Не питай... Прийми.

“Я не розуміла, куди мене ведуть. Та й було байдуже.

Навіть не ведуть — тягнуть. Під руки, як якусь п’яничку.

Я знаю, баронеса де Сигоньяк повинна йти сама — з гордо піднятою головою. Через біль, через знесилення, через «не можу!».

А що, як справді — не можу?

Хто з вас вистояв більше години на ешафоті, чекаючи, поки глашатай дочитає вирок? Стояв поряд із коханим чоловіком і знав, що з останніми словами втратиш його назавжди? Стояв — на восьмому місяці вагітності?

«Змова проти священної особи короля Франції, Людовіка XIV… Присудити до смертної кари…»

Але я запам’ятала не ці безглузді слова. Переді мною був останній погляд мого Шарля. Теплий. Безмежно печальний. Перед тим, як він став на коліна.

Я запам’ятала звук. Короткий свист. Вологий і в’язкий удар. Плюскіт. Глухий стук.

Меч. Перерубана шия. Кров. Голова на дошках ешафоту…

Я встояла. Матінко Божа, тільки Ти знаєш, чого це мені коштувало. Але встояла.

Король-Сонце любить театр. Він хотів, щоб я знепритомніла й впала разом із тілом Шарля. Навіщо ж іще наполіг на моїй присутності? Але, сподіваюсь, я зіпсувала йому виставу.

А ще, вірите, я хотіла поцілувати руки кату. Вони були чистіші за руки міністрів, що підписали вирок. Так, я була вдячна йому за милосердну майстерність — один чистий удар. Сподіваюся, коли настане мій час…

Додумати мені не дали.

Двері камери відчинилися з огидним рипінням. Солдати, яким набридло тягнути мене сходами башти, просто кинули через поріг, як мішок.

Серце стислося, як і дитина в моєму лоні. Я виставила руки, рятуючи живіт. Встигла. Перекотилася на бік. Не витримала — застогнала. Та байдуже! Тут уже немає тих, перед ким соромитися.

Грюкнули двері. Лязнув засув.

— О, ти диви, яка пташка до нас залетіла?! — хрипкий глузливий голос. — А я думаю, кому це вони матрац притягли та аж дві ковдри? Хто ти — герцогиня чи принцеса крові?

Я піднялася на коліна й озирнулася. У камері було темно, загратоване віконце високо під стелею майже не пропускало світла. Але поступово очі звикли.

У кутку світилася пара гострих, насторожених очей. Жінка сиділа на дерев’яному лежаку, підібгавши ноги. Дивилася на мене з тією злістю, яку я бачила лише у солдатів. Вона була вагітна: живіт розпирав латані лахміття. І в цьому було щось неприродне й страшне.

— Вітаю в нашій материнській обителі імені Непорочної Діви, — сказала вона. — Що ж ти накоїла? Вбила когось шляхетного, чи на королівському бенкеті апельсин руками почала чистити?

Я торкнулася свого живота. Дитя тихо заворушилося. Якби не воно, я подумала б, що мій світ уже зовсім порожній.

— Мене звуть Інесс де Сигоньяк. Мій вирок — смерть. Його відтермінували до народження дитини. Інше… вже не важливо.

А ти?

— Берта фон Катценшайзе дер Зее, — прошипіла жінка. — Які, в біса, тут титули? Берта мене звуть. Берта Різанина. Страшно?

— А має бути? — спокійно відповіла я.

Я помітила, що її лежак був зовсім порожній. Жодної ряднини. Не задумуючись, простягнула ковдру.

Вона зиркнула з-під лоба, сіпнулася, але схрестила руки на грудях.

— Забери. Сословні привілеї працюють навіть у тюрмі. Думаєш, я б сама не забрала, поки тебе не було? Або силою? Коли наглядач побачить мене під ковдрою — щонайменше перелічить ребра палицею. А я не хочу втратити дитину.

Я не прибрала руки. Лише тихо сказала:

— Все ж, візьми. Я підтверджу, що віддала добровільно. Вибач… твій чоловік? Ви, певно, чекали на цю дитину?

