Не питай... Прийми.

Початок осені 1706 року. Приймальня при монастирі Святої Марії Магдалини.

Це було невелике приміщення розташоване поза кола зовнішніх стін, так зване parlatorio.

Повітря тут завжди залишалося трохи прохолодним, навіть коли надворі ще трималося сонце. Стіни — товсті, вибілені вапном, місцями з темними плямами вологи. Невелике віконце під самою стелею давало лише смугу світла, яка падала на кам’яну підлогу, відміряла час між молитвами. У кутку образ Богородиці в чорному, з дитям на руках. Перед нею горить лампадка, і її полум’я коливається, коли хтось відчиняє одну з дверей розділеної навпіл кімнати. Тонка перегородка з вікном закритим ґратами, що майже сягали вмурованого у стінку вузького столику, уособлюючи кордон між світами.

В цю мить стіл також розділяв, а може й об'єднував, двох жінок. Кожна з них в своєму житті від чогось відмовилась, щось втратила: одна — волю, інша — ілюзії.

— ...І з того дня, матінко Лукреціє, єдиними звуками, що я чула, були брязкіт моїх ланцюгів та щурячий писк, а єдиними літерами, що читала – написи залишені попередніми в'язнями тієї камери... — Беатріче затнулася й опустила очі. У світлі лампадки виднілося її обличчя – виснажене, але чисте, без фальші й страху. — Вибачте, матінко, я певно, розповідаю надто розлого й втомила вас?

Настоятелька підвела погляд.

Дивилася довго, мовби бачила тінь минулого Беатріче. Промовила м'яко:

— Це не сповідь і не суд, дитино. Ніщо так не зцілює душу, як щирі слова до того, хто готовий почути. Продовжуй.

— Так, матінко... Як і обіцяв падре Аґостіно, я не знала нічого з того, що відбувалося у світі. Ані про батьків, ані про чоловіка. Іноді він приходив. Мовчки стояв на порозі, дивився на мене й посміхався... Ніколи не забуду цю посмішку... Він ніби хотів упевнитись, чи достатньо я страждаю. І йшов вдоволений.

Беатріче опам’яталась й швидко торкнулася пальцями вуст, ніби намагаючись зловити необережні слова.

Матінка Лукреція усміхнулася з мудрим розумінням у погляді.

— Все добре, дочко, все добре. Якщо тебе тут за щось і покарають, то тільки не за щирість. Я слухаю.

Дівчина кивнула, опустила руку й заговорила знову:

— Я втратила відчуття часу, лише розрізняла пори року. Коли було просто холодно, дуже холодно й холодно нестерпно. Це колесо обернулось двічі. — дівчина зітхнула й відкинула з лоба неслухняну прядку, пальці помітно тремтіли, — А потім, навесні, я почула канонаду. І удари. Багато ударів у місті. Повітря тоді почало пахнути димом. Цей запах більше не вивітрювався, до самого кінця. Одного дня двері моєї камери відчинилися у незвичний час. На порозі стояли високий похмурий чоловік й коваль, що заклепував мої кайдани. Я була впевнена, що це кат і мене нарешті чекають тортури, або страта. І знаєте, матінко, разом зі страхом я відчула якесь полегшення...

Голос Беатріче зірвався, вона нервово схопила себе за горло. Лукреція спокійно перехрестила її крізь ґрати й стиха промовила:

— Господь не посилає випробувань більше, ніж людина здатна витримати. Все у Його волі, доню.

— Так, матінко! Воістину так! — дівчина швидко закивала. — Це й було диво Господнє. Принаймні мені так здалося. Чоловік назвав себе: комендант Джузеппе Мальвазія. Він дав наказ зняти кайдани і повідомив, що зранку інквізитор міста Турина, падре Аґостіно загинув... Коли почалися обстріли, він майже не виходив з підвалів власної резиденції, але того дня його викликав архієпископ. Французьке ядро збило з каплиці кам'яний хрест, який впав просто на падре...

— Так, я чула цю жахливу історію. Кажуть, кров стікала водоспадом з мармурових сходів, на яких він лежав під хрестом, розкинувши руки. Її досі не змогли відмити повністю.

— Все так, матінко. Комендант Мальвазія сказав, що моя справа тепер не може бути завершена, бо немає ні звинувачувача, ні свідків.

— Твої батьки...?

— Так. Вони померли, — очі Беатріче заблищали, але погляд вона не відвела, як і матінка Лукреція, — мати у тюрмі Пінеролло, після тортур. Падре Аґостіно писав той лист до мене знаючи про це.

Батько помер в Турині, за сорок днів, можливо, навіть його камера була поряд з моєю.

Беатріче замовкла на деякий час. Її сліпий погляд був спрямований кудись дуже далеко. Лукреція мовчала, не квапила, не втішала. В деякі моменти будь які слова зайві. Нарешті дівчина заговорила знову.

— Облога була важка. Дуже. Наш герцог Віктор-Амадей ll дозволив долучитися до оборони усім, навіть ув'язненим злочинцям. Звісно, під наглядом. Коли я нарешті побачила небо, місто змінилося до невпізнання. Проте, жаліти за руйнуваннями було ніколи, кожен день добавляв нові. Разом з іншими жінками я гасила запалювальні снаряди, збирала ядра, виносила з-під вогню поранених. Я бачила стільки смертей, матінко... Чому люди воюють? Нащо це все?

— Іноді ми не маємо вибору, доню. Сказано: "Якщо хтось прийде вбити тебе — постань і вбий його першим."

Незбагненні шляхи Господні, доню.

— Воістину... Так, моя історія закінчується. Після зняття облоги Турин урочисто святкував перемогу, і багатьох ув’язнених звільнили, в ім’я подяки Провидінню. Я потрапила в їхнє число.

Беатріче сіпнулася, наче щось згадала, дістала з корсажу й просунула під грати аркуш паперу з гербовими печатками. Настоятелька лише кинула оком і схвально кивнула. Нова пауза. І знову Лукреція не квапила, бо розуміла, що це ще не кінець.

— Коли опинилася на волі, то зв'язалася з колишніми торгівельними партнерами батька й чоловіка. Вони старанно мене уникали, як і усі інші, але я була наполеглива... Я дізналася, що тепер вдова. Мій чоловік помер цього літа. Сифіліс.

Лукреція підняла одну брову й поглянула на співбесідницю уважніше. Беатріче швидко замотала головою.

— Ні, я чиста. Я знаю, що від сифілісу так швидко не помирають, але його вбила не хвороба, а ліки, що мали рятувати. Він, певно, поспішав, як завжди. Йому згодовували стільки ртуті... Кажуть кінець його був жахливим...

Лукреція подивилась на дівчину ще уважніше, тінь усмішки теж невловимо змінилася.

— Твоє серце відчуло полегшення, коли усі, хто чинив тобі зло, отримали по заслугах?

— Ні, матінко. Моє серце не знайшло полегшення, — Беатріче відповіла без роздумів і не відводячи погляду. — Бо зло, навіть коли карає інше зло, не приносить миру. Воно лише змінює обличчя.

Настоятелька схвалила її відповідь одним лише рухом повік, але цього було більш ніж достатньо:

— То чим може допомогти тобі наша скромна обитель, доню?

— Як жінка, що вийшла з-під слідства, і має “пляму” nota infamiae (лат* "знак ганьби") я не можу ні отримати спадщину, ні повернутися в гідне товариство, ні навіть влаштуватися на службу.

В мене залишався лише один шлях: просити прихистку у монастиря. Я розумію, що ви не можете прийняти таку жінку, як черницю, то прийміть як “penitente” — каятницю, котра буде відпрацьовувати проживання працею й молитвою.

Якщо бажаєте, монастир може поборотися за мою спадщину і залишити її собі. Тільки не женіть мене...

Очі матінки Лукреція коротко блиснули. Схоже, останні фрази досягли цілі. Проте відповіла вона зі спокоєм і смиренністю, як завжди:

— Ти дуже розумна дівчинка і, не враховуючи деяких юридичних тонкощів усе оцінюєш вірно. — Настоятелька усміхнулася з явною теплотою. — Тут не женуть тих, хто просить миру, доню. Що до спадщини — залишимо цю справу Богові і його служителям. Якщо Він забажає — вона знайдеться і послугує славі його імені.

Сестро Урсула! Відчиніть двері, й проведіть сестру Беатріче у мій кабінет, нам ще є що обговорити.

Матінка Лукреція вже збиралася підвестися, коли Беатріче, впоравшись із сумнівами, швидко спитала:

— Єдине питання, матінко! Я чула, що Клер... Клер Дюпуї, теж направили в цю обитель... Ви не знаєте, що сталося з нею?

Брови настоятельки прийняли суворий вигин.

