Не питай... Прийми.

Альпи, гірська стежка, жовтень 1703 року.

Ближче до вечора вітер трохи вщух. Холодне осіннє сонце почало частіше поглядати крізь мережево хмар. Хоча само це мережево більше нагадувало стару, поточену міллю, шаль. Навіть далека канонада здавалося стихла.

Клер знов призупинилася й порівнялася з Маргаритою:

— Марго, от скажи мені, як лікар, це в мене куприк ламаний на погоду ниє, чи дупа щось передчуває? — обличчя акторки було смертельно серйозним.

Маргарита не встигла нічого сказати. Замість неї відповів глухий удар вибуху. У кілька разів сильніший за попередні, що вони до того чули. Усі мимоволі здригнулися, навіть мули сіпнулися вбік й погоничам довелося їх заспокоювати.

Колишня черниця перехрестилася.

— Господи, прийми душі рабів твоїх...! — її очі були великі й круглі, як золоті луїдори (*французька золота монета).

Клер з невеликим запізненням, але перехрестилася теж.

— Дякую, Господи, я усе зрозуміла.

Якщо до того усі йшли мовчки, то тепер тиша стала взагалі, як на цвинтарі.

Проте, в Бога ще залишились плани на цей день.

Старий провідник тільки-но підійшов до чергового повороту, як враз закляк й почав повільно підіймати руки. Альпеншток — довга дорожня палиця з гострим металевим шипом, впала й зі стукотом покотилася по камінню.

З-за рогу скелі вийшли двоє з мушкетами. Одяг на них був дорогий, але елементи поєднувалися без жодного смаку й сенсу. Навіть розмір не співпадав.

Ще троє, озброєних вогнепалом, визирнуло з-за каменів вище по схилу і, двоє, наче з-під землі виросли ззаду, якраз поряд із Клер і Маргаритою.

— А ну не рипатись, циганва! — проривів один з розбійників, кремезний чолов'яга, оброслий бородою по самі очі.

Чоловіки полізли за пояси, перехопили палиці, жінки заголосили й присіли, затуляючи голови руками. Маргарита на диво швидко послідувала їхньому прикладу. Ще якихось пару місяців тому вона б стала на шляху грабіжників з хрестом у руках і Божим словом на вустах. І, найімовірніше, вже лежала б на камінні з розрубаною головою.

Клер трохи забарилася, через куприк, що так невчасно розболівся, і саме її один з розбійників обрав в якості заручниці. Чоловік був озброєний важким кавалерийським мушкетоном — коротким карабіном з широким раструбом на дулі, з якого зазвичай стріляли картеччю. Коли ствол уперся їй у живіт, Клер зблідла й мовчки втупила погляд у груди бандита.

Райко перший, зціпивши зуби, кинув палицю й ніж, що витяг з-за поясу. За ним те саме зробили інші.

Райко з Маттео теж узяли на приціл, як і провідника. Інші хутко почали патрати в'юки.

Чулися вдоволені вигуки, коли знаходився черговий сховок. Один з пари бандитів, що тримали втікачок, теж зареготав, коли витягнув Райкову колекцію зброї.

— О, диви яка краса! Наваха, зовсім як та, що я у трактирі втратив. — чоловік, чиє обличчя закривав шалик, швидко пхав за пояс трофеї, не випускаючи з рук пістолета.

— Тримав би ти ножа міцніше, не лазили б ми по цим довбаним горам. — огризнувся перший, не зводячи хтивого погляду з Клер. — Знайшов собі красу... От де краса!

Чоловік глузливо зареготав й потягнувся вільною рукою до шалі на грудях дівчини.

— Не та білява цнотливка, що у таверні, але й ця циганочка теж піде. — жорстка рука впевнено подолала шари одягу й заглибився у декольте.

На Маргариту, яка за іншими жінками лише тихо повторювала: "Тільки не вбивайте! Будь ласочка!..." — ніхто не звертав уваги. А дарма. Сидячи навпочіпки, їй було дуже зручно витягти кинджал, що вона ховала за підв'язкою. Вона знала, що буде далі. Пам'ятала розмову з Клер перед самим виходом.

"Якщо щось, я не дозволю до себе торкнутись. Більше ніколи. Вибач, не зможу терпіти." Бачила Маргарита і як Клер ніби кутається в шаль, а насправді намацує ніж за поясом.

Бандит, ласий до жіночого тіла, не міг цього знати. Він очікував, а певно й бажав, чогось звичного — сліз, благань, недолугих пручань. А може й мріяв, як ця рудоволоса почне пропонувати йому всілякі цікавинки у власному виконанні, аби зберегти життя. Але він не знав, хто стоїть перед ним, опустивши голову.