— Дурня! — Берта вихопила ковдру й швидко загорнулася. — Не було в мене чоловіка. А той довбень, з яким я спала, кінчав куди завгодно, тільки не в мене. Діти, бач, не для бандитів! На останній справі отримав кулю між лопатки — туди йому й дорога. А мене взяли.

Вона замовкла. Потім глянула на мене ще гостріше.

— Чому не питаєш, звідки це? — і кивнула на живіт.

— Чекала, що ти сама скажеш. Це твоє право.

Берта розсміялася — щиро й несподівано.

— А тут ти права! Усім насрати один на одного. Тобі — на мої гріхи, мені — на твою зраду. Але я все одно розповім. Кому ще похвалитися своєю кмітливістю? Знаєш, коли плечі відчувають шорстку мотузку, кожен подих стає на вагу золота. Отож, я зловила за пісюн охоронця що вів мене коридорі й не відпустила, поки він не зробив своєї справи. Молодець чолов’яга — сім’я вкорінилося одразу.

Вона замовкла. Загорнулася з головою. Я лише побачила, як вологим блиском спалахнули її очі.

Дні потяглися за днями. Одноманітна їжа, протяги й прілий запах. Візити літньої черниці, сестри Клари. Її незмінні слова:

«Все добре, дитя рухається. Вже скоро».

«Вже скоро»… І ми обидві замовкали. Відверталися до стіни. Я торкалася живота, тішилася кожним рухом дитини, тривожилася, коли їх не було занадто довго.

Скоро… Ти побачиш світло. Зробиш перший вдих. Ти будеш кричати — і не знатимеш, що це крик найбільшого тріумфу у житті людини. І моєму теж.

Байдуже, що твій перший подих стане моїм останнім. Ти залишишся. Пам’яттю про мене і Шарля. Живи, моє сонечко. Живи.

Прокинулася я від стогону. Тихого, задавленого.

— Куди? Ну куди ти лізеш, мале падло?! Я ще не готова! Я не хоооочуууу! — ледве чутний голос Берти.

Я підскочила. Кинулася до неї. Потрісканими дошками розтікалася прозора калюжа.

— Почалося. Берто, треба кликати на допомогу!

— Я сама скажу, коли почнеться! Ауууу!.. Сволота…

Я била кулаками в двері, доки не відчинили. Не звертаючи увагу на прокльони, що летіли у спину. Наступні години були найважчими. Я допомагала сестрі Кларі, чим могла. І не розуміла: чому це має відбуватися тут, серед бруду й смороду?

Я не знала, куди дивитися. Кров змішувалася з потом, крики різали вуха, і я боялася, що зараз збожеволію. Берта проклинала все живе, але навіть в цих словах було благання, щоб дитина нарешті з'явилася. Я тримала Берту за руку, а іншою витирала їй спітніле чоло.

Я бачила смерть на ешафоті. А тепер дивилася, як у темній камері з’являється життя. І те, й інше було однаково кривавим, нещадним.

Але нарешті — дитячий плач. Тонкий. Найкращий звук у світі. Я засміялася крізь сльози. Берта теж заплакала, кусаючи губи. Лише сестра Клара залишалася незворушною.

— Дівчинка, — кинула вона байдуже, перев’язуючи й перерізаючи пуповину.

Я чекала, що дитину покладуть на груди матері. Але повитуха загорнула немовля у пелюшку й мовчки вийшла.

Від цієї несправедливості я закричала. Вперше у свідомому житті. І саме тоді Берта заспокоїлася. Я прийняла послід, загорнула у клапоть своєї сукні. Присіла біля її голови, просто на підлогу. Тримала за руку. Вона мовчала, але не відпускала. Її пальці тремтіли. Я й не счулася як задрімала.

Прокинулася від скреготу дверей і тупоту чобіт.

Берта все ще тримала мене за руку й м’яко посміхалася. Не припиняла посміхатися навіть тоді, коли її грубо підняли й потягли у коридор.

— Щасти тобі, принцеско! І твоїй малечі. Помри гідно, і за мене теж! Бо я обираю гнів! — крикнула вона, зникаючи в темряві.

Я лишилася сидіти на підлозі. Без жодної думки дивилася на криваву доріжку від лежака до порогу.

