Світло старого маяка

Розділ 14

Бабуся Анелії приготувала дітям смачнющі млинці, і прохолодний лимонад зі свіжих лимонів. Світлана, як досвідчена господиня, точно знала, що готувати для дітей і чим їх пригощати. Аарон і Анелія, все продовжували своє спілкування в садку де вирувала прохолода. Бабуся раділа, що їм було так цікаво удвох. Ці двоє малих так нагадували їй їхніх дітей з Тимофієм, такі ж зацікавлені, милі і юні.

Як швидко плине час, подумала собі Світлана, але скільки всього потрібно пережити за це короткочасне життя. Вона ще трохи постояла дивлячись на малих і зітхнувши усміхнулась, знову залишивши їх самих.

- Чому ти не їси?

- Щось не дуже хочеться! - відповів Аарон.

- Скуштуй хоч половинку млинця! - вмовляла Анелія.

- Може трохи пізніше?

- Ти засмучений, тобі важко говорити? То можеш не продовжувати!

- Я вже почав, думаю варто закінчити цю розповідь! - рішуче відповів він.

- Ніколи не можна зневірятись, віра має величезну силу, вона для того й існує! - усміхнулась дівчинка.

- Навряд чи вона мені допоможе!

- То є хоч якась надія на те, що ти зможеш ходити Аароне? - запитала в нього Анелія.

- Жодної! - відповів він засмучено. - Нажаль жодної! - повторив він.

- Ну не може бути все так погано! - продовжила дівчинка, шукаючи хоч щось що могло б втішити її друга.

- Можливо, якби усе це трапилось десь там де ближче дістатись швидкій, тоді була б і надія і все інше, а так лише ця штука! - злегка вдарив він руками по ручках візка.

- В чому причина?

- Спинний мозок був пошкоджений кістковими уламками хребця. Коли відбувається компресійний перелом руйнується хребець, або одразу кілька, в той момент потрібне акуратне і обережне поводження і транспортування медиків до лікарні, а так як я був далеко в горах це було практично неможливим!

- Гелікоптер? Знаю звучить фантастично, але можливо!

- Так, він був, прибув десь за годину, але так і не зміг приземлитись біля нас, тому прийшлось мене до нього нести, кілька сотень метрів!

- Навіть не уявляю, як тебе боліло?

- Ти знаєш ні, не боліло, просто ця година була довгою, як ціле століття в порівнянні з тією секундою, за яку я встиг впасти й зламатись. Здавалось, що нічого не трапилось, я зможу встати і все буде гаразд, але я не зміг поворухнутись, почалась паніка, страх і знову паніка.

- Аароне це все дуже сумно і жахливо, як ти все це зміг пережити? - співчувала дівчинка.

- Навіть не знаю! Мені завжди хочеться отримати відповідь, але навряд чи я її почую бодай від когось!

- Ми ніколи не дізнаємось усіх відповідей на свої запитання, можливо навіть на самі нагальні і болючі, але ми можемо знати одне - ми потрібні для когось бо нас люблять! - усміхнулась Анелія.

- В твоїх словах є щось правдиве, можливо я ніколи раніше не помічав тої любові батьків до себе, як почав помічати після того падіння. Я бачу як вони стараються, але не відчуваю цього бо мабуть засильно поринув у свій біль, свою образу! - промовив він.

- Тому ти і думав, що ти для них тягар! - додала вона.

- Я поводив себе нечемно і лише зараз почав це розуміти!

- Ніколи не пізно визнати свої помилки, адже лише так ми можемо щось змінити!

- Звідки ж ти така розумна? - запитав Аарон з усмішкою.

- Мабуть це від татуся, він надзвичайно мудрий і розважливий чоловік, не те щоб моя матуся не така, ні вона теж дуже мудра, але все ж мені здається, що я більше схожа на нього! - пояснила дівчинка з легкою сором'язливістю.

- Це ж чудово, одразу стає помітним, що твої батьки вкладаються в тебе! - зазначив Аарон.

- Ти знаєш Аароне я щось тобі розкажу!

- Так давай!

- Це не найкраща сторінка в історії нашої сім'ї, але колись мій татусь теж ледь не залишився у візку! - тихо промовила дівчинка.

- Оце так, і що з ним зараз?

- Зараз він ходить самостійно, звісно не так швидко можливