Не питай... Прийми.

Передмістя Гавра. Початок травня 1704 року.

Ранковий туман повільно сповзав униз, лягаючи на вологу траву й притлумлюючи звуки. Здавалося, весь світ ще спав — лише вогонь потріскував поряд зі строкатим фургоном, і над яким тягнувся тонкий сизий дим, що пахнув торішнім хмизом й лавровим листом.

Фйорелла схилилася над казанком, де булькотіла густа сочевична юшка — проста, але ситна. До страви додали також кілька шматочків солоної свинини, трохи розмарину й часнику. Коли вітер змінював напрям, аромат певно, відчували в найближчих будинках.

— Ще хвильку, і буде готово, — сказала вона, помішуючи дерев'яною ложкою. — Сьогодні треба наїстися як слід.

Шарль сидів поряд, підрум'янюючи над жаром насаджені на палички скибки хліба. На обличчі у нього грала усмішка, але в очах — напруження, яке не можна було приховати. Райко, згорнувши плащ, грів біля вогню долоні й бурчав щось про холодну ніч.

Трохи осторонь примостилася навпочіпки Клер, в руках сходив парою глиняний кухоль з темним напоєм, який вона гордовито іменувала кавою. Вона підносила її до губ, ніби це був делікатес. "Тобі ж відомо, що це усього лише пересмажений ячмінь? Паризські кафе і виступи у модних салонах залишились у минулому, як і грошовиті прихильники, що могли пригостити" — підтрунювала над нею Маргарита.

Клер лише кривила глузливу міну й зітхала, присьорбуючи напій.

***

Париж. Січень 1704 року

Вечір у палаці добігав кінця. Музика в салоні стихла, і тільки шелест суконь та тихі голоси служниць розчинялися в гіркому ароматі кави. Герцог Орлеанський* затримав Клер. "Ненадовго, лише кілька слів." — як він сказав.

Кабінет був невеликий, заставлений книгами й алхімічними приладами.

Свічки горіли нерівно, віск повільно стікав по бронзових підсвічниках.

— Ви промовляєте роль очима, мадемуазель, — герцог стояв ближче, ніж дозволяв етикет, — не як акторка, а як сповідниця. Невже театр для вас — храм?

— Для мене сцена – останнє місце, де ще можна говорити правду, ваша світлосте.

— Правда...— він усміхнувся, — правда – найнебезпечніша форма єресі.

Він зробив крок до неї.

Тон його змінився – тепер у ньому звучала не філософія, а цікавість, напівприборкана тілом.

Його пальці торкнулися шовку її рукава, а погляд мережива, що обрамляло декольте.

Клер мовчки відступила на півкроку. Потім повільно, ніби здійснюючи ритуал, розв’язала стрічку на правому рукаві.

Свічки здригнулися від протягу, й під їхнім світлом проявилася випалена літера "H".

Темна, нерівна, з червонуватим відблиском старого шраму.

Герцог застиг.

Його обличчя спершу змінилося подивом, потім холодом. Він знав, що означає ця літера. Heretica.

— Хто наважився? — прошепотів він.

— Церква. Люди. Бог мовчав, ваша світлосте.

Довга пауза.

Він не зводив з неї очей.

І тоді, вперше за вечір, його голос став людяним, без гри:

— Чому світ, коли бачить красу, завжди хоче її спалити?

Він опустив руку, що вже тягнулася до неї, ніби тепер боявся доторкнутися.

Потім тихо сказав:

— Йдіть, мадемуазель. Не для того я шукаю істину, щоб додати вам ще один шрам.

Клер вклонилася. Коли вона вийшла, герцог залишився стояти перед свічкою, жовтувате полум'я нагадувало йому колір розпеченого заліза.

***

Маргарита стояла неподалік, дивлячись вздовж дороги, у далечінь — туди, де за кілька годин блисне море й корабель чекатиме на них обох.