Кілька звуків майже злилися в один.

Сухе клацання розкритої навахи, тріпотіння тканини в повітрі й вологий свист розрізу, що зі скреготом заспівав лезом по кістці.

Клер лівою рукою відштовхнула дуло вбік від живота й одночасно ножем, що тримала обернутим хватом, розпанахала розбійнику зап'ясток руки зі зброєю. Чоловік заревів, сіпнувся стріляти, але правиця вже не слухалася. До того ж інша – заплуталася у одязі, ніби декольте дівчини зловило його в капкан. Клер цього часу виявилося більш ніж достатньо. Клинок з написом "Спогад" злетів вгору та, безжально, як дзьоб хижого птаха, вдарив бандита у шию. Потім ще і ще раз. Ревіння перейшло у хрип і булькотіння. Туша покидька провалилася у сніг, а Клер залишилася стояти зі скривавленим ножем у піднятій руці. Каптур злетів. З розпатланим рудим волоссям, бризками крові на обличчі й геть божевільним поглядом вона виглядала живим втіленням Морріґан — кельтської богині війни та помсти.

Напарник вбитого бандита закричав й скинув пістолет. Але чорною тінню до нього ззаду кинулася Маргарита. Її обличчя було на диво спокійним. Певно шляхтянське виховання, а потім сім років у монастирі навчили її керувати власними емоціями у критичні моменти. Діяла вона швидко й рішуче. Вхопилася за зброю. Причому, не намагаючись перебороти сильного чоловіка вона вклала великий палець між курком й огнивом. Розбійники натиснув на спуск, курок зрушив з місця і кремінь, затиснутий в його губках вдарив по пальцю дівчини. Постріл не відбувся. Маргарита прикусила губу, але не скрикнула. Тієї ж миті хвилясте лезо кинджала, з хірургічною точністю простромило чоловіку нирку. Без вагань вона ще й провернула зброю у рані змушуючи противника втратити свідомість від шоку.

Закрутилося кругом і одночасно. Навіть найспостережливіший свідок не зміг би описати усіх подій. Райко вхопився за ствол наведеного на нього мушкета, й смикнув його на себе поверх власного плеча, а потім потужним ударом приклада розтрощив розбійнику щелепу.

Маттео пірнув донизу вихоплюючи з чобота невеличкий серповидний ножик. Один ніж — не про цього хлопця. Як вуж Маттео прослизнув між ногами здорованя й примудрився розпороти тому промежину. Бандит завищав, як недорізана свиня, розряджаючи мушкет у пустку. Хлопець не дав йому довго кричати. Підскочив, повис ззаду на плечах, різко змахнув ножем. Мул, що стояв поруч, з переляку кинувся в бік, коли на нього бризнув гарячий червоний фонтан.

Одна жінка підхопила з землі альпеншток й загнала його гострий шип між лопаток ще одного розбійника, що саме зробив постріл з пістолета й намагався втекти.

Люди забігали, зброя переходила з рук в руки. Залунали постріли, крики, передсмертні хрипи.

За кілька хвилин усе було закінчено. Роми реалізували свою чисельну перевагу. Усі семеро розбійників лежали мертві. Троє подорожніх були поранені. Але, що гірше, старий провідник бою не пережив. Він був з місцевих горян, працював за платню й найменш за все мріяв бути героєм.

Ті, хто вижив і вцілів, стояли серед трупів важко дихаючи. Серед них Клер зі скривавленим альпенштоком і Маргарита з мушкетоном, з раструба якого підіймався димок.

— Ну що? З хрещенням вас, дівчата! — промовив Райко з кривою усмішкою, обмотуючи порізану руку шаликом.

Клер похмуро мугикнула й витерла носа рукавом. Маргарита ж раптово випустила зброю, обличчя позеленішало, вона відскочила за найближчий камінь, але гучні звуки не лишали сумнівів щодо того, що з нею відбувається.

Маттео лише розвів руками, зітхнув і продовжив відтирати кров з обох своїх ножів.

***

Кабінет для допитів у в'язниці міста Турина. 1703 рік, середина жовтня.

В цій кімнаті не було місця тюремному смороду, поважні чиновники, світські й церковні, що відповідали за досудове розслідування справ воліли працювати в комфорті. Потріскували дрова у каміні, злегка тріпотіло полум'я свічок у канделябрі на столі. Приміщення заповнювали запахи старої деревини, чорнил і воску.

