Не питай... Прийми.

Венеція, осінь 1703 року. Пізній вечір. Дощ стікав по вікнах, розмиваючи відблиски ліхтарів над каналом. Запах солі і гнилої деревини відчувався особливо сильно Десь далеко лунала пісня гондольєра — тужлива, мов молитва без надії.

До дверей розкішних апартаментів на каналі Сан-Марко, де мешкала Клаудія Фоскаріні, підійшов чоловік, який схилив голову під каптуром так низько, ніби його цікавили лише мокрі черевики. Пальці рішуче вхопили за латунне кільце. Кілька ударів: швидких, нервових. Двері відчинилися майже одразу.

На порозі стояла молода камеристка, її хазяйка — cortigiane oneste "чесна куртизанка", могла дозволити собі прислугу.

— Вітаю, сеньйоре! Як вас пред...

Чоловік мовчки зробив крок уперед, змушуючи дівчину відступити. Зняв мокрий плащ, трикутний капелюх — кинув усе служниці. Впевнено, як хазяїн у власному домі, попрямував до вітальні.

Клаудія Фоскаріні, одягнена у халат з золотавого шовку, напівлежала на модному канапе у вишуканій, але досить таки спокусливій позі. Втім, майже усе, що вона робила, було вишуканим і спокусливим. Наприклад, рух, яким вона розкрила віяло й прикрила іронічну усмішку кармінових губ на вибіленому обличчі.

— О! "Мій милий меценат" вирішив все ж про мене згадати? Скільки ж це часу минуло? А, точно — більше року... Від заручин. Невже юна сеньйора Аретузі не в змозі впоратись зі своїми подружніми обов'язками?

Флоріндо Аретузі похмуро оглянув кімнату. Стіл накритий на двох — залишки вечері, пляшка вина, дві свічки. Повітря тепле, пахне воском і жасмином. Нічого з цього чоловіка не збентежило.

— Облиш, Клаудія. Мені не потрібні поради стосовно сімейних стосунків.

— Тоді що потрібно? Ти прийшов похвалитися чи забути? — запитала вона, складаючи віяло й торкаючись ним оксамитової стрічки на шиї, на якій сяяла велика перлина.

— Забути, — відповів Флоріндо, — бо пам’ять у Венеції — найнебезпечніша хвороба.

Він сів за стіл, не чекаючи дозволу. Подивився на жінку.

— Я втомився. Від усього.

— Тоді ляж, відпочинь. Але ж ти не для того прийшов, — тихо відповіла вона.

Пауза. Тиша між ними була важча за воду в каналах.

Флоріндо стягнув з пальця обручку й поклав на стіл.

— Вона поїхала до Турину. Її викликали… свідчити. Інквізиція.

— І?

— Її заарештували. Моєму слузі сказали: "Триває слідство, спілкування заборонено." Повна ізоляція, "secreto" — якось так.

Жінка повільно підвелася й налила вина, спостерігаючи, як він стискає келих, наче збирається його розчавити.

— Кажу тобі, Клаудіє, я її попереджав, — Аретузі зробив великий ковток й гупнув кулаком з келихом об стіл, — казав: не лізь у ці справи. Але ж вона — праведниця. Донька мучеників, бачте!

— І ти прийшов до мене… щоб плакати за нею?

— Ні, — прошепотів він, — щоб переконати себе, що не шкодую.

Вона засміялася — тихо, без злості.

— Ти, як усі, Флоріндо. Коли вас кличе Бог — ви тікаєте до плоті. А коли плоть зраджує — шукаєте Бога.

— Ти нічого не розумієш.

— Я все розумію. Твоя дружина чиста, отже — винна. Чисті завжди винні перед світом, що живе інакше.

Флоріндо підвівся, підійшов до вікна. Дощ сильнішав, і на склі у струмках води тремтіли відображення свічок — мов криваві плями.

Клаудія підійшла ближче, торкнулася його руки.

Її дотик був теплий, але без ніжності.

— Як ти думаєш вчинити? Розкажи це мені. Як сповідь.

