Не питай... Прийми.

Старий римський тракт між містами Турин і Альба. День від'їзду.

Візок рипів, висвистував погано змащеними ступицями, але це було навіть трохи романтично. Як і літнє сонце, спів пташок у гаях при дорозі, легкий, приємний вітерець... Аби не біль...

Клер з усіх сил намагалася знайти найменш незручне положення на соломі. Маргарита спробувала вимостити з мішків із сіном й вівсом, щось на кшталт гнізда, але все одно кожна вибоїна чи камінець на тракті змушували Клер смикатись. Її чоло, раз у раз, щедро зрошувалося потом. Втім, вона вперто не видавала ані звуку.

І все ж дівчина поволі приходила до тями. Після кількох місяців у темній камері вона постійно мружилась, але все ж почала роздивлятися навкруги, вдихати свіже повітря повною груддю. І десь за три години шляху на вустах Клер заграла притаманна їй посмішка.

Маргарита намагалася не заважати цьому "поверненню", щоб колючий їжачок не злякався доторків і знов не звернувся клубочком.

Нарешті Клер сперлася на лікоть, поглянула вперед, повз широку спину візника й кінські крупи, та промовила вічну фразу мандрівників:

— Вже скоро?

Черниця посміхнулася:

— Десь тридцять п'ємонтських миль до Альби та ще сім до монастиря домініканок Святої Марії Магдалени. За день не встигнемо — заночуємо в Бра.

Клер голосно застогнала, надто награно як для болю, й відкинулася на сінний мішок.

Ще якийсь час їхали мовчки, але, після чергової вибоїни, коли очі Клер знов замружились, а губи затремтіли, Маргарита нахилилася до її вуха. Дихання було теплим і якимось солодким.

— Не мовчи. Якщо несила терпіти, поговори зі мною, будь про що. Аби відволіктися.

Дівчина несподівано різко розплющила очі й підвела голову. Довго й дуже уважно вивчала погляд черниці. Нарешті посунулася, сідаючи.

— Будь про що? Хм... Добре. Певно іншого часу вже й не буде... — голос був тихий і невпевнений. — Ти питала, що сказав мені поважний падре Аґостіно? Я відповім...

Клер розправила плечі, струснула волоссям, її очі повертали блиск.

— Тільки доведеться повернутися трохи назад. Отже, шановна публіко... Тадаааам...! — голос колишньої мандрівної акторки, а тепер засудженої на довічну покуту в монастирі єретички набирав сил, барв, суто театрального пафосу. На обличчі з'явилася вже відома Маргариті маска Коломбіни, розумної й гострої на язик служниці. Клер грала чудово. Дійсно чудово. Але...

Вперше жінці у чернечому габіті було страшно зазирнути за цю маску. Побачити, що зараз діється в душі дівчини. Але більше за страх Маргариту мучив внутрішній сором за свою безпорадність. Вона не розуміла як реагувати. Як не образити, не зруйнувати крихку довіру.

— Тадаааам!

Наша історія буде...про промежину... Вибач... — Клер з усмішкою тицьнула підборіддям у бік старого візника, який сіпнувся на своєму сидінні. Проте, не обернувся. — На жаль, це не буде переказ Декамерона. Я... хочу розповісти про "той день". Ті години. Які розділили моє життя навпіл, як Бог сідниці... Можна я не буду більше вибачатися?

Знищена Коломбіна зітхнула, вмощуючись зручніше й ніби випадково поклала долоню на руку Маргарити. Черниця не ворухнулась, ніби так і треба.

— Того дня я була готова. Ще б пак, слідчі мені розповідали про те що станеться з усіма можливими подробицями. "Наш іспанський віслючок" — як ніжно називав своє улюблене знаряддя падре Аґостіно. Навіть на екскурсію зводили й дозволили торкнутися потемнілої від крові деревини, зважити в руках кам'яні обтяжувачі. Слід віддати їм належне, вони дуже щиро намагалися мене вмовити. Наче й дійсно не хотіли робити боляче.