У кабінеті було лише двоє. Падре Аґостіно, у своєму незмінному домініканському габіті, спокійно прогулювався вздовж стіни, і Беатріче Аретузі, що сиділа на стільці посеред кімнати з гербовими документами у руках. Аркуші паперу ледь-ледь тремтіли. Усіх інших інквізитор нещодавно попросив вийти.

— То що, ти впізнаєш почерк своїх батьків? Зізнаєшся у мерзенному, протиприродньому зв'язку з Клер Дюпуї? — голос Аґостіно був спокійним, наче він перелічував факти загальновідомі і не варті обговорення. — Підтверджуєш, що приймала разом з нею участь у сатанинських обрядах?

Беатріче відклала папери на стіл. І повернула руки на коліна. Побілілі пальці нервово стискали білу мережевну хустинку.

Вона заговорила не підводячи голови:

— Я не знаю, що ви робили з моєю матінкою і татом, але впевнена, добровільно вони б не підписали цих страшних звинувачень. Я вимагаю побачення з ними. Нехай повторять ці слова мені в очі. В своєму листі ви, падре, обіцяли...

Аґостіно різко зупинився й вперше підвищив голос:

— Що?! Ти смієш вимагати й про щось нагадувати?! Ти, содомітка та закостеніла єретичка?! Може, ти ще почнеш погрожувати оприлюдненням того листа? Облиш надію, зухвале дівчисько. Мені достатньо сказати, що я діяв, маючи на меті викрити єресь, а обіцянки, дані християнином єретичці, нічого не варті. Мета виправдовує засоби. В твоєму становищі я б радив згадати в подробицях все, що ви виробляли зі своєю прийомною сестрою. І у твоїх інтересах, щоб ця розповідь була захопливою. Бо, повір, мені не подобається сприймати інформацію, коли вона переривається криками.

Інквізитор Турина був не схожий сам на себе. Певно ніхто раніше не бачив його таким збудженим, навіть наодинці. Те, що втікачки досі на волі, його нервувало. Проте, він почув відповідь.

— Ви все ще намагаєтесь мене налякати? — Беатріче повільно підняла очі. Глянула Аґостіно просто в обличчя. — Страшно, це коли є що втрачати. Ті, хто дав мені життя і кого я все одно буду любити усім серцем, пошкодували про моє народження. Той, хто обіцяв перед Богом і людьми бути поряд і в горі, і в радості — зрікся навіть без примусу. Та, хто мене кохала... Її зрадила я сама.

На слові "кохала" усмішка Аґостіно перетворилася на диявольський оскал. Втім, Беатріче не звернула на це увагу й продовжила:

— Можливо, Господь посилає мені випробування аби я мала шанс спокутувати свою слабкість. Один раз я вже пішла проти правди і більше цього не буде. Чого б це мені не коштувало.

Падре Аґостіно склав руки на грудях й торкнувся підборіддя пальцями. Він почав обходити навкруги Беатріче, роздивляючись жінку як якусь цікавинку.

— Дуже смілива й варта поваги відповідь. Впевнений, в тебе був час усе обдумати й прийняти рішення. Думаю, якщо зараз відправити тебе до катівні, ти виявиш стійкість, гідну святої мучениці. Можливо, ти навіть мрієш про смерть під тортурами, — раптом Аґостіно кинувся до молодої жінки, нахилився й вчепився руками в її коліна. Беатріче здригнулася, але не відсунулась. Він зашипів просто їй в обличчя, — але не бувати тобі мученицею. В мене є те, що ламає будь-кого — час. Я можу вести розслідування стільки, скільки вважатиму за потрібне. Наглядачам буде заборонено з тобою розмовляти, ти ніколи не дізнаєшся, де твої батьки і що з ними. Не дізнаєшся, чи схопили ми твою любу Клер і чи вже не розвіяли її попід за вітром. Є безліч засобів зробити твоє перебування в цих стінах нестерпним, навіть без прямого насильства. Це буде існування, не життя, але і його тобі припинити не дозволять.

Губи Беатріче затремтіли, очі наповнилися вологою, але погляд вона так і не відвела.

Аґостіно відштовхнув її ноги, випростався, відвернувся до вікна. Він заклав руки за спину й промовив, намагаючись надати голосу найбільш байдужий тон:

— Терпіння – найвища чеснота, дитя моє. Я зачекаю.