Це рішення не стало спонтанним. Акторство було їхнім покликанням, але ризик... Під час Паризської зимівлі вони щодня ходили по лезу. До того ж Шарль наполягав, що Франція для них небезпечна. Щойно скінчиться війна й стосунки між державами налагодяться, агенти інквізиції пройдуть по їхніх слідах, як це зробив він з Фйореллою. "Ви теж у не меншій небезпеці, молодята" — сумно відповіла тоді Маргарита. Для них з Клер вибір був не надто великий — Америка, Луїзіана. Жінок у колоніях завжди не вистачало. Попри те, що туди партіями висилали дрібних злочинниць. Можна було також укласти договір про майбутній шлюб або працю служницею, за умови оплати проїзду. Вербувальники були геть не перебірливі — комісійні завжди на першому місці. А що до інших... Райко, зважив усі за та проти, й запропонував, після Гавру, рушати на Схід, до країв де він народився — у Карпати, "В може й далі — на Гетьманщини? Козацька старшина — люди заможні. Письменні іноземці, зі знанням мов отримають місце вчителя, або гувернантки взагалі без проблем..." Шарль і Фйорелла слухали, але дивились тільки один на одну, їм було цілком байдуже куди прямувати, аби разом.

З Парижу театр вирушив на початку квітня. Шлях по розгрузлим весняним трактам виявився важким. Ще й весна, як на лихо, видалася дощовою.

Париж — Сен-Клу — Мант — Вернон… Розмоклі черевики, порожні шлунки, ночівлі у копицях сіна, чиїсь тіні на пагорбах вздовж дороги...

Потім зупинка в Руані, щоб підзаробити й полагодити фургон. І, нарешті, останні переходи до Гавру. Минулого тижня вони з Клер підписали контракти, а сьогодні, по обіді, їхнє судно вирушає за океан...

Маргарита вдихнула й кинула швидкий погляд на свої пальці, що зрадливо тремтіли. Перевела погляд на фургон — вірний супутник і частина їхнього життя кількох останніх місяців. Сцена... Хто знав, що черниця-домініканка, буде до сліз шкодувати за сценою...

***

Париж. Грудень 1703 року.

На вузькій площі між лавками з соліннями та візками торговців дрібним крамом виблискував яскравим розписом фургон мандрівних акторів. Один його борт відкинули, утворивши маленьку сцену, а сам візок став кулісами. Вітер ніс запах диму, прянощів та дощу. У натовпі миготіли капелюхи, каптури, дитячі обличчя, що визирали з-під плащів.

Відіграла гітара Райко, відтанцювала запальний ромський танок Мірель, вже виконав свої акробатичні етюди Маттео. Навіть не зіграли, а прожили шекспірівську сцену на балконі Шарль і Фйорелла. Настав час імпровізації. Зазвичай Клер і Маргарита розігрували класичну для commedia dell'arte сценку "П'єро і Коломбіна".

Але цього разу була прем'єра їхньої власної постановки.

На сцені стояли дві молоді жінки: Коломбіна у строкатому вбранні, з блиском у погляді, наче саме уособлення життя; і черниця — бліда, стримана, вся у білих і чорних складках, що здавалися важчими за мармур. Діалог двох протилежностей тривав вже деякий час. Репліка за реплікою:

— Ах, сестро, ви так боїтесь гріха, наче він уже стоїть за вами в черзі до сповіді!...

— Кажуть, любов — то пастка. Але ж і пташка співає, навіть сидячи в клітці...

— Якби Бог не хотів, щоб ми любили, Він би не навчив нас сміятись...

Черниця, тим не менш, трималася незворушно, наче статуя Діви Марії на фронтоні собору. Нарешті Коломбіна зробила останній випад:

— Сестро, зізнайся, — прощебетала Клер, — ти ж теж колись танцювала під музику власного серця?!

— Мовчи, спокуснице! Я служу Богові! — відповідала Маргарита, зарозуміло задираючи носа й осеняючи себе знаком хреста. — Серце небезпечна річ. Воно спокушає, коли мало б мовчати.

Клер зробила крок ближче, схилила голову й, наче змовниця, затулилася віялом. Прошепотіла по театральному — так, щоб чути було в натовпі:

— А я завжди кажу: якщо серце мовчить, то, може, воно просто заснуло від самотності? Розбудіть його! Бог не образиться, Йому теж подобається, коли Його творіння дихає.