Коли наступного дня прийшла сестра Клара, я відсахнулася від її рук, наче від розпеченого заліза. Тільки й спромоглася з себе вичавити:

— Що з…? Як…? Зі мною теж?

Вона спокійно відповіла:

— Дівчинка у монастирському притулку. Сестри виховають із неї добру християнку.

А Берта Різанина… Її повісили за містом. Кажуть, кричала прокльони й блюзнірства до останнього, вкусила ката за руку, коли намагався надягти їй мішок на голову. Тому повісили з відкритим обличчям. І — знову ж таки кажуть — кат помстився: не затягнув петлю повністю. Вона конала півгодини. І навіть так встигла вдарити його ногою.

Я слухала й кивала, хоч у горлі судомно стискалося.

— Що ж до вас, баронесо: як особі шляхетного роду, вам дадуть кілька днів після пологів. Дитина буде з вами. Більш того — дозволять помитися, принесуть чисту сукню. Але… заради всього святого, не зліть ката.

Я не хочу описувати власні пологи. Достатньо того, що мої муки були винагороджені сильним, здоровим криком і словом: «Хлопчик».

Коли я відчула його тепло на грудях, побачила личко, ці оченята… все інше втратило сенс. Я виповнила свою мрію й свій борг. У ту мить смерті не існувало

Сьогодні третій день після пологів. Сестра Клара — нехай Господь віддячить їй за доброту — принесла мені папір і чорнило, щоб написати цей останній лист.

Сьогодні приходили чиновник і кат. Останній глянув на мою шию, посміхнувся: «Одним ударом».

Я вклонилася і щиро подякувала. Він пішов задоволений. Завтра по мене прийдуть.

Але я піду щасливою. Зі змогою зробити це гідно. Я поцілую на прощання свого синочка.

Любий мій, маленький Шарлю. Можливо, ти ніколи не дізнаєшся, ким були твої батьки. Але я вірю: ти відчуватимеш, як ми з татом дивимося на тебе з небес і пишаємося кожним твоїм добрим вчинком. Нехай родимка на твоїй шийці, листочок конюшини, дійсно принесе тобі щастя.

Хто б не читав ці рядки — я більше не бажаю тримати зла.

Прощавайте. Живіть довгі життя — у любові й розумінні.

P.S. Цікаво… чи встигну я почути Той звук?

22.07.1680. Інесса де Сигоньяк, уроджена де Ла Флер.”

Вітер розгойдував фіранки, і тонка смужка світла ковзала по сторінках листа, ніби сама намагалася його дочитати.

Фйорелла сиділа нерухомо. Її руки, зазвичай бездоганно спокійні, тремтіли, тримаючи папір. Вона перечитувала рядки, але слова не вкладалися в свідомість — лише ритм, дихання, сповідь жінки, що народила... І що загинула.

Інесс…

Ім'я, що значилося лише у старих архівах в списках страчених, тепер зазвучало живим голосом. Голосом, що дихав ніжністю і болем.

Фйорелла підвела очі — перед нею була кімната трактиру, але вона бачила інше.

Тісна камера. Камінь, волога, запах крові. Жінка, яка стоїть, хоч мала б упасти. Це вона. Інесс.

Вона чує, як тремтить цей голос, як стискаються руки на животі, як народжується хлопчик і як серед смерті з’являється перший подих життя.

«Любий мій, маленький Шарлю… родимка на шийці, листочок конюшини…»

Рука дівчини мимоволі торкнулася губ, ніби хотіла спинити крик.

"Ні. Ні, це не може бути. Не він… Але ж я бачила... Бачила багато разів. І коли йому зашивали рану отриману через мене, і під час танців коли його комір збився... Коли він тримав мене за руки..."

Фйорелла схилилася над листом, наче над тілом.

Пальці ковзнули по словах — вона ніби хотіла стерти їх, але замість цього — гладила.

Сльози котилися безшумно. Вона ніби не плакала - молилася.

— Господи… — прошепотіла вона. — Навіщо мені це знати? Чому саме мені? Як я можу зруйнувати його світ? Для чого?!

Її голос був тонкий, ламкий, майже дитячий.