Щоденник психологині з-поза меж

«Я не з тих, хто все розповідає. Але цей щоденник — моя сповідь, мій захист і моя магія.

Писати — це теж магія. Особливо, коли навколо — астральні базари, коти-терапевти, чайники з душею і демони, які запізнюються на сеанси, бо люблять затриматись у кав’ярні на Подолі…»

Запис №1. Знайомство. Кавою по тіньовому

Я не знаю, як правильно назвати свою роботу.

Психотерапія? Міжсвітова підтримка? Корекція посттравматичного реінкарнаційного розладу?

Офіційно — я дипломована психологиня з кабінетом на Андріївському узвозі, третій поверх старої кам’яниці, де навіть цегла має тріщини в анамнезі. Неофіційно — в мене проходять терапію демони, мавки, вигнані янголи, привиди з Печерських квартир і час від часу боги, які переживають кризу ідентичності. Ну й кілька людей — але з ними, чесно, складніше.

Мене звати Марена Потулай.

Мені 33.

Я — психологиня для тих, кого не беруть у звичайні клініки, бо в них замість паспорта — сяйво або тінь.

Мій кабінет пахне полином, меленим гріхом (тобто кавою) й трошки спаленими нервами. Це не метафора — одна відьма якось медитувала у мене на сеансі та ненароком спалила диван. Довелось купити новий, вогнетривкий, з запасом для хвостів і рогів.

З вікна видно Лису гору. Якщо добре вдивитися — там завжди щось рухається. Не завжди в цьому світі, не завжди в правильному напрямку. Але мені вже не страшно. Я просто ставлю фільтр на чайник і вмикаю світло — бо клієнти не люблять темряву. Навіть ті, що з неї зроблені.

На дверях — табличка:

«Марена Потулай. Психологиня. Працюю зі снами, травмами, тінню й іноді з реальністю. Без черги — коти.»

І це не жарт.

Коти (а точніше — ті, хто мене терпить. Вони не те щоб мої… Швидше, я — їхня.):

Гоголь

Чорний, гладкий, з очима, як лупа в психоаналізі.

Любить спати на зошитах із тестами. Якось клацнув по руці клієнта, який намагався “заховати свій гнів під самоіронією”.

— Цей знову заперечує гнів. У нього аж очі деренчать, — прошепотів мені сьогодні прямо у вухо. Поки я ковтала каву, щоб не сказати те саме вголос.

Беладона

Сіра, мов попіл із Лисої гори. Кішка-соціопатка.

Вміє вишкіритися до тих, хто бреше собі й мені. Щоразу, коли клієнт каже “я це вже пропрацював” — вона випускає кіготь у повітря. Попереджувально.

Іноді сидить на підвіконні, дивиться на клієнта й несподівано шипить. Це сигнал:

Цей хоче викликати дух своєї колишньої, але прикидається, що хоче її відпустити.

Батон

Рудий. Ледачий. Телепортується між шафами.

Іноді говорить голосом мого діда:

— Марено, той, хто не інтегрує свою тінь — залишає її голодною. А голодні тіні кусаються.

З'явився раніше, ніж перший платоспроможний клієнт. Сидить на підвіконні, тицяє лапкою в туристів під вікном.

Каже: Їм би теж терапію, але вони ще в фазі заперечення.

Сьогодні понеділок.

Лису гору закутано в туман. Краплі на шибці повільно сповзають, ніби збирають думки клієнтів.

Я зробила каву, розгорнула блокнот. На столі — магічна дзеркальна мисочка для спогадів і печиво (Гоголь уночі розкусив упаковку, тому частина печива тепер з частковим сенсом).

Магічний блокнот сьогодні поводиться підозріло спокійно. Але я його знаю.

Він здатен записати фрази клієнтів раніше, ніж вони їх вимовлять, може висвітлити старі сеанси або показати те, що видно лише в місячному світлі.

А коли хтось бреше — записи в ньому починають розтікатися, мов фарба під дощем.

І от він клацнув краєм об склянку та перегорнув сторінку сам.

Я скоса глянула на нього й усміхнулась. Добре, він теж відчув — сьогодні буде щось нестандартне.

Я відкрила інший зошит — той, у якому пишу лише для себе. Це мій щоденник. І якщо вже я його відкрила — значить, щось мене зачепило.

Сторінки в ньому тонкі, як спогади після гіпнозу, з крапками кави, нотатками з лекцій і випадковими вирваними фразами клієнтів, що причепились, як реп’яхи до душі. На форзаці — старе фото, яке час від часу змінюється без мого відома. А ще там закладка у вигляді пергаментного листа, на якому одного разу з’явилось: Пиши — це теж магія.

Я пишу не для історії. Я пишу, щоб не забути, хто я є, поки працюю з тими, хто вже самі не знають.

Я підійшла до старого дзеркала, що давно вже нічого не відбиває правильно, і краєм ока помітила — волосся знову стало рудим.

Завжди так, коли на обрії щось змінюється.

— Марено, сеанс скоро, — сказав Батон із шафи, не відкриваючи очей.

— Я знаю.

Я всілася у крісло. Парувала кава, і десь глибоко внизу — за стінами реальності — починалось щось нове.