— Як...? Як той, хто повинен дбати про своє ім'я, справу, купецьку репутацію. Я звернусь до архиєпископа за "separatio a mensa et thoro" (лат. "відділення від ложа і столу) Так, я зрікаюся її... Я не хочу бути спасенним. Я хочу забути.

Вона повернула його до себе, дивилася в очі — довго, пронизливо.

— Ніхто у Венеції не забуває, Флоріндо. Ми лише вчимося жити з тим, що пам’ятаємо.

Він нахилився й поцілував її. Спочатку невпевнено, без жаги, але потім відкинув сумніви. Міцно обійняв куртизанку й почав обсипати цілунками її шию, занурився обличчям у відверте декольте... Клаудія не пручалася, повернула голову вбік, мовчала. Маска лукавої загадковості не тріскалася.

Свічки тріпотіли, віск падав на скатертину білими сльозами.

***

Перший сніг ще не встиг укрити гори, лише припорошив їх тонким, прозорим шаром, що блищав на сонці. Дорога звивалася між темними смерековими схилами, піднімалася все вище, і повітря ставало холодніше, прозоріше. Але й подихи щоразу частішали, глибшали. Десь унизу, в долині, клубився ранковий туман, затримуючись у западинах, немов дим після битви.

Вервечка каравану контрабандистів рухалася повільно. Важко нав'ючені мули ступали обережно, копита ковзали на заледенілому камінні, і кожен звук відлунював у горах — дзенькіт підков, скрип шкіри, тихе покашлювання когось із провідників. Схили з обох боків здавалися непорушними, та в їхній тиші відчувалася напруга, ніби самі гори прислухалися до незваних гостей.

Десяток мулів, півтора десятка людей. Клер з Маргаритою йшли позаду, разом з іншими трьома жінками. Вітер тріпотів їхніми плащами, навіть обтяженими мокрим снігом. І тільки багатошарові спідниці залишалися майже непорушними, бо приховували по доброму відрізку контрабандного шовку. Райко, що разом з Маттео вів переднього мула, завантажив караван усім що мало попит: сіль, саморобний бренді, тютюн, деякі коштовні дрібнички і звісно зброя, холодна й вогнепальна. В країні, де йде війна — зброя товар найцінніший.

Клер трохи шкутильгала, щохвилини озиралася на всі боки і зовсім не збиралася приховувати невдоволення.

— Як каже Маттео: "Я усе сеє в сраці маю"... — вона шморгнула носом і витерла його довгим рукавом, в якому ховала змерзлу долоню. — Я ж попереджала тебе, Марго, що я дурепа?

— Неодноразово. — спокійно констатувала Маргарита, кутаючись у вовняну шаль.

— Чудово! Так от, коли я наступного разу запропоную чергову "геніальну ідею" влізти в подібну справу, посилай мене одразу куди подалі...

Маргарита обернулася й уважно поглянула на кохану. Та зупинилася й тупнула ногою.

— Так, маю право бурчати й буду бурчати. І не дивись на мене так! Ще ліс згадай... Я тобі теж оті плутання нічні згадаю...

Маргарита мовчки наблизилась, обережно прибрала пасма волосся, що прилипли до щік Клер, поправила кашне. Торкнулася носа кінчиком пальця, замість поцілунку. Та тяжко зітхнула, тикнулася лобом в плече коханої, постояла так кілька подихів й рішуче попрямувала далі. Маргарита слідом. Кожна думала про своє.

Клер нервувала через Мірель, яка мала народити з дня на день. В також прикидувала, чи вистачить грошей за цю місію на те щоб повернутись до акторства? Як би то не було, гратися з законом вона не любила. Думки Маргарити теж крутилися навколо грошей і можливих ризиків. Але, врешті-решт вибору в неї й не було. По-перше, вона не могла покинути Клер саму, а по-друге, вона була ще чужою в таборі і мала якось довести свою лояльність.

Похід, між тим тривав. Час від часу обидві дівчини зиркали на сиві вершини, що на фоні швидкоплинних хмар здавалися крижинами на березі стрімкої річки.

— Тихше, — раптом кинув Райко через плече. — Чуєте?

Далеко за горами, крізь шари холодного повітря, долинув глухий гуркіт. Один, другий — потім ще кілька коротких, розкотистих. Усі зупинилися. Навіть мули нашорошили вуха.

