Світло старого маяка

Розділ 12

Тимофію прийшлось знову залишити свого онука в Світлани, адже наступного дня він знову мав навідати свого друга Филипа. Світлана ніколи не була проти допомогти будь кому із людей, тим паче Тимофію, до якого вочевидь не була байдужою.

Здається її онучка Анелія була правою, Світлана і справді була прихильна до Тимофія, як до чоловіка, що їй подобався. Але вона все ніяк не наважувалась сказати про це, тай взагалі на це були причини, ну по-перше вона жінка, а жінки першими про таке не говорять, а по-друге в її душі жив сумнів стосовно цього, що Тимофій відповів би їй взаємністю. Так і минало її життя, а дідусь Тимофій навіть гадки не мав, що в нього хтось закоханий.

Дідусь Аарона ніколи раніше не помічав цього, навіть не здогадувався, адже занадто сильно був прив'язаний до свого єдиного кохання - Надії. Навіть після її смерті він продовжував її кохати, адже знав, що вона там на небесах, жива і усміхнена. Минуло майже тридцять років з того дня, як востаннє зімкнулись її чарівні зелені очі, такі красиві, щоправда втомлені страшною недугою, яка і стала причиною їхнього розтавання.

Він завжди пам'ятав той момент, йому довго снились сни, адже так буває, так тримає довго і так тисне сильно, болючий спогад, який живе в твоєму серці. Важко змиритись із втратою людини, неможливо змиритись із втратою рідного серця, більше того коли ти безсилий і безпорадний, зробити бодай щось, тоді коли відбувається ця втрата. Коли найрідніші очі закривають свої повіки назавжди, то залишається лише надія, на зустріч в Небесах, хоча б один раз, хоча б на одну мить.

- Привіт ентомологам! - привітався Аарон разом із Промінчиком, побачивши свого друга

- Привіт астрономам! - усміхнулась Анелія і одразу ж присіла погладити Промінчика.

- Як спалось? - запитав Аарон.

- Чудово, море це щось нереально затишне, в місті я ніколи не можу так солодко виспатись!

- Місто не для сну! - промовив Аарон

- Хіба є щось прекрасніше за море?

- Тільки гори! - відповів хлопець.

- А за них лише море! - дівчинка залишила останнє слово за собою.

- Що там твої метелики?

- О я вчора зробила велику частину своєї робити, так щоб залишилось зовсім трішки! - тішилась Анелія.

- Хочеш більше часу для відпочинку?

- Ну звісно, не люблю робити все в останню мить, це точно не про мене!

- Ну зрозуміло! - ледь усміхнувся він.

- А що ти такий невеселий? Не виспався чи що? - подивилась на нього дівчинка стурбованим поглядом

- Та щось таке!

- Ти чогось не договорюєш!

- Ну в тебе було так, що тобі часто снився один і той самий сон?

- Було так, після того, як мене вкусив собака! - вона вказала своїм пальцем на ногу, яку власне він бачив і вчора з великим знаком.

- І що тобі снилось? - поцікавився він.

- Що за мною женуться усі собаки світу, а я втікаю від них, щоб не стати їхнім обідом. Вони були несхожі на звичайних собак, набагато більші, набагато зліші з червоними очима!

- От і в мене те саме!

- За тобою теж увісні женуться собаки? - запитала здивовано дівчинка.

- Та ні, як б точно не зміг від них втекти! - посміхнувся Аарон.

- Зрозуміла! - вона теж посміхнулась. - А що тоді сниться тобі?

- У своєму сні я теж біжу, увесь втомлений і змучений, віддаючи останні сили, щоб дістатись сонця!

- Це як?

- Ну от так якось, наче я маю його схопити, а воно постійно заходить і я наче програю свій забіг, тому що горизонт освітлений сонцем зникає!

- Може тобі просто потрібно добігти до кінця?

- Так, а як я це зроблю, коли ж воно сідає і все, я прокидаюсь!?

