Коли зупиниться час

Містечко, в яке увійшли мандрівники, одразу вразило їх своєю простотою й чистотою — мов те пасторальне диво на старовинних чашках. Воно здавалося звичайним провінційним поселенням: двоповерхові кам’яні котеджі, гостроверхі дахи яких несміливо визирали з-поміж густої зелені садків. Побілені стіни були розписані кольоровими візерунками, а попід ними розпростерлися акуратно підстрижені газони, квітники й доріжки, вимощені круглим камінням. Все це створювало відчуття затишку й водночас — якогось примарного сну.

Максим із Денисом раптом відчули, ніби знову опинилися вдома. Навіть Зінька, яка зазвичай ставилася до всього з підозрою, тепер усміхалася, окидаючи поглядом затишні вулички. Старенькі бабусі, як і годиться в таких містечках, сиділи на лавках біля низеньких парканів і з підозрою поглядали на подорожніх — брудних, із мечами на поясах, мов із чужого світу, наче персонажі втекли просто з психіатричної вистави. Перехожі ж поспішали у своїх справах, не звертаючи на прибульців жодної уваги — певно, сприймали їх за рольовиків, що заблукали під час гри.

Маленький хлопчик, якого молода мама тягнула за руку, побачивши мандрівників, аж підскочив від захвату.

— Мамо! Мамо — там лицарі! Можна мені з ними познайомитися?!

Та мама явно не поділяла захвату сина — її погляд говорив сам за себе: жодного знайомства з підозрілими типами.

— Дивіться! Це ж місто з нашого світу! — вигукнув Максим, вказуючи на автомобіль, що проїхав повз.

— Це ж колісниця древніх… — вражено прошепотів Феодорій.

— Це автомобіль, — із посмішкою пояснив Денис.

— Ваш світ дуже схожий на світ древніх, — мовив воїн, вдивляючись у рухомі машини. — Казали, що вони могли їздити без коней. Це правда?

Денис мовчки кивнув. Очі Феодорія засяяли захопленням.

— Це справжня магія.

— Це не магія, а наука, — м’яко заперечив Денис.

Вони проходили повз вітрину магазину, в якій застигли манекени, вбрані в яскраві літні костюми. Зінька раптом зупинилася, мов вкопана, і друзям довелося добряче натужитися, щоб відірвати її від вітрини.

— Не подобається мені тут… — пробурмотів Елайджа.

Веліна цілком розділяла його думку. Максим із Денисом здивовано перезирнулися й, злегка роздратовані, знизали плечима. Їм тут подобалося — усе було знайоме, звичне, майже рідне.

По дорозі пройшов жовтий шкільний автобус. Із його відчинених вікон лунав дзвінкий дитячий сміх. Рудоволосий хлопчина висунув голову й раптом закричав:

— Придурки! — і, не вагаючись, показав їм середній палець.

Веліна різко зблідла. Її тіло затремтіло. В очах блиснув страх. Елайджа мовчки обійняв її за плечі й притиснув до себе, намагаючись заспокоїти.

— Що трапилось?

Жінка повільно похитала головою, немов проганяючи тривожну думку, мовчазну тінь, що закралася в душу.

— Я не розумію… — прошепотіла розгублено. — Але тут щось не так. Це місце… воно зовсім не таке, яким здається…

— Сміла попереджала нас… — тихо мовив Феодорій, озираючись навколо.

Елайджа серйозно кивнув.

— Послухайте, — промовив він, дивлячись кожному з них в очі. — Боюся, що Веліна має рацію. Це містечко не таке, яким хоче здаватися…

— Ти про що? — сердито кинув Денис, якому тут надзвичайно подобалося.

Настільки, що він і подумати не міг — щось може бути не так. Йому навіть закралась підозра: а чи не намагається магістр навмисно налякати їх, щоб змусити рушити далі — до Палацу Забуття?

— Ти коли-небудь ставив пастки? — раптом поцікавився Елайджа.

Денис здивовано похитав головою.

— Ні… Та до чого тут це?

— До того, — спокійно промовив магістр, — що в пастках завжди лежать дуже привабливі шматки. Настільки привабливі, що встояти перед ними неможливо. А щойно наважуєшся взяти — пастка хрясь! — і замикається.

— Але ж це звичайне містечко… — якось не надто впевнено заперечив Максим.

Після Долини Мертвих він уже й сам не довіряв власним очам.

— Цілком можливо, що саме так воно і є, — погодився Елайджа. — Але Сміла попереджала нас про інші світи, які можуть з’являтися у цих місцях. Ми не знаємо, що це за світи — і чим вони можуть нам загрожувати.

Запала тиша. Кожен з них розумів — Елайджа має рацію. Тут справді було добре. Надто добре. Затишок і простота цього місця мали дивну силу — вони вабили й розслаблювали. І водночас у кожному росла тривога: те, що вони бачили — могло бути лише ілюзією, декорацією вистави, яку жителі містечка грали вже багато років поспіль.

Цегляні будиночки зі скляними мансардами й дахами, вкритими кольоровою черепицею. Вони йшли вулицею, спостерігаючи, як у доглянутих палісадниках граються діти, а їхні батьки — безтурботно сидять на терасах, відпочиваючи після трудового дня.

Небо повільно темнішало — вечір переходив у ніч.