Черниця-Маргарита сіпнулася й схопилася за груди, ніби стидалася, що хтось побачить як вони здіймаються. Очі перелякано забігали, як миші по коморі. У натовпі вибухнув сміх — дзвінкий, теплий, живий.

Серед глядачів, трохи осторонь, стояв хлопчик, років восьми, у чорному оксамитовому камзолі. Його очі, що ще не забули сліз, були старшими за вік. Поряд не було батьків, лише позаду стояв чоловік з байдужим обличчям — вчитель або слуга.

Хлопчик дивився, не кліпаючи, і раптом засміявся. Тихо, наче боявся, що сміх злякає щось крихке в його грудях.

Глядачі реготали бо чули жарт про любов і релігію.

А хлопчик сміявся інакше: бо раптом відчув, що слова про “ серце, що спить” — це про нього самого.

Його власне серце, затихле після смерті матері цієї весни, раптом прокидається.

Поруч хтось обернувся, здивовано глянув, але хлопчик не зупинився.

Маргарита у ролі черниці почула цей сміх.

На мить забула про гру, зустріла його погляд і, вперше за виставу, посміхнулась по-справжньому — не як актриса, а як жінка, що бачить проблиск життя там, де його вже не чекали.

Ніхто не знав, хто він.

Але через багато років цей хлопчик напише слова, що змінять світ.

Його звали Франсуа-Марі Аруе — Вольтером він назве себе набагато пізніше.

***

Мірель колисала немовля на руках, закутане в темну ковдру. Дитина сопіла, й кожен цей звук, такий тихий, зворушував більше за будь-які слова. Урса, який за цей час встиг стати дійсно здоровенним собакою, лежав біля ніг Маттео, що лагодив порваний ремінь для багажу. Іноді пес здіймав голову, принюхувався до запаху юшки й облизував носа.

— Ех, хто ж тепер гратиме ваші етюди Коломбіни й П'єро? — зітхнула Мірель, — Фйореллі ж тільки цнотливих пастушок та героїнь античних трагедій грати. А Шарля, наряди хоч П'єро, хоч Арлекіном, усе одно герой-коханець вийде. Я вже не кажу про оту вашу Коломбіну й черницю... Добре, що Райко своєчасно помітив тих похмурих типів з єзуїтськими пиками. Не ображайся, Шарлю!

— Не ображаюсь. — спокійно відповів юнак з усмішкою — Це добре, що вони лише зацікавились висміюванням церкви, а не почали копирсатись у нашому минулому.

— Це точно! — кивнула Клер, поверх свого кухля, — Увага інквізитора настільки тепла, що одразу п'яти підгорати починають... Не ображайся, Шарлю!

— Не ображаюсь.

Вони засміялися, і сміх їхній був майже такий самий, як зазвичай, але цього разу трохи коротший. У повітрі відчувалося очікування, здавалося що час іде не так, як завжди.

— Їжте поки гаряче, — мовила Фйорелла, розливаючи юшку по мисках. — У мене ще трохи сиру залишилось. І яйця свіжі, дай Боже здоров'я тій жіночці з ринку.

Сіли півколом, кожен на своєму плащі чи мішку. Вогонь грів обличчя, підсмажений, натертий часником хліб хрустів на зубах, а юшка пахла димом і дорогою. На мить усе було так, ніби ніхто нікуди не пливе, ніби цей день — просто ще один ранок у безкінечній подорожі.

Але фургон уже стояв зібраний. Поруч — дві валізи, перев’язані мотузкою. І коли Маргарита кинула туди короткий погляд, усі відчули — сніданок добігає кінця, а за ним — ціла епоха.

Десь далеко закричала чайка, Урса тихо загарчав у відповідь.

І світ, мов затамувавши подих, чекав, коли вони піднімуться від цього вогнища.

***

Гавр. Полудень того ж дня.

Небо розчинялося у морі, і здавалося — між ними вже нема межі. Сонце відбивалося у воді мідним відблиском, а хвилі, набігаючи на палі пірсу, розбивалися білою піною, що пахла сіллю й водоростями.

Корабель поволі відходив від берега. Спершу — важко, мов вагався, чи варто рушати, потім — упевненіше, розкриваючи білі крила вітрил.