- Справді! - погодилась задумавшись дівчинка.

- А зараз тобі сняться собаки?

- Вже ні, вже не сняться!

- Відколи перестали снитись?

- Відколи я перестала їх боятись! - пояснила вона.

- Тоді чого перестати боятись мені, щоб перестати бачити свій сон? - запитав він.

- Точно! - вигукнула Анелія.

- Що таке?

- Твій сон - це страх, переживання!

- Он як! - скривив свою гримасу Аарон.

- Потрібно дізнатись свій сильний страх і побороти його, тоді вірогідно ти і перестанеш його бачити, адже страху не буде, не буде і цього сновидіння, що турбує тебе! - роздумовувала Анелія.

- Чудово пані філософко! - усміхнувся він їй.

- Має допомогти! - ствердила дівчинка.

- Може й так! - ледь погодився Аарон.

- Що тебе страшить більше всього? - запитала вона у нього з усією серйозністю.

- Отак просто відповідати? - здивувався він.

- Простіше не буває, я ж твій друг, а друзям можна все, навіть відповідати чесно!

Аарон подивився на неї, склав разом руки і ще кілька секунд дивився в її очі.

- Боюсь, що ніколи не зможу стати на ноги, що залишусь на все життя у візку! - відповів чесно Аарон.

- Справді грізний страх, який жахає! - відповіла дівчинка, дивлячись на свого друга.

- Я ніколи не думав про візок, навіть і близько в моїй голові не було таких думок. Ну бо знаєш, як буває в людських думках, кожен колись про щось думає: "а що якби так, чи так, а можливо і так?". Я не змирився з ним, він не став мною, він чужорідний, це не моє, але я не можу від нього віддірватись без сторонньої допомоги, навіть коли це потрібно, не говорячи вже - "коли хочу"!

- Найважче відчувати себе тягарем чи не так Аароне? - запитала Анелія.

- Мабуть це і є справжнім страхом, бо якщо я не стану на ноги то буду обузою для свої, назавжди! - сумно відповів хлопець.

- Але ти ніколи не був і не будеш обузою для своїх батьків! - заспокоїла його дівчинка.

- Звідки ти це можеш знати? - поцікавився Аарон.

- Скажи ти справді вважаєш себе тягарем?

- Абсолютним ярмом! - відповів він сумно, було видно наскільки Арон засмучений в глибині своєї душі.

- Ти не правий! Дитина, яку люблять, ніколи не буде тягарем для своїх батьків, ба більше такий принцип зберігається до всіх кого люблять і хто любить!

- Мені здається, що для своїх я справжнє ярмо, краще б я тоді впав на голову! - промовив він собі з страшенним докором.

- Мій друже, не говори так, що було б якби тебе зараз не було? Хто б побачив твої красиві очі, твоє добре серце, підлітка, що ловить метеликів на візку не гірше за мене на двох. А твої очі? Вони б ніколи не дивились на сонце таким поглядом!

- Ти справді так вважаєш? - перепитав він поглянувши на неї

- У мене б не було такого друга, я б точно була обділена таким подарунком! - усміхнулась Анелія.

Аарон дивився на неї, і не міг зрозуміти, чому дівчинка, яку до вчорашнього дня навіть не знав, так відгукується про нього

- Знаєш, колись давно один хлопчик, носив на своїй спині свого меншого братика, що мав паралізовані ноги, бо він не міг пересуватись самостійно. Він скрізь ходив з ним, носячи його всюди на своїй спині, щоб той бачив, світ і зміг відчувати себе щасливим.

Але одного разу якась зла людина побачивши його, що він несе на своїх плечах когось, сказала до хлопчика, який носив свого меншого брата: "чому ти з ним носишся, залиши цей тягар і йди собі". На що хлопчик відповів: "це не тягар, це мій братик"!

- Він справді його не залишив?

- Навіть не думав залишати, він просто не знав, як це так - залишити, як це - тягар, він просто любив свого брата!

- Це неаби яка любов! - подумав Аарон.

- Тому навіть не думай, що ти тягар, як би твої батьки вважали тебе тягарем, то ти б це побачив!

- Я ніколи цього не побачу!

- Авжеж, адже вони люблять тебе і ця любов важить більше за будь що на цьому світі! - запевнили його дівчинка.

- Мені здається мама картає себе за це, я бачу як їй важко, але вона й справді мене любить!

- Чому картає? - запитала вона.

- Як й же я дурний, їй і так важко, а я так погано до неї відносився після всьо цього! - із жалем проговорив підліток. - Але вона в цьому не винна, аж ніяк, ні! А я навмисне поводив себе так, щоб їй було болісно, бо я бачив її жаль, і продовжував маніпулювати її болем!

- В чому не винна Аароне?

- Це вона наполягла, щоб я пішов в той похід, це була її ідея, щоб я подався з іншими дітьми в гори, тому усю провину вона взяла на себе!

- То там це сталось? - турботливо запитала дівчинка.

- Усе сталось там, прекрасного осіннього дня, я востаннє йшов своїми ногами! - відповів хлопчина.

- Якщо ти хочеш це розповісти то я вислухаю усе що ти розкажеш, я поруч! - промовила Анелія.

- Я завжди був нудною дитиною, можливо я перебільшую, але мені не цікаво з іншими. Цілими днями я можу не виходити з кімнати, читати книги, малювати, вивчати астрономію, дивитись в телескоп, і мені цього достатньо. Я завжди був занадто домашнім, і батьки намагались із цим боротись бо, щоб бути здоровим, потрібно як мінімум, бути активним.

- Це правда! - підтвердила дівчинка.

- Тому ми завжди сварились, не знаходячи спільної мови, вони витягували мене на природу, а я все намагався знайти причини, щоб відговоритись і залишитись вдома. Тому в постійному протистоянні, батьки завжди шукали спосіб, щоб я кудись віддалився хоча б на кілька годин від дому. Мені подобаються гори, але кілька разів на рік піднятись і спуститись для мого задоволення вистачає, вірніше вистачало!

- Ти ще зійдеш високо в гори! - рішуче промовила дівчинка!

- Я вже в це не вірю!

- А я вірю, і ти маєш вірити! Так, продовжуй я тільки підтримати!

- Дякую! - ледь усміхнувся Аарон. - Батьки наполягли, щоб я відправився зі своїми друзями у кількаденний осінній похід, звичайно мама була головним ініціатором моєї відправки. Головним аргументом, став Мануєль, який приїхав до нашого містечка, із Австрії разом із своєю сім'єю. Знайомий місіонер нашої сім'ї, він і раніше приїздив до нас, влаштовуючи різні заходи для дітей та підлітків. Завжди привозив із собою купу шоколадок та смаколиків, а ще багацько одягу, гарного, якісного, практичного, що в нашій місцевості просто ціннющий подарунок. Ну от заради того, що Мануель робить такий осінній тур для підлітків з уроками виживання я і погодився на наполегливі мамині спонукання.

- І ти покинув свою кімнату?

- Покинув, на двох ногах, з непоганим настроєм, адже осінь була красивою, а сонце яскравим, ще навіть припікало щоки, тому все мало скластись якнайкраще. Усе склалось, і настрій і похід, і відпочинок, і я, склався як сендвіч! - посміхнувся Аарон.

- Що ж сталось? - запитала переживаючи Анелія, боючись почути про жах, що довелось йому пережити.

- Неподалік нашого розташування, на горі був гарний пологий схил, що з'єднував дві лісові сторони гори. Тобто величезна лісова галявина схожа на маленьку долину, через яку Мануель протягнув міцний канат. Від одного міцного дерева зі східної сторони до іншого міцного дерева із західної сторони, так щоб можна було по ньому кататись.

Але було одне "але", галявина була занадто довга, щоб вистачило одного канату, тому прийшлось зв'язати два канати разом. Через це десь майже на самісінькій середині переправи, був міцний вузол, який заважав ролику спокійно пройти по канату своїм напрямком. Тому було два ролики з обох боків вузла, спочатку ми спускались на першому ролику до вузла, а потім перечеплювались на інший за вузлом і спокійно доспускались на ту сторону.

- Але щось пішло не так? - знову із занепокоєнням запитала Анелія.

- Як сказати, усе було "так" і повинно було бути "так", якби не я. Коли настала нарешті моя черга для спуску переправою, я неохоче піднявся на місце відправки, і наважився на захопливий вчинок, як і всі інші. Але того дня, мені менше всіх пощастило, вірніше не пощастило взагалі.

- Мені вже страшно це чути! - промовила дівчинка.

- Цікаве те, що перед мною була дівчинка, яка довго вагалась, але так і не наважилась, і я одягнув страхувальну систему замість неї. Досягнувши середини переправи, я зустрівся на той момент з найбільшою перешкодою у своєму житті. Висота давалась в знаки, було страшнувато, але не критично, просто коли ти спускаєшся на швидкості усе здається розмитим і захоплюючим. Але коли зупиняєшся і бачиш віддалену від своїх ніг землю, розуміючи, що ти на досить гарній висоті, то стає трішки ніяково.

Мені потрібно було зробити те саме, що рибила решта моїх друзів, перечепитись з ролика на ролик, за допомогою карабіна. В системі що була на мені було два таких карабіни, на одному я тримався а на інший я мав причепитись до ролика, що за вузлом.

Моя фізична слабкість стала відчутна одразу, адже щоб перечепитись потрібно було всього лише трішки підтягнутись усім туловищем до канату, але і це було для мене важким і незрозумілим. Коли я дивився, як це роблять інші то не думав, що це так важко. Я намагався перечипитись кілька хвилин, що перевищило спроби дівчат, так що всім стало смішно і всі почали нудьгувати.

Жодні поради не давали результату, я висів як висить шматок м'яса над вогнем, та що там м'ясо, я виглядав як зефір, так й же несмачний і жалюгідний. Усі намагались допомогти порадами, які мені аж ніяк не допомагали, я не міг просто зачепити один карабін, щоб відчепити інший.

Все ж таки я вирішив зібрати останні свої сили, яких я власне не мав, щоб довести свою гідність. Останні зусилля, останні навантаження, одна рука тримає канат інша намагається відчепити карабін, ноги схрещені на канаті. І ось вдалось, я щось зачепив, і відчепив, карабін був звільнений з першого ролика, але не причеплений до другого. Коли я це зрозумів було запізно, від довгого копирсання я страшенно втомився, руки не тримались, в голові паморочилось, це була справа кількох секунд, але кажуть, що я падав швидше.

- Ой, як так, ні! - ледь не заплакала Анелія.

- Пам'ятаю, перелякані очі своїх друзів, шоковане обличчя Мануеля, наче його тоді вдарили струмом і вже потім періодичні уривки! - промовив Аарон.

- Як так, цього не мало статись з тобою! - говорила дівчинка, на очах якої проблискували сльозинки.

- Може це був не мій час? Може це мало трапитись із тією дівчинкою? Може цього б не було, як би не Мануельова переправа? Можливо, якби мама не наполягала ґ, мене б там не було б? Можливо потрібно було бути більш сильнішим? А може Бог просто тоді заснув? - промовивши Аарон замовкнув.

- Занадто багато питань, щоб знайти справжню відповідь!

- Скільки "може" і "можливо" було в моїй голові, але жодне з них не поверне мене до того моменту, як я доїхав до середини переправи!

Анелія зі сльозами на очах, підійшла до Аарона і обійняла його, щоб втішити свого друга від важких спогадів.