Не питай... Прийми.

У міру просування до центру міста, людей ставало все більше. Атмосфера нагадувала ярмарок. Ті самі дрібні торгівці з лотками дешевого непотребу. Незмінні ручні візочки, від яких йшов апетитний аромат вуличних смаколиків і питва. Підозрілі особини зі швидкими очима, які ковзали по поясах і кишенях, Під їхніми поглядами дуже хотілося перевірити, чи на місці найцінніші речі, але саме цього не можна було робити в жодному разі.

Все було звичним і зрозумілим, окрім причини свята. Втім, трибунал — майже гарантована страта, а страта — завжди видовище.

Суд виявився дійсно польовим — під навісом, біля стіни ратуші. Масивний стіл, кілька стільців, конторка писаря.

Кілька солдатів, що тримали рушниці з примкнутими багнетами, не підпускали натовп за умовний периметр й періодично суворо вимагали тиші. Хоча, глядачі й так поводилися чемно, аби не пропустити нічого важливого.

Клер, Маргарита і їхній "почет" приєдналися до групи таких самих як вони прохачів. Їх було не важко вирахувати по серйозним обличчям і похиленим головам.

— А чому на вулиці, синьйор Барнаба? — тихенько спитала Бернадетта Ґраціоза, прикриваючи рота віялом — Я думала суд завжди проходить у якійсь залі.

— Звичайний, так. — поважно відповів сивоусий, ім'я якого втікачки дізнались тільки зараз, бо до того старанно уникали спілкування. — Але зараз війна, цивільним у фортецю вхід заборонений, А муніципалітет не хоче лізти у справи військових.

При цих словах у дверях ратуші з'явилася висока і масивна фігура. "Комендант", "Капітан", "Синьйор де Лавалль" — пронісся шепіт натовпом На якусь мить він зупинився у тіні, перед порогом, усього лише поправляючи трикутного капелюха, але усі голоси на площі замовкли, солдати прийняли положення "струнко", а двоє офіцерів, що вже були за столом, піднялися зі своїх місць.

Нарешті капітан вийшов. Хода була важка, він крокував припадаючи на праву ногу і спираючись на палицю з різним навершям зі слонової кістки. Не зважаючи на огрядність де Лавалль не справляв враження добродушного товстуна, скоріше ведмедя, що здійнявся на задні лапи.

Він похмуро привітав офіцерів, двох лейтенантів, один з яких був іще юнаком, махнув солдатам "вільно", з крехтінням опустився на стілець.

— Давайте, не тягніть! — голос виявився теж ведмежим — басовитий, глибокий, хрипкий.

Чекати довго не довелося. Біля будівлі, що примикала до ратуші виник якійсь рух і до навісу попрямували двоє солдатів, що вели молоду жінку у яскравій, з відвертим декольте, сукні. Волосся її було скуйовджене, а обличчя виказувало збентеження й виклик водночас. Спереду гордо маршував юнак, ще молодший за лейтенанта, але вже з унтер-офіцерськими галунами. Саме він зупинився перед столом суду, витягнувся струнко й чітко відрапортував:

— Сержант Беніто Салоцци, маю честь доповісти. Ця жінка ходила вздовж укріплень біля мосту й намагалася розмовляти з солдатами. Згідно уставу й вашого особистого наказу про посилення пильності, вартові її затримали. В неї французький акцент в немає документів.

— Ви щось маєте проти французького акценту, юначе? — проговорив капітан, ковтаючи закінчення й злегка грассуючи. Він був зайнятий розтиранням коліна й виглядав спокійним, як удав. Але й таким саме, як удав зловісним.

— Я не те мав на увазі, сеньйоре капітане... — знітився сержант.

— Це моя робота! — недоречно й емоційно втрутилася жінка. — Через цю довбану війну неможливо заробити й шматка хліба. Так, я повія. І хто без гріха, нехай кине в мене камінь!

Погляд капітана на неї не віщував нічого хорошого, але було помітно, що аргумент він прийняв.

— Припиніть блюзнірство! Це по-перше. По-друге, що у вас з собою?

— Ось, сеньйоре капітане. — сержант виклав на стіл торбинку зі шматком хліба, кількома яблуками, невеличким ножем, й деякими жіночими дрібничками.

