Не питай... Прийми.

Сонце підіймалося все вище над горами. Прохолода й сирість осінньої ночі остаточно відступили.

Але це ж означало, що часу залишилося зовсім мало. Торговельні каравани вирушають у путь на світанку, якийсь неодмінно повинен був скоро з'явитись.

— Заспокоїлась? — спитала Клер, скинула плащ і повела плечами, наче від холоду.

— Трохи. — відповіла Маргарита невпевнено, переводячи дух. — Невже усі режисери такі жорстокі?

— Жорстокі? Ти ще не знайома з нашим Capocomique(*іт. головний комік, керівник трупи) мав прізвисько Le Baston — палиця. Здогадуєшься чому? — спитала Клер з кривою посмішкою. — Але от заспокоїлася ти рано. Зараз буде найцікавіше — грим. Роздягайся!

Від такої заяви Маргарита знову мало не отримала шок. На її здивованих очах, Клер зняла й покутницьку сукню, що лягла поряд із щойно скинутим плащем. Залишившись у одній сорочці акторка рішуче гримнула:

— Ну, чого чекаємо? Чи ти хотіла на тракт у габіті вийти? Насильство є насильство і воно повинно жахати.

З цими словами Клер обдивилась навкруги, підібрала невеличкий, плаский камінь. Маргарита здогадалася, що задумала подруга, але до останньої миті не вірила, що вона дійсно це зробить, тому й не завадила.

Клер вдихнула, заплющила очі, й вдарила себе у чоло, трохи вище лоба.

Маргарита зойкнула й кинулася вперед, на допомогу, але Клер лише скривилася й рішуче виставила руку назустріч.

— Дрібниці. Все як і треба. — "дрібниці" заструменіли червоним по лобі, бровам, щокам, закапали на колись білу сорочку. — Та не роби такі очі! Ти ж медик! Сама знаєш — навіть подряпина на голові заливає усе кровакою. Виглядає страшно, але біди не буде.

Клер таки прикрила рану рукою, ще більше розмазала кров, перетворюючи себе у дійсно дещо жахливе. Вона зітхнула й зазирнула Марго у вічі.

— Не тягни. Скидай зайве й треба обробити обличчя й тобі. Тільки обережно. Ти повинна викликати жалість і пригортати увагу. За великим рахунком, ми взагалі голяка до каравану мали б вийти, — промовила Клер абсолютно серйозно, — але не з моїм тавром такі епатажні сцени. Я повинна викликати тільки огиду.

Маргарита навіть не знайшла, що сказати. Зніяковіла, дерев'яними пальцями, вона почала позбуватись одягу.

— А як же гроші? Їх небагато, але все ж таки? І... розарій...викидати розп'яття, це якось...

— Та й біс з ними, з грошима. Якщо не повірять — дорожче обійдеться. А от розарій... Закопаємо під каменем, разом з габітом. Вважай це могилою свого минулого життя. Пам'ятник, а не сміття.

Маргарита опустила очі, але коротко, ствердно кивнула.

Залишившись, як і Клер, у самій сорочці, вона не знала куди подіти руки. Шляхетна, вихована сеньйора, стидалася навіть уявити, як вона жалюгідно намагається розбити собі обличчя голими руками.

Клер усе це чудово бачила. Бачила й розуміла. Дівчина важко зітхнула, знову.

— От батіг тебе взагалі не бентежив! Допомогти? — промовила вона нарешті, — як ти вже, певно, зрозуміла — я жорстоке й безсердечне створіння, тому можу робити боляче як душі, так і тілу.

— Самобічування, це інше, це ритуал. — почервоніла Маргарита, слова Клер зачепили її за живе, — і... я не впевнена що вийде як треба...

Клер підійшла ближче з гіркою посмішкою.

— Не вибачайся. Ані зараз, ані будь-коли. Забудь про це, ти нікому нічого не винна. А тепер... ненавиджу цю пафосну фразу… мені буде болючіше ніж тобі.

З цими словами вона охопила Маргариту за голову й палко, пристрастно поцілувала. Остаточно спантеличена Марго відчула солонуватий присмак крові з вуст подруги, але охоче і швидко відповіла.

Поцілунок був зовсім короткий. Клер відпустила, відскочила на крок. Маргарита ще тягнулася за нею, примруживши очі, коли її кохана, з розмаху, вцідила кулаком у губи, які щойно поцілувала. Голова Маргарити смикнулася у бік, вона похитнулася, але встояла. Тієї ж миті інший кулак прилетів їй у вилицю.