«Усе це неправильно…»

Ця думка, мов спалах, промайнула в голові Дениса. Попри тепло, хлопець раптом відчув холод і мерзлякувато загорнувся в плащ. Він обережно взяв Елайджу під лікоть і відвів убік.

— Це все — лише ілюзія, — прошепотів він. — Це несправжнє…

Елайджа м’яко посміхнувся.

— Я знаю.

Дивно, але Денисові стало легше — мовби серце знову забилося у правильному ритмі.

— Цього міста просто не існує, — тихо додав чоловік.

— Ти хочеш сказати… що ми самі його створили у своїх мріях?

— Ні. Не ми його створили.

— Тоді хто?

— Не знаю… Але думаю, нам варто якнайшвидше звідси піти.

— А може, краще просто спитати когось із місцевих? — втрутилася Зінька. — Інтуїція — це чудово, та не слід покладатися лише на передчуття.

Елайджа не встиг відповісти. Одна з хвірток раптом прочинилася — і з дворика вийшов дідок у солом’яному капелюсі з паличкою в руках. Незважаючи на вік, він рухався напрочуд жваво. Без жодних вагань підійшов до мандрівників.

— Доброго вечора, панове, — промовив він, хитро всміхаючись. — Чи не бажаєте зайти на кухлик кави?

Його темно-карі очі весело блищали, у них танцювали пустотливі бісики. Мандрівники здивовано переглянулись.

— А може, молоді люди бояться старого дідуся? — продовжив той, все ще всміхаючись. — Чи, бува, щось підозрюєте?

— Ні! — Феодорій з викликом подивився на старого. — Ми не боїмося. І ми приймаємо твоє запрошення.

— Його відповідь була вкрай необачною — і мандрівники вкрай неохоче пішли за старим.

— Дідок привів їх до просторої кімнати — яка, судячи по полицях з книгами, була бібліотекою.

— Я бачу в ваших очах недовіру — і я не стану обвинувачувати вас, — звернувся до них старий і закрив вікно важкими, оксамитовими шторами.

— Якщо тобі є що нам сказати — то говори зараз, а якщо ні — то не трать дарма нашого часу, — грізно звернувся до нього воїн.

— Тут ти не помиляєшся — часу у вас і справді мало. Тому слухайте мене дуже уважно.

— Чому ми повинні тобі вірити?

— Тому, що у вас немає іншого виходу. Ви або довіритеся мені — або ж загинете.

— Ти нам погрожуєш? — рука Феодорія потягнулася до піхов. Елайджа швидко став між ними.

— Феодорій! Годі!

— Чоловіки грізно дивилися один на одного.

— Можливо, ти став провидцем? — глузливо запитав його воїн.

— Ні. Я не став провидцем, хоча дещо і можу передбачати, — спокійно відповів магістр. — Ти осліплений гнівом. Говори, пане. Ми готові тебе вислухати.

— Елайджа подивився на старого — і його погляд був сповнений мудрості, якою можуть наділити лише прожиті роки.

— Я попереджаю вас, — надто урочисто почав старий. — Це місто зовсім не таке, яким здається. Воно тим і небезпечне, що здається надто комфортним. Але все це — лише красива обгортка до надто гіркої цукерки. Ви маєте негайно залишити це місто — інакше буде пізно. Ви маєте повернутися у ваш світ до світанку.

— Феодорій з підозрою дивився на старого. Він не довіряв йому — і навіть не намагався приховати це.

— Мені було видіння, — спокійно продовжив дідок, вдаючи, що не помічає недовірливих поглядів воїна. — Я повинен допомогти прибульцям, які йдуть на схід. Можливо, це мій останній шанс залишити це гівняне місце і нарешті отримати спокій.

— Він важко зітхнув і з сумом подивився на мандрівників.

— Вічність — це надто довгий термін, особливо якщо ти не живий і не мертвий.

— Його слова примусили наших друзів здригнутися. Пальці Феодорія стисли рукоятку меча.

— Ви коли-небудь чули про живих мерців? — раптом запитав їх старий.

— Це що — упирі? — подав голос Максим.

— Не зовсім. Я говорю про тих, хто помер у фізичному світі, та по різних причинах не зміг залишити його. Тепер їм ні Пітьма, ні Світло недоступні — і вони приречені існувати на межі. Вам же сподобалося наше місто, чи не так?

— Тут дуже гарно... — якось надто невпевнено відповів Денис.

— Старий розсміявся, почувши його відповідь.

— По-іншому й бути не може, мій любий хлопче. Ми всі застрягли тут навічно.

— Ми не розуміємо тебе... — голос Елайджі звучав м’яко і навіть поблажливо.

— Ми маємо усе, що побажаємо — та це не робить нас щасливими. Скоріше навпаки. Ми не можемо відчувати смаку, запахів. Все, що нас оточує — мертве, як і ми. Все, що ви бачите навколо — це лише ілюзія. Хтось добре постарався, щоб створити все це і заманити сюди не лише мертвих, але й живих. А ми — всі ті, хто приречений існувати в цьому проклятому місці — змушені платити криваву данину.

— Яку ще данину? — запитала Веліна.

— До цього часу вона лише уважно слухала.

— Тих, хто приходить зі світу живих. Ми приносимо їх у жертву на світанку.