— Згадка цього імені заборонена в цих стінах! Але я відповім. Відповім лише раз. Клер Дюпуї зникла без сліду. І ті хто пішов на її пошуки. Зі смертю падре Аґостіно не залишилось нікого, кого б цікавила її доля. І я бажаю, щоб усе так і лишилося. Мої слова зрозумілі?

— Так, матінко Лукреція, я зрозуміла все. І безмежно вам вдячна. — Беатріче склонила голову, підвелася й попрямувала за літньою черницею, що вже чекала на неї.

***

П’ємонт, літо 1917 року.

Під теплим сонцем, що вже схилялося до гір, старий монастир домініканок здавався острівцем спокою серед збуреної війною Європи. Кам’яні стіни відливали золотом, і вітер грав у арках подвір’я ароматами чебрецю та цикорію.

По вузькій доріжці, що звивалася вздовж монастирських стін, крокував військовий — молодий, із правою рукою на перев'язі, ще блідий після поранення, але з тією прямою поставою, що видавала в ньому нащадка людей освічених і гонорових.

За черговим поворотом він побачив іншого вояка. У солдатському однострої кольору хакі. Знаки розрізнення вказували одразу — американець.

Обличчя чоловіка суворе й зосереджене, з різко окресленими рисами виглядало незвично, як і мідно-бронзовий відтінок шкіри.

Вояк тримав у руках дивну річ у вигляді невеличкої круглої підвіски, вигадливо сплетеної з кінського волосу й тонких пір’їн.

Американець сіпнувся, побачивши офіцера, став струнко й чітко віддав честь. Попри те що армія була союзна.

Поранений бадьоро, як годиться, відповів на вітання, хоч і лівою рукою. Він представився першим:

— Прапорщик Кирило Сугоняк. — сказав французькою з м’яким акцентом. — Російський експедиційний корпус.*

Американець відповів теж французькою, але його діалект було зрозуміти важко:

— Капрал Джош Луїс з роду Айучі Чука Чаха – ті що стоять високо над своїм джерелом, плем’я чокто..*

Ніяк не очікував побачити у П'ємонті росіянина.

— Не росіянин – українець! — у голосі Кирила раптом зазвучав метал. Втім, тон досить швидко потеплішав. — Якщо казати по правді, я теж, найменше сподівався побачити тут індіанця.

Кирило усміхнувся і звернув увагу на підвіску:

— Гарна робота. Ваш талісман?

— Так, — відповів Джош. — У нас його називають "ловець снів" тримає сновидіння подалі від темряви.

Вони почали говорити, спершу обережно, потім теми ставали дедалі щиріше — спліталися, немов нитка, розірвана століттями, знову з’єдналася.

Виявилося, що предки обох зустрілися в цьому самому монастирі понад двісті років тому.

— Моє прізвище колись звучало по іншому – Сегоньяк. французи прозвали мене гасконцем.— Кирило щиро усміхнувся.

Джош кивнув у відповідь і теж посміхнувся, хоча і тільки очима.

— Старі кажуть, назва нашого роду пішла від двох французьких слів. Прізвище. Башта і колодязь.

— Хм... Ла Тур і Дюпуї? Щось шляхетне.

— Цього ловця сплели дві жінки, прародительки роду, вони дуже хотіли, щоб його доставили саме сюди. Як їхню пам'ять. Це вдалося зробити лише тепер.

— Дві жінки? — перепитав Кирило здивовано.

Джош усміхнувся, торкнувшись ловця снів:

— Так. Не питай... Прийми.

Вони стояли мовчки, слухаючи, як каплиці заспівали дзвони вечірні. Монастир ніби впізнав їх — як нащадків тих, чия легенда почалася в його стінах.

P.S. (від автора) Дякую, що пройшли цей шлях разом зі мною. Плекаю надію, що подорож була достатньо емоційною і захопливою. Чекайте продовження історій Клер і Маргарити, а також Шарля і Фйорелли у нових книгах, написання яких планується незабаром!

À bientôt! (*фр "До скорої зустрічі!")

______

*Після 1915 року Франція зазнавала величезних втрат і просила Росію про допомогу живою силою. У відповідь імператор Микола II погодився надіслати військовий контингент — символ солідарності Антанти.

У складі корпусу було багато українців, адже частини формувалися по територіях Київського, Харківського та Подільського округів.

Усього було направлено близько 50000 чоловік.

* У роки першої світової війни в лавах армії США у Європі налічувалося 12000 індіанців.