Клер знов зітхнула, витерла рукавом піт. Маргарита мовчала, тільки тихенько кивала головою не знаючи як реагувати. Клер продовжила:

— Там в катівні, перед очима усієї цієї братії у мантіях чи шкіряних фартухах, я не пручалася, не жартувала. Взагалі не вимовила жодного слова. Перевдягання після арешту, навчило мене, що спротив нічого не дасть. Крім хтивих, грубих дотиків і ще більшого сорому... Я обрала роль і вирішила грати її до кінця. Ох, це було велично. Й атмосферно. Не вистачало тільки відповідної музики. Мені наказали роздягнутися і я зробила це сама. Граційно, неквапливо, наче танець. Тим більш знімати було майже нічого. Я оголилася на очах чоловіків. Чула,як вони в тиші ковтають слину. Я віддала сорочку наглядачу наче королева зняту тіару, за крок до плахи. Смішна... А от далі було зовсім не велично. А тим більш не смішно. Кат міцно зв'язав мені руки за спиною. Дбайливо затягнув на гомілках широкі ремені з петлями... Ну так, збрехала, це теж було велично. Ніби він, стоячи на коліні, припадає до моїх ніг. Шанувальники таке вже робили, й не скажу, що це було мені неприємно. Хоча тепер... Хех... Неважливо. Тож вони підвели мене до віслюка. Помічники ката вхопили мене під лікті й за стегна. Підняли, як Коломбіну на фінальне викрадення. Тільки без поцілунків і фанфар. Певно зайве казати куди вони всі дивилися... — було чути як дівчина скрипнула зубами, долоня на руці Маргарити дрібно тремтіла, а посмішка... вона виглядала приклеєною, — Байдуже...

— Мене посадили і я почула перший звук суддівського дзвіночка. "Час пішов!". Писар перевернув пісковий годинник...

Кат особисто прослідкував, щоб грань клина прийшлася точно посередині. Він нахилився так близько, що мені здалося зараз встромить носа в піхву... Ой, облиш, тут всі дорослі... Це виглядало б кумедно, якби не так огидно.

Не скажу що спочатку було так вже боляче. Я ніколи не була товстункою, а в тюрмі майже не їла, тому ваги було усього нічого. Я терпіла. Кривилася, але терпіла. Мовчки. За півгодини, як вперше перевернули годинник, почалося дещо серйозніше — вони причепили до петель на гомілках гирі на гачках. По 12 фунтів. От тоді я почала розуміти вислів "Щоб тебе розірвало." А далі... Ще гирі... І ще...

Дихання Клер почало збиватися. Маргарита турботливо поклала руку поверх її долоні наблизилася, ніби намагалася заспокоїти. Клер відчайдушно замотала головою:

— Не бійся, істерики не буде! Я повинна це розповісти. Перш за все для самої себе.

Зависла пауза. Клер потроху вгамувала хвилювання. Вони обидві нарешті звернули увагу на візника. Той зсутулився так, наче хотів згорнутися в цятку. Клер не переймалася, лише глянула кудись за обрій.

— Я припинила рахувати дзвінки. Точніше — не могла. Думки плуталися. З самого початку я заборонила собі думати про можливість це припинити. Я ж кажу — дурепа. Але під кінець це було важко. Я кричала. Навіть не так, я волала як навіжена. Коли... Почувся хрускіт... І чавкотіння плоті, що розривається — зрозуміла що жінка на ім'я Клер загинула... Істота що залишилась... Не знаю, це мені ще треба зрозуміти самій.

Долоня дівчини вже не тремтіла. Вона була холодна, наче мертва.

—Це було якесь запаморочення. Спочатку я хотіла благати припинити. Потім молити про смерть... Але через власний, невпинний крик, не мала змоги скласти слово до слова. Потім втратила свідомість... Прийшла в себе від відра холодної води в обличчя.

"Все добре, запускайте!" почула байдужий голос. Вони зупинили годинник, поки не отямлюся, але з клина не зняли...

Навіть наш лікар намагався зупинити це. "Внутрішня кровотеча", "летальні наслідки" — казав...

Вони не захотіли слухати. Певно час вже спливав. І тоді підійшов падре Аґостіно. Як завжди спокійний, ввічливий. Почав шепотіти. Як казав режисер нашої трупи: "Чим тихіше говориш, тим більше до тебе дослухаються." Падре не грозив, він обіцяв. "Колиску Юди", "грушу страждань", почепити на гак за лобкову кістку... Мені все це показували на "екскурсії". З поясненнями. Агостіно знав коли людина найбільш вразлива. Завжди знав. Усе торочив: "Імена, імена, імена..." Як же ж він мені тоді набрид... Чому не заговорила? Цікаве питання. Сама над ним б'юся. Певно, у напівмаренні, вирішила що все одно помираю і так буде швидше. Прогадав тоді падре. Перестарався.