— Але головне ось це. — юнак дістав невеликий гаманець і висипав на стіл десять золотих монет, — в також це, ховала під корсетом.

Поряд з монетами ліг листок бумаги з малюнком зробленим свинцевим олівцем.

— І що це за наскальний живопис? — З деякою огидою спитав капітан. — І я не хочу знати якого біса ви лазили до неї за пазуху.

— Це малюнок мого сина! — одразу підхопила жінка — єдина пам'ять тому й тримала біля серця!

Малюнок дійсно здавався дитячим. Маленькі гармати, чоловічки, коники. Крихітні намети, прапори, редути...

Капітан придвинув листок до себе і його обличчя потемніло.

— Вона намагалася його позбутися, коли зрозуміла, що не уникне затримання! — щиро обурився сержант — Ми були змушені...

— Достатньо! — Капітан підняв руку, припиняючи суперечку. — Хоча це й виглядає як накарябане курячою лапою, але артилерійському офіцеру достатньо одного погляду, щоб зрозуміти — це схема наших позицій, причому доволі точна й масштабна.

— Та що ви таке кажете! Мій син, мій синочок хворий, малювання єдина його розрада! Бабуся з ніг збивається, доглядаючи за ним! Я повинна заробляти їм на життя! — жінка гнула своє, дивлячись просто в очі.

Капітан скрився, наче ковтнув кислого, й знов підняв руку:

— Припиніть цей балаган!

Навіть наявності у вас такої кількості грошей ви не зможете пояснити. У воєнний час, поблизу позицій, цього вже достатньо для звинувачення. А у вас тут цілий букет.

Поки жінка відчайдушно шукала слова, капітан повернувся до інших двох членів трибуналу.

— Ваша думка, панове офіцери? — дві голови синхронно кивнули у відповідь, два "Так" злились в одне.

Капітан поглянув в бік писаря:

— За шпигунство на користь ворога, згідно законів воєнного часу... Як вас записати, сеньйора? — голос був абсолютно байдужим.

Жінка рвонулася назад, але солдати втримали її за руки.

— Я вагітна! Чуєте? Я вагітна! Не маєте права! — викрикувала вона відчайдушно.

Капітан скрився ще більше й похитав схиляючи головою.

— Ну от нащо усе ускладнювати? Покличте фельдшера! А мені зробіть каву!

Якийсь час нічого не відбувалося. Капітан тихо розмовляв з офіцерами, періодично було чути вибухи сміху. Молодий сержант вдало вдавав із себе скульптуру. Жінка дивилася в землю й нервово жмакала зв'язаними руками спідницю.

Нарешті з'явився фельдшер, ще молодий, але дуже втомлений чоловік. Він був явно роздратований, що його відволікли від справ. Огляд зайняв лічені хвилини. Фельдшер перевірив пульс жінки, роздивався обличчя, очі, заглянув у рота.

— Ознак не виявлено! Але ж ви знаєте, на ранньому терміні...

Капітан між тим, не випускаючи кавове горнятко, нахмурився, ніби щось згадав й почав кінцем палиці ворушити речі, що знаходилися в торбинці затриманої. Його увагу привернув невеличкий, плаский вузлик.

— Що це? Розкрийте! — дав він команду сержанту. Той швидко виконав наказ. У хустці були завернуті кілька рулончиків чистого полотна.

Капітан вдарив палицею по столу, як суддівським молотком.

Жінка зблідла й похитнулася.

— То для подорожі! Я… вони не мої…

Маргарита несвідомо вчепилася нігтями в лікоть Клер. Остання так зосередилась на дійстві, що навіть не помітила цього.

— Не знущайтеся з мого розуму, сеньйора! Знаючи, що вагітні, ви тим не менш чекали місячних? Досить. Готуйте шибеницю! — капітан обернувся й крикнув через плече, — Падре, будь ласка, у вас три хвилини!

Літній священник, що стиха розмовляв зі своїми вірянами трохи обабіч, підхопив Біблію й поквапився підійти.

Очі жінки блиснули, вона скреготнули зубами і раптом розслабилася, випростовуючись і гордо підіймаючи голову.

— Це зайве, сеньйоре. Моя душа не була нікому потрібна до цього, і навряд чи знадобиться тепер. Краще дозвольте останнє бажання?