Серед інших колоністів, на кормі стояли Клер і Маргарита. Волосся кольорів міді й обсидіану розвивалося на вітру, а обличчя світліли на фоні моря. Вони махали руками, всміхаючись, але очі спалахували вологими відблисками.

На пірсі — Фйорелла, Шарль, Райко, Мірель із дитям на руках, Маттео й навіть Урса, що скиглив і метався по самому краю, наче хотів стрибнути у воду.

— Як же вони там упораються... — прошепотіла Фйорелла, стискаючи в долоні хустинку. — У чужій землі, без дому, без сцени…

— У них буде небо, — відповів Шарль, не зводячи погляду з постатей, що віддалялися, — а небо, це завжди сцена.

— Гарна фраза, — сумно всміхнулася вона. — Залиш собі для нової п’єси.

— Вона не для п’єси, — тихо сказав він. — Вона для них.

Вітер розгорнув поли його плаща, ніби хотів відтяти останній зв’язок із кораблем. Фйорелла ступила ближче, торкнулася його плеча.

— Шарлю…

— Знаю, — він кивнув. — Ми ще зустрінемось. У цьому чи в іншому світі. Сцена ж велика, місця вистачить усім.

На кораблі здійнявся гомін, матроси потягли линви, над палубою пролунало:

— En avant!

Вітрила напнулися, і судно, що щойно було поруч, почало танути в мареві.

Клер, востаннє махнувши рукою, вчепилася у деревину фальшборту. Маргарита поклала долоню їй на плече — як мовчазну обітницю підтримки.

І раптом почала лунати пісня, тиха, наче для самого моря. Клер співала пісню, що чула від Райко. Пісню, яку він часто виконував вночі біля вогнища і ніколи зі сцени. Пісню країв, де він народився.

— Заграй ми, цигане старий, такої, як бажаю,

Грошей ти дам, вина ти дам, і всього, що лиш маю…

Грошей ти дам, вина ти дам, і всього, що лиш маю…

Бо лютий біль отут горить і груди розпирає,

І бідне серце так болить, що гине — умирає…

І бідне серце так болить, що гине — умирає…

Заграй, старий, отую піснь, що то колись співала

Старенька ненька, як мене в колисці колисала…

Старенька ненька, як мене в колисці колисала…

Фйорелла стояла поруч із Шарлем, сльози котилися по її щоках, але вона всміхалася:

— Вона завжди співає, коли не знає, що сказати.

Шарль, легенько стис її руку:

— А ти завжди плачеш, коли знаєш, що щось казати запізно.

— Чаруй мені минувші дні, літа ті молодії,

Прегарні золотаві сни, той рай і ті надії…

Прегарні золотаві сни, той рай і ті надії…

Чаруй мені дівчину ту, що мною гордувала,

Збуди ти всіх, що вже земля навіки повкривала…

Збуди ти всіх, що вже земля навіки повкривала…

На кораблі і на пірсі було чимало людей, але усі мовчали. Коли голос Клер почав стихати, заглушений відстанню, задзвеніла гітара й три голоси: чоловічий, жіночій й хлоп'ячий підхопили останні куплети.

Збуди, чаруй минуле все; най ще хоч раз заплачу,

Бо сліз немає, відколи я доленьки не бачу…

Бо сліз немає, відколи я доленьки не бачу…

Заграй старий! Най потечуть сльози дві по личеньку,

То легше стане на душі і легше на серденьку…

То легше стане на душі і легше на серденьку…

Хвилі блищали, наче хтось розсипав по воді уламки скла.

Фйорелла стояла, доки вітрила не зникли зовсім. Шарль тримав кохану за руку.

Вони стояли мовчки. Лише Урса вив тихо, ніби за втраченим домом.

І коли вітер з моря доніс короткий відгомін корабельного дзвону, всі відчули — минуле відійшло у відкрите море.

*Філіп II, герцог Орлеанський (1674–1723) був племінником Людовика XIV і, після його смерті, регентом Франції в період з 1715 по 1723 роки, поки король Людовик XV був малолітнім. Ексцентричний гульвіса, хороший полководець, непоганий політик. На його честь отримало назву місто у Луїзіані — Новий Орлеан.