— Це грім? — спитала одна з жінок.

— Ні, — відповів вдивляючись у схід провідник, старий горянин, — Це з боку Сузи. Французи штурмують Сузу!

Тиша, що настала після цих слів, здалася тривожнішою за саму канонаду. Клер і Маргарита переглянулися. Вітер підняв сніг з каменів, закрутив його в повітрі, ніби попіл. Сонце, холодне й бліде, визирнуло проміж хмар, і на мить вершини заблищали, як багнети над зімкнутим строєм.

Караван рушив далі. Тиша знову запанувала в горах, але тепер вона була сповнена очікування.

***

Пороховий погріб північного бастіону фортеці міста Сузи, заглиблений у товщу земляного валу, здавався місцем тихим і байдужим до усього світу. Усередині завжди прохолода, сухість, запах сірки й дерева. Подвійні двері зберігали тишу й суцільну темряву, яку лише іноді порушували спеціальні, повністю закриті склом ліхтарі. Спокій, який здавався вічним.

Але порох тримають для війни. Одного дня двері загрюкали, замерехтіло світло, вихоплюючи напис на стіні червоною фарбою: “Без вогню! Без металу! Без розмов!”. Затупотіли квапливі кроки. Занепокоєні голоси командували, підганяли, лаялись. Солдати хапали ящики з готовими зарядами й поспішали геть. А потім земля почала здригатись. Глухо, важко й здавалося б зовсім не страшно. Гучнішим був шурхіт піску, що при цьому сипався з напівкулястого кам'яного склепіння. Гупання тривало довго, але все ж таки припинилося. А ще за деякий час двері розчахнулися знову. Їх розкрив наляканий вартовий. Повз нього, четверо артилеристів у вкритих кіптявою мундирах внесли п'ятого. На посипану жовтим піском підлогу рясно падали червоні краплі. Слідом забіг ще більш наляканий хлопчина-барабанщик, що ніс кошик, з якого чулося скляне брязкання.

— Сюди! Кладіть мене біля діжки. — пролунав голос капітана де Лавалля. Голос був хрипкий, здавлений, але все ще сильний.

Солдати виконали наказ. Під праву руку поставили кошик. Розступилися.

— Вільні! Швидко звідси! Відступайте трактом. І заберіть поранених. — капітан зі стогоном відшовхнувся руками від підлоги, щоб сісти зручніше, спираючись спиною на порохову діжку.

Цей наказ теж виконали. Швидко і мовчки. Залишився тільки один, молодий сержант Беніто Салоцци. Він стояв над командиром, поглядуючі на свої скривавлені долоні, ніби не знав куди їх подіти.

— Але ж, сеньйоре капітане, можливо варто...

— Ти не чув наказу, шмаркачу! — проривів де Лавалль, але раптом знітився, опустив очі, й промовив спокійно, майже по батьківські — Вибач, Беніто. Я вже усе вирішив. Поспішай, в мене не буде часу довго чекати.

Капітан простягнув руку, висмикнув з-за пояса сержанта пістолет, поклав на коліна.

— Це мені.

Далі, витяг з кишені жилету опуклий срібний годинник, смикнув ланцюжок.

— А це тобі, на згадку.

— Та що ви, сеньйоре...! Як можна? — Беніто хотів бува відсторонитися. — А як же ваші спадкоємці?

— До біса спадкоємців... Моя жінка померла, намагаючись народити нашого первістка... Відтоді я не був вдома жодного дня... Бери... І щасти тобі, хлопче.

Беніто прийняв дарунок, п'ятнаючи срібло кров'ю старого господаря. Вклонився, рвучко розвернувся й вибіг за двері. У одвірок зазирнув вартовий.

— А ти чого чекаєш?! Знімаю тебе з посту! Геть!!!

Солдат не змусив повторювати двічі. Коли звуки кроків затихли, капітан відкинувся на діжку й застогнав крізь зуби. Глянув на ноги. З правого боку утворювалася калюжа. Накладена нашвидкоруч пов'язка допомагала не дуже.

Де Лавалль зітхнув.