Капітан поглянув на неї вже не так роздратовано.

— І що ж ви бажаєте? Розв'язати і відпустити? Чи принести жменьку снігу з верхівки Монблану?

— Кухоль вина і свіжого хліба. Хочу ковтнути щось людське, перед тим як мені перетиснуть горло. — Спокійно відповіла жінка, струснувши волоссям і відкриваючи обличчя. На вид їй було не більше двадцяти п'яти.

Солдати за її спиною стишено вилаялися, але погляд капітана миттєво їх заткнув. Він подивився на засуджену вже зі щирою цікавістю.

— Отримаєте. — з цим словом хтось з солдатів за спиною капітана кудись побіг. — Я не звір, і поважаю хоробрість, навіть у ворога. Якщо доведете, що маєте шляхетне походження, накажу розстріляти.

Жінка лише гірко посміхнулася у відповідь:

— Мені чужого не треба. Петля, так петля. Іронічно, але в притулку перешіптувалися, що мою матір повісили, щойно я побачила світ. Розбійницький виродок... Мене й назвали на честь матері, але виходить ім'я не надто щасливе. Що ж, коло замкнулося.

В цей час гонець прибіг з жерстяним кухлем і білою булкою на дерев'яній таці.

Засуджена прийняла кухоль обома руками, відсалютувала ним в бік офіцерів, і повільно спустошила кількома великими ковтками. Поставила кухоль, розломила хліб, вдихнула аромат, відклала на тацю. Потім промовила зовсім умиротворено:

— Берта. Запишіть мене Бертою. Прізвище не важливе, його все одно взяли зі стелі. Тільки... Ще одне... Зв'яжіть мені ноги, коли накинете пеньковий шалик — висіти, так хоч не в розчепірку.

По натовпу пройшлася хвиля шепоту. Багато хто перехрестився. Маргарита і Клер у тому числі.

Урочиста процесія вийшла зіжмаканою, як і військове судочинство. Шибениця, звичайна перекладина на двох стовпах, здіймалася на цій самій площі, тільки в іншому кутку. Крім самої засудженої, караулу, сержанта й священника до ходи приєднались барабанщик — хлопець років п'ятнадцяти. І кат — усміхнений чолов'яга, без камзолу й закатаними вище ліктя рукавами сорочки. Відкриті руки були волохаті, наче лапи мавпи.

— Тум! Тум! Тум! Трум-тум-тум!Тум! Тум! Тум! Трум-тум-тум! — вибивав барабан.

У Клер від спогаду, запекло тавроване плече. У Маргарити — серце.

Натовп переміщувався разом із ходою. Усі погляди були зосереджені на жінці у відвертій сукні. Вона йшла легко. Розслаблено. З посмішкою. Знаменита "посмішка шибеника" — тепер усі могли бачити її наочно.

Капітан де Лавалль зітхнув дивлячись їй услід, похитав головою й звернувся до молодого лейтенанта:

— Хто там в нас наступний?

— Лука Бразі, рекрут, третя рота. Дезертир. — відчеканив юнак водячи пальцем по сторінці журналу.

— Зрозуміло, ведіть! — і одразу тихіше писарю, — Оформлюй. Падре…?! А, він скоро звільниться.

Капітан вальяжно відкинувся на спинку стільця й дістав маленьку срібну табакерку, поліз в неї товстими пальцями.

— І скільки він прослужив, цей Лука?

Шелест паперів. Відповідь:

— Менше двох місяців.

— От же ж теля… Треба було думати, коли на контракт зголосився… Ааа-Пчхи!!! — капітан змружився й витер пальцями носа.

Між тим процесія дійшла до місця. Караульні і натовп замкнули коло. Під вже готовою петлею стояла звичайна діжка з під пива. Кат підтримав Берту за лікоть, допомагаючи піднятись. Вона не пручалася. Обвела поглядом площу поверх голів глядачів. Глибоко й з насолодою вдихнула.

Лише на хвилину опустила очі, дивлячись як молодий сержант вовтузиться біля її ніг з якось яскравою стрічкою. Де тільки знайшов? Кивнула із вдячністю.

Мотузка лягла на голі плечі. Посмішка не змінилась. Ще один подих. І слова вгору, до сонця:

— Який чудовий день...