Колишня черниця хитнулася знову, але швидко оговталася й стала ще рівніше, ніж до всього.

Клер уважно роздивилася подругу нахиляючи голову у різні боки і ствердно кивнула.

Нижня губа була розбита й на підборіддя почала стікати, така улюблена всіма гримерами, одинока кривава цівочка. Під оком поволі розквітав розкішний синець.

— Ну, й останні штрихи. — Клер схопилася обома руками й розірвала сорочку Марго до самого пупа. Потім наполовину відірвала рукав і розпанахала поділ збоку, майже до талії. Маргарита сприйняла це непорушно, ніби була швацьким манекеном, а не людиною.

Щось подібне, але у меншому обсязі акторка зробила і зі своєю сорочкою. Але фінальною крапкою абсурду стало те, що Клер впала спиною у напівсуху траву й почала повзати по галявині вздовж і впоперек, відштовхуючись ногами. Її сорочка остаточно перетворювалася на брудне ганчір'я.

Маргарита не стала чекати особливого запрошення, а з обличчям християнської мучениці на Нероновій арені, опустилася поряд.

На гілку сусідньої сосни пурхнула чималенька сойка. Вона довго крутила головою то вліво, то направо, намагаючись зрозуміти що відбувається. Більш химерного видовища, птаха ніколи не бачила.

***

Дзвін з каплиці проголосив обідню. Чистий звук розлився по невеликому приміщенню на другому поверсі пріорату монастиря, разом із прохолодним і свіжим осіннім повітрям.

— Зосередьтесь, сестро, в нас не так багато часу. — Дон Мікеле намагався не відривати очей від записів. Зокрема, щоб не зустрічатися поглядами з молодою черницею, що сиділа навпроти.

Кімната яку йому виділили для "бесід" (Мікеле старанно уникав слова "допити”), була обладнана усім необхідним.

Масивний канцелярський стіл, полички для книг і документів, зручне крісло для нього й теж доволі пристойні стільці для співрозмовників, велике вікно, що давало вдосталь повітря та світла. Усе було б чудово, аби...

— Не турбуйтесь, брате, сестра Агнес зараз усе згадає. Згляньтеся на те, що сестри ордену роками, не те що не спілкуються, навіть не бачать чоловіків. — озвався з кутку на диво ніжний, наче срібний дзвіночок, голос.

Ох, цей голос...

Це почалося майже одразу, в перший день, коли сестра Фйорелла за дорученням матінки настоятельки водила його монастирем, показуючи кожну шпаринку в яку б могли випурхнути втікачки.

Він ішов поруч із нею, намагаючись дивитися просто перед собою, ніби уважно слухаючи слова, але насправді ловив кожен відтінок її голосу. Цей голос був м’який, чистий, без примусу — так звучить джерельна вода, коли вона перекочується по камінчикам. І чим довше він слухав, тим менше тямив зміст сказаного, бо сам тембр, сама теплота інтонацій збурювали в ньому неспокій.

З-під широкого габіту виступали лише обличчя та долоні, і цього мало б вистачити, аби залишитися байдужим. Але кожен її рух здавався якимось надто гармонійним, природним, наче вона сама була втіленням невимушеної чистоти. Вона нахилялася, щоби показати йому старі записи в монастирському реєстрі, і в ту мить він раптом відчував, як серце б’ється швидше. Запах, ледь вловимий, не парфум, боронь Боже, і не трави — радше сама молодість, свіжа шкіра й чистота лляної тканини, нагадував йому, що світ складається не лише з книг та обітниць.

Юнак зціпив зуби, пересилив себе й випрямився. Він знав: то лише спокуса, лиш випадковий порух природи в ньому самому. Та попри це, раз по раз ловив себе на дивному відчутті — ніби повітря довкола стає густішим, коли вона поруч, і навіть короткий погляд її ясних очей здатен вибити його з рівноваги, яку роками вибудовували молитви й навчання.

А Фйорелла? Вона сиділа скромно, поклавши долоні на щільно зведені коліна, і дивним чином, згадувала той самий день.

Вона несміливо йшла трохи позаду, тримаючи складки габіту, щоб не зачепитися за кам’яні сходи. Дон Мікеле щось розпитував про розташування келій, черговість та маршрути нічної варти і вона старанно відповідала — коротко, без зайвих слів. Але щоразу, коли він нахилявся ближче, щоб почути її тихий голос, щоки наливалися вогнем.