Інквізитор проміж тим уважно слідкував за відображенням Беатріче у віконному склі. Він дійсно чекав. Уявляв, як зараз ця нещасна не витримає, схопиться на ноги, схопить зі столу канделябр і кинеться на нього. А він схопить її за руки, подолає відчайдушний, але марний спротив, притисне до себе... І вона таки глянула на канделябр, потім на нього. Але лише сильніше стиснула хустинку, ніби прочитала його думки.

Аґостіно зітхнув, набрав повні груди повітря й вигукнув:

— Охорона!

Коли кабінет заповнили наглядачі, секретар і міський прокурор з комендантом в'язниці, падре проголосив:

— Покличе коваля, потрібен повний комплект кайданів, нашійник і ланцюг до стіни. Приготуйте камеру номер 16. І... коли будете її перевдягати у тюремне, обдивіться дуже уважно, аби підслідна нічого не приховала. Хоча ні, я буду присутній й прослідкую особисто.

Беатріче почервоніла, потім одразу зблідла, голосно ковтнула. Вона похитнулася на стільці, наглядач бува простягнув руку, але молода сеньйора зупинила його жестом. Повільно піднялася на ноги сама. Пряма, з високо піднятою головою.

Комендант Мальвазія кинув швидкий погляд на канделябр, потім на потилицю інквізитора, але швидко опустив очі й кивнув секретарю, даючи знак записати розпорядження.

Беатріче зробила перший крок до дверей. У спину їй полетіли ще слова Аґостіно:

— Заклепайте кайдани як слід, сеньйора в нас затримається. Зараз жовтень? Добре. Ми з нею побачимося ще раз дуже скоро, скажімо в січні.

Беатріче затнулася, відновила рівновагу й твердо зробила другий крок…

***

Греноблі, 1703 рік, середина жовтня. "Мебльовані кімнати вдови Бессон".

Час був обідній, хазяйка прийняла гостей у загальній залі, де за великим столом зібралися майже усі постояльці. Юнак і дівчина, одягнені як міщани — скромно, але охайно, ковтали слину, вдихаючи аромати запашної юшки, свіжого хліба й смаженої цибулі. Очікувано, першим заговорив юнак.

— Перепрошую, мадам, сусіди казали, що у вас мешкають двоє подорожніх дівчат, наші родички, — молодий чоловік з невеличким шрамом на підборідді говорив чемно й скромно притискав до грудей капелюха, — рудоволоса й чорненька. Ми загубили одне одного, самі розумієте – війна.

Дівчина, що стояла поряд з ним, тільки швидко кивнула з широко розкритими очима. Вона взагалі виглядала дещо дивно й занепокоєно.

Втім, мадам Бессон не звернула на неї особливої уваги, якщо є чоловік, то з ним і слід вести справу. Вона витерла руки об фартух й поважно кивнула головою, увінчаною накрохмаленим чепцем.

— Так, були такі. Софі й Орнела. Дуже приємні і ввічливі дівчата, завжди віталися. Бідолашні, ледве встигли втекти з П'ємонту від цих дикунів-савоярів. Сироїдні пастухи, брудні як свої вівці, ще й нахабні — кожен другий себе дворянином вважає!

— І не кажіть... — швидко піддакнув юнак, — ці, забуті Богом зрадники, ще отримають по заслугах. Але, ви кажете були? Вони виїхали? Не знаєте куди?

— На жаль, ні. Заплатили, як годиться і пішли. Обмовились тільки, що знайшли роботу, пов'язану з роз'їздами. Софія, руденька, ще сказала, що запам'ятає мою кімнату назавжди. Так приємно, слово честі.

— Чудово, чудово... — закивав головою хлопець. — Коли, ви кажете вони поїхали?

— Минулого тижня.

— Дякую! Щиро дякую! Ви не уявляєте, мадам Бессон, наскільки ваша допомога цінна. Нехай Господь благословить ваш заклад. На все добре.— юнак закивав ще швидше й позадкував до дверей.

Збентежена дівчина теж кивнула й, не міняючи вираз обличчя, попрямувала за ним.

Повз вдову Бессон пройшла її донька, з дерев'яною тацею печеної курятини.

— Що хотіли? Кімнату?

— Ні. Родичі Софі й Орнели. Молодий чоловік дуже приємний. А дівчина, певно німа. Бідна дитина...

Дон Мікеле прямував по вулиці міста швидкими кроками. Він на ходу потирав руки, вочевидь задоволений почутим. Фйорелла йшла поруч, відстаючи на пару кроків. Вона повсякчас поглядала на молодого схоластика, й смуток на її обличчі дедалі глибшав. Час, коли треба буде приймати рішення і діяти, наближався невблаганно.