Зашморг затягнуто. Вузол під лівим вухом.

— Трррррррррррр! Тум!!! — барабанщик відбив дріб дивлячись перед собою.

Поштовх...

Бочка котиться у натовп. Люди відстрибують, як від вогню.

Маргарита теж не відривала погляду від неї. У романах, що вона читала юною, саме цим — падінням бочки, дошки, стільця, закінчувалися сцени страти, залишаючи присмак шляхетної гідності, величі моменту. Але... Маргарита повинна була підняти очі, щоб побачити правду.

Бочка ще котилася площею, коли петля врізалася в шию. Тіло різко смикнулося, плечі здригнулися. Зв'язані спереду руки чіплялися за мотузку, шкребли шкіру нігтями. ноги судомно забилися в повітрі, мовби шукали землю — Берта знала про що просила. З її рота вирвався задушений хрип — уривчастий, не схожий на крик, радше на звук зламаних ковальських міхів.

Перші секунди промайнули в конвульсіях: ноги били порожнечу з дивною, майже ритмічною відчайдушністю, груди здригалися, намагаючись втягнути ковток повітря, але замість вдиху виходив лише сиплий деренчливий хрип.

На очах обличчя Берти змінювалося: спершу почервоніло, далі стало темно-багровим. Вени на шиї виступили, наче мотузки, очі витріщилися, губи посиніли, язик випер між зубів. Це нагадувало неприродню, гротескну маску. Перед натовпом була вже не людина, а тіло, що бореться за останні миті життя.

Хвилина минула, і рухи стали ще відчайдушнішими. Тіло вигиналося дугою ноги шарпалися вбік, намагаючись розірвати жалюгідну стрічку, коліна били одне об одне. Слина піною виступила на губах, кілька крапель впали на бруківку. Натовп, що спершу загув то глузливо, то схвально, раптом стих: чути було лише тихі схлипи, чийсь нервовий кашель та скрип мотузки на балці.

Хтось перехрестився, хтось відвернувся. У натовпі дитина заридала, мати прикрила їй очі долонею. Один з чоловіків стояв блідий, приклавши руку до рота; поряд інший, навпаки, витягнув шию, вдивляючись з майже хворобливим інтересом.

Клер судомно схопила себе за горло — жива уява акторки зіграла з нею злий жарт, їй здалося, що петля здавлює й її власну шию. Тавро на плечі віддавало пекучим болем, як і низ живота. Вона похитнулася й уперлася рукою в плече Маргарити. Та завмерла з широко розкритими очима, наче закам’яніла. Її груди здригались, немов у неї самої перехопило подих. Коли тіло засудженої ще раз судомно сіпнулося, Маргарита видала задушений схлип і прикусила губу до крові, аби більше нічого не вирвалося.

Минали довгі хвилини. Рухи ставали уривчастими, безладними. Тіло ще кілька разів здригнулося, немов щось невидиме шарпало його за кінцівки, і поступово завмерло. Голова впала набік, язик набряк і вивалився з рота. По ногах розтікалася світла волога, залишаючи на бруківці пляму, від якої солдати відступили з відразою. Лише кат не поворухнувся. Вдивлявся в обличчя помираючої схрестивши на грудях волохаті руки.

Коли настала тиша, скрип мотузки лунав над площею, мов стогін. Ніхто не кричав. Ніхто не аплодував. Не було величі, не було "славної смерті". Була лише важка, довга, принизлива агонія, після якої люди з натовпу дивився один одному в очі — й у тих очах було віддзеркалення страху.

— Так ось чому їй не надягли мішок на голову... — тихо промовила Маргарита з зусиллям ковтаючи повітря, — я завжди думала, що повинен бути мішок... Але вони хотіли саме такого ефекту... Жаху.

Клер не відповіла, вона не блимаючи дивилась на тіло. Але раптом Маргарита почула її голос. Спів:

— О смерте, спати дай,

Мій спокій збережи.

І душу з втомлених грудей

У тишу відпусти.

Тривожний дзвін луна

Оплакує без слів.

То смерть мене звела.

Все ближче йде,

І виходу нема…

(* Останній лист Болейн)

Маргарита відчайдушно вхопила її за руку. Зашепотіла тремтячими голосом:

— Тихіше Клер! Господи! Зупинися!