У голові несподівано спливли слова настоятельки.

«Не роби нічого спеціально, доню, лиш будь собою. Його справа важка й сувора, йому не завадить тиха присутність. Ось і все.»

Тоді їй здалося, що в словах немає нічого особливого. Але тепер… тепер вона відчувала їх інакше.

Його кроки відлунювали в коридорі, і кожен крок ніби відгукувався в її грудях. Їй ставало соромно від самої думки, що, можливо, саме цього й чекала матінка. Вона опустила очі, щоб не зустрічатися з його поглядом, і серце ще дужче закалатало, бо таке уникання могло видати її стан.

— Ви, напевно, втомилися від довгої дороги, брате? — сказала вона, намагаючись надати голосу спокійного звучання.

А всередині, в глибині, майже відчайдушно благала: «Господи, не дозволь йому побачити, що я слабка…»

І водночас нова тривожна думка стиска‌ла її серце: «А якщо матінка знала, що моя слабкість і є тим, що йому справді стане випробуванням?»

***

Чекання. Чекання може бути радісним, трепетним, може бути страшним, але майже завжди воно нестерпне. Маргарита, що лежала за каменем і до болі в очах вдивлялася у дальній вигин дороги, згадала слова Юлія Цезаря, на бенкеті, за день до замаху в Сенаті: "Яка смерть найкраща? Раптова". Згадувала, й щиро з ними погоджувалася.

Клер лежала поряд, прикривши очі ліктем і здається дрімала, вони домовились чатувати по черзі.

"В цієї дівчини не нерви, в сталеві ланцюги." — тільки й подумала черниця.

— Софі й Орнела, Софі й Орнела. — шепотіла Маргарита немов молитву їхні нові імена, які вони щойно придумали. — А минуле, а вигадані сім'ї? Господи, як же легко усе може провалитися? Свята Марія, зглянься, дай сил!

Немов у відповідь на дорозі з'явилася темні цятка. Потім горизонтальна риска. Ще одна. Інше губилося у хмарі пилу.

— Йдуть! Клер, вони йдуть! Караван! — у її шепоті проскакували нотки паніки.

Акторка миттю перевернулася, застигнувши у позі кішки готової до стрибку. В очах не було й натяку на сонливість.

— Все, спускаємося до дороги! Тримайся, мon ange. (*фр. Мій янгол) Про всяк випадок... Я щаслива, що зустріла тебе. — Клер, не слухаючи "Я теж!" у відповідь, ящіркою, проміж камінням, порачкувала униз.

Маргарита перехрестилася, поглянула у небо, й поспішила слідом.

Вони вибрали місце за великим терновим кущем. На підйомі дороги, після повороту. Коли вози тягнуться на підйом, усі виходять назовні, а чоловіки ще й штовхають. Тому кількість глядачів буде максимальною й не доведеться повторювати історію двічі, ризикуючи щось наплутати.

Не дивлячись на ранню осінь стояла спека. Хоча, можливо в цій ситуації, піт зрошував би чоло Маргариті й серед зими. Останні секунди. Вони чули тупотіння копит, скрип коліс, розмови й перекрикування. Вони навіть відчували запах кінського поту.

Клер прикрила очі, повільно вдихнула, ніби виконуючи якийсь акторський ритуал, перед виходом на сцену.

— Пішли. — вона підхопила Маргариту під руки й потягла на дорогу.

Першим їх побачив вершник. Сивий вусань з тесаком на боці й карабіном в поперек сідла. Саме цей карабін миттю розвернувся у бік дівчат.

Клер відпустила Маргариту, дозволивши тій осісти навпочіпки обабіч дороги, а сама, шкандибаючи й розмахуючи руками, кинулася назустріч охоронцю. Карабін слідкував за кожним її рухом.

Охоронець протяжно свиснув. За його спиною захропіли коні. Почулися невдоволені голоси. Сам же вусань спокійно і рішуче звернувся до акторки:

— Ану стій, де стоїш! Розбігалася тут... Хто такі? Що трапилося?

Клер слухняно зупинилася й заговорила, з надривом, задихаючись, заламуючи руки перед собою:

— Святі небеса… помилуйте!.. Вони… вони напали на нас серед ночі… Ми кричали, але ніхто не чув…

Відібрали все... Навіть хрести з грудей зірвали. Сміялися, топтали, наче ми не люди…

Ми тікали в темряві, крізь кущі, по камінню босими ногами… Господи, ми живі тільки дивом!