Душа рвалася з тіла, як в'юн з рук рибалки. А розум... Ех...

Я не зрозуміла, що черговий дзвінок був останнім.

Не усвідомлювала, чому зникла вага на ногах? Чому мене знов лапають, куди потягли? Я чесно була впевнена, що інквізитор казав правду й зараз почнеться нове коло пекла. Що, ось просто зараз, в мене встромлять залізний гак, або ту саму, кляту грушу. Тому коли мене торкнувся лікар. Торкнувся там... Я заверещала так як ніколи в житті. Навіть не від болю. Зненацька — від раптового не бажання помирати...

Клер замовкла. Сльози котилися по її щокам. Гіркі, тихі. Такі саме сльози капали на її плече. Маргарита тулилася до неї, обіймала. Як і зі зверненням на ти, обидві вони не помітили, коли саме це трапилось. Але обидві ж і зрозуміли, щойно щось змінилося.

Деякий час їхали мовчки. Нарешті Клер притулила основи долонь до очей, потім рішуче прибрала руки й з гіркою усмішкою промовила:

— Дякую, але досить ніжностей, отямся, сестро!

Маргарита швидко відсторонилася, похапцем змахуючи сльози й роззирнулася на всі боки.

Клер скривилася знову вмощуючись зручніше:

— Ну от ми й підійшли до моєї останньої розмови з падре. Якщо дозволиш я передам її дослівно, бо весь цей час тільки про неї й думала.

Клер смиренно опустила голову. Її брови хижо вигнулися, а на губах з'явилася усмішка душогуба. Маргарита була дійсно вражена здібностями акторки, навіть мимоволі відсунулася ще далі.

— Отже — сцена: внутрішній двір тюрми. Діючі особи: Падре Аґостіно і Клер Дюпуї.

Далі акторка заговорила в манері Аґостіно, з його незабутніми паузами між словами, тихо, майже ніжно:

— Це навіть добре, що ми прощаємося не на площі, біля стовпа обкладеного дровами.

Господь любить усіх, навіть заблудші душі мають шанс на покуту. Ти певно вважаєш, що тобі пощастило? Вірно.

Не так далеко звідси й не так давно, французькі солдати носили вальденьських дівчат насадженими на списи, замість прапора, а не везли в монастир.

На все воля Господня. — Клер побожно перехрестилася.— Не ті часи. Не ті люди.

Шановний Джузеппе Мальвазія — правник. І людина педантична. Іноді занадто. Nulla poena sine lege. Немає покарання без закону, як він каже. Катування не можна повторювати й вони повинні тривати не більше встановленого часу. Як це нудно. Мальвазія не з тих, хто дає святому духу свободу дій.

Клер наблизила обличчя до Маргарити й зашепотіла з придиханням:

— Знаєш, якби не він — ти б таки зізналася,

що твоя прийомна родина — уособлення гріха: мати — відьма, батько — блудодій зведена сестра — суккуб у людській подобі..

Клер повільно присунулася так близько, що Маргарита ледве не випадає з візка.

— Не дивись так, дитино. Свідчення — річ гнучка.

Господь завжди відкриє шляхи для правди.

Не думай, що мури монастиря — це захист.

Де б ти не була, я потурбуюся,

щоб коли полум’я почне облизувати ноги твоєї любої сестри Беатріче ти стояла в натовпі.

І не мала права заплющити очей, бо тоді на аутодафе потрапить ще хтось, хто тобі небайдужий, можливо хтось з акторської братії, а може й рідна мати, дарма що ти її майже не знаєш.

Навіть сховавшись у келії затворниці, у відповідь на свої молитви, ти чутимеш

репіння мотузок, тріск вогню,

брязкіт заліза.

Й крики тих, кого ти любила.

Клер нарешті відсторонилася від Маргарити і промовила своїм власним голосом:

— І ви називаєте це спасінням?

А потім знову шепіт Аґостіно:

— Я називаю це… правдою.

І молюся, щоб вона стала тобі опорою.

Клер поклала руку на плече черниці— холодно, символічно. Потім зняла, ковзнувши по руці, затримавшись на голому зап'ястку, перехрестилася й відсторонилася остаточно.

— Амен.