Перший солдат, відчувши щось недобре, сягнув за мечем.

Темпсі бачив у пітьмі прекрасно. Він рвучко вдарив солдата нижче пояса, вихопив меч із його рук і відскочив назад. Другий, почувши крик болю, кинувся на допомогу, але було запізно.

Темпсі схопив дівчину за руку й потягнув до дверей. Його магія не тривала вічно — темрява ось-ось мала розсіятися.

Коридор виявився заплутаним: безліч дверей і проходів, схожих один на одного, вели кудись у глибини борделю.

— Ти знаєш, де вихід? — спитав Темпсі, озираючись.

Зінька похитала головою, налякана.

— Ні... Я ніколи не виходила з кімнати...

Її голос здригнувся, і він зрозумів — вона от-от знову зламається.

— Нічого страшного, — швидко мовив він. — Знайдемо. Обіцяю.

Він міцно стиснув її руку й повів вперед, меч напоготові. Довга спідниця заважала, доводилося притримувати її, щоби не перечепитися. Зінька ледь встигала за ним.

Позаду вже лунав тупіт — погоня наближалась.

— Нас спіймають... — прошепотіла дівчина й опустилася на підлогу. — Все марно...

— Ні! — Темпсі схопив її під руки й підняв. — Не спіймають. Повір мені.

Але вона не вірила. Втомлена, виснажена, вона відчула, як щось всередині остаточно обірвалося. Всі випробування, всі страхи та приниження навалилися разом. І їй стало байдуже.

— Іди... тікай без мене, — прошепотіла вона, хилячись до підлоги.

Можливо, й варто було покинути її. Він навіть не знав її імені. Проста дівчина з борделю. Але не міг. Вона була куплена Громобоєм. І цього було достатньо.

Він трусонув її, виводячи зі стану напівнепритомності.

— Послухай! Чоловік, що тебе купив — небезпечний. Те, що він прислав королівських солдат — дуже поганий знак. У нього на тебе особливі плани. Якщо вони тебе схоплять, то, скоріше за все, ти помреш. І смерть буде довгою. Болісною.

Темпсі вдивлявся їй в очі. І побачив, як у них повертається свідомість.

— Звідки ти знаєш? Твої руки... Це він зробив? Так?

— Ні. До цього він не має стосунку. Але якщо ми не поспішимо, нас обох спіймають.

Зінька мовчки кивнула. І раптом її обличчя прояснилось.

— Сейра! — вигукнула вона, глянувши вперед.

З-за рогу вийшла служниця з відром помиїв. Побачивши їх, вона застигла на місці.

— Сейра! — повторила Зінька й кинулася до неї, мов до рідної сестри.

А служниця перелякано позадкувала…

— Що ти тут робиш? І хто це з тобою? — насторожено запитала Сейра, затискаючи відро обома руками.

— Це... моя нова сусідка, — швидко відповіла Зінька. — Сейра, будь ласка, допоможи нам! Той чоловік... він прислав за мною солдатів. Вони вже тут!

За стіною почувся тупіт, брязкіт зброї й сердиті голоси. Погоня була зовсім близько.

Сейра мовчки поставила відро на підлогу, озирнулась і кивнула:

— Ідіть за мною.

Вона швидко повела їх вузьким, темним коридором. Стіни були вологі й шершаві, пахло цвіллю. У кінці проходу дівчина відчинила ледь помітні дерев'яні дверцята, заховані у стіні.

— Тут східці. Вони виведуть вас на задній двір. Бажаю вам удачі.

Зінька не стрималася — кинулася до неї й обійняла.

— Дякую тобі... За все.

Сейра злегка усміхнулася й поглянула на Темпсі:

— Тобі пощастило з хлопцем. І гарний, і сміливий, якщо наважився викрасти тебе просто з-під носа у Громобоя.

Зінька здивовано підняла брови:

— Про що ти? В мене немає хлопця.

— Авжеж, — тихо засміялася Сейра, — звісно.

Вона легенько торкнулася Зіньчиної руки.

— Щастя вам. А тепер прощавайте.

— Ти не підеш з нами? — запитала Зінька, затримуючись.

Сейра похитала головою, і в її усмішці раптом з’явилася гіркота.

— Немає куди. Тут у мене хоч робота й дах над головою. А на свободі — лише холод і голод. Ти маєш шанс. Не барися.

Зінька ще мить стояла нерішуче, а потім поривом притислася до Сейри й поцілувала її в щоку.

— Спасибі...

— Іди, — лагідно сказала служниця. — Поки не пізно.