Будь ласка… дайте води… прихистіть нас… бо якщо вони знайдуть… Краще вбийте нас тут, ніж знову в їхні руки!... — вигляд скривавленої у подертій сорочці жінки був переконливий, але охоронець, певно бачив і не таке.

До голови колони почали підтягуватися люди. Кілька десятків, з жінками і навіть дітьми.

Вусань, скоріш за все ватажок найманої охорони, обернувся до інших озброєних, швидко тикнув двома пальцями на очі й обвів рукою коло над головою. Знов повернувся до Клер.

— Усяке буває. Часи зараз важкі. Та й люди ненадійні. Бачив я колись одну... Валялася посеред дороги, й мертву вдавала, навіть язик вивалила. Тільки він у неї уверх стирчав... Хех... А сама під боком кинджал ховала. І братчики її в кущах сопіли так, що аж листя щелестіло...

Клер заломила руки, з очей заструменіли справжні сльози.

— Господи! Сину Божий! Свята Марія! Будьте свідками! Не дайте познущатися над святою правдою! Ми відпрацюємо як скажете. Боронь Боже, вам пережити те що винесли ми з кузиною!

Караванщики оточили дівчат недовірливими поглядами. Їхні голоси лунали сухо, з присмаком підозри.

Маргарита сиділа тримаючись за плечі, як за уламки власного тіла, закриваючись лахміттям сорочки. Вона дихала короткими рваними вдихами, дивилася крізь людей, наче їх і не було. Занурювалася все глибше в образ — шокованої, зганьбленої, такої, що хоче стати невидимою.

Один з охоронців — кремезний, із брутальною щетиною, зробив крок уперед.

— Ну, а ти чого мовчиш, голубонько? Глуха? — буркнув він і, нахилившись, грубо схопив її за плече.

Маргарита здригнулася так, наче її доторкнувся кат. Вона, дякувати Богові, не мала досвіду насильства з боку чоловіків. Але дуже добре пам'ятала те, що для неї з ним асоціювалося. Спотворені, запалені статеві органи Клер. Маргарита чітко уявила що її теж тягнуть на іспанського віслюка…

Мить — і її тіло саме зреагувало: вона вивернулася, як дика кішка й впилася зубами у волохату руку.

Охоронець заверещав, намагався відштовхнути, відскочити, але вона вже кинулася вперед, упившись пальцями йому в обличчя. Крик, дикий, не жіночий, а звірячий, вирвався з її горла. Вона рвала, дряпала, била кулаками, кусала, била головою в груди, наче намагалася розірвати його, забрати назад шматок приниженнь і болю, які так переконливо уявила.

Чоловіки закричали, кинулися відтягувати її. Клер, спочатку остовпіла, але рвонулася теж, не зважаючи на націлений мушкет, чи то відтягнути, чи то прикрити, вона й сама не розуміла.

Коли Маргариту нарешті відтягнули, вона стояла, важко дихаючи, волосся розпатлане, клапті сорочки вже майже нічого не прикривали, очі повні сліз і скажених блискавок. На мить все стихло. Навіть коні перестали бити копитами по каменю.

— Вона… вона ж як божевільна, — прошепотів хтось.

І справді: у цю мить у її люті було щось таке, що не належало жодній ролі, жодній театральній вигадці. Це був зрив справжній, страшний, некерований — і тому надзвичайно правдивий.

І саме тоді з гурту вийшла старша жінка — поважна купчиха в темному дорогому плащі. Вона рішуче накинула його на плечі Маргарити, закриваючи її з головою, кутаючи наче дитину. Стала між нею та чоловіками.

— Досить! — її голос пролунав твердо, майже владно. — Ви ж бачите, дівчина не при собі. Хочете ще більше її скалічити?

Маргарита схилилася під плащем, тремтіла й задихалася від сліз та люті. Тепер її захист уже не виглядала грою. Це була правда, вирвана з нутра. І навіть мовчазні чоловіки з каравану, які ще хвилину тому сумнівались, тепер не сміли глянути їй просто в очі.

Клер підскочила теж, обійняла Маргариту за плечі, вп’ялася в очільника охорони не менш божевільним, ніж поведінка коханої, поглядом. Руки її трусилися, без жодної гри.