Бій був добрий. Його хлопці витримували бомбардування бастіону з честю, помирали на своїх місцях, і жоден не втік. Відповідали теж як слід — капітан непогано їх вимуштрував. Коли він побачив на ворожій батареї групу в яскравих мундирах і з пірьям на капелюхах, не вагався, навів гармату особисто. Перерахував дальність, зауважив вітер. Один з французьких офіцерів підняв підзорну трубу. Де Лавалль відійшов від гармати. Повернувся до неї спиною. Склав руки на грудях.

— Пали! — гаркнув коротко.

— Постріл! — луною відгукнувся канонір.

Гніт, над яким звивався легкий димок, торкнувся запального отвору. Фонтанчик іскор, коротке шипіння і бронзове дуло важко кашлянуло, випльовуючи дванадцять фунтів чавуну в ціль. Гармата відкотилася на кілька метрів, усе затягнуло густим білим димом. Арман де Лавалль не дивився куди поцілив, це було марною справою зараз — він слухав. І почув. Сержант Салоцци зарепетував, забувши про військову незворушнісь, з ближнього валу.

— Голову! Голову відірвало! Розбризкало разом з підзорною трубою! І ще трьох повалило!

Над позицією залунав переможний клич. Де Лавалль, не повернувшись, вдоволено посміхнувся.

Тріумф тривав не довго. На їхню позицію полетіли ядра з усіх французьких батарей. Відскокували від каменю, закривалися у земляні вали. Але деякі розбивали плетені тури, прокладали шлях крізь дерево і людську плоть. прокочувалися чорними м'ячиками по землі. Останні виглядали зовсім не страшними і їх здавалося можна було відштовхнути ногою. Але кожне ядро крутилося ще й навколо власної осі з шаленою швидкістю. Єдиний дотик і...

Капітан де Лавалль не бачив того ядра. А якби і бачив. Якби вік, вага й поранене коліно не обмежували рухливість. Все одно він би залишився на місці. Ніколи точно не знаєш, як саме воно пролетить, але немає нічого жалюгіднішого за офіцера, що стрибає по позиції, уникаючи смерті.

Єдиний дотик і гомілка капітана перетворилася на міщанину з крові, м'яса, уламків кісток й товстої шкіри чобота.

...

— Ну от і все. — промовив спокійно.

Капітан дістав власний пістолет, поклав поряд з першим. Відстібнув і притулив до діжки офіцерську шпагу. Поліз до кошика. Дістав пляшку темного скла, зубами висмикнув корок. Понюхав.

— Мерло! Те, що треба. — зробив невеликий ковток. Прикрив очі.

Чомусь де Лавалль був певен, що з пам'яті вирине не давно померла жінка, не солдати, що билися з ним пліч-о-пліч, навіть не дезертири, яких він прирікав на смерть, а саме вона. Берта. У червоній сукні, з жерстяним кухлем вина у руках. З легкою усмішкою людини, яка душею вже десь далеко. Вона припідняла кухоль, розділяючи його останній тост.

— На жаль, свіжого хліба немає, пекарі билися у спільному строю. — промовив капітан, роблячи ще один ковток. — Але щось мені таки поклали.

Пошарудив у кошику й дістав шматок блакитного сиру.

— Рокфор! Взагалі чудово!

Відламав шматочок, понюхав, закинув до рота. Спокійно жував з прикритими очима.

Згори почулися кроки, брязкіт зброї, французька лайка. Лайка на його рідній мові.

Де Лавалль розплющив очі, усміхнувся, зробив ще один великий ковток.

Звів курки обох пістолетів, направив стволи на найближчу діжку.

— Не певен, що колись пробачиш, але ти зачекай мене там, добре? Я швидко. Нехай тільки ближче підійдуть...

...

Вибух рвонув неочікувано. Як зазвичай. Потужна вибухова хвиля збила сержанта Салоцци з ніг, кинула обличчям у багно, на дорогу, по якій він біг разом з товаришами. Зверху, на спину посипалися кам'яні й дерев'яні уламки. Беніто не підняв обличчя. Лише приглушено загарчав й вдарив кулаком по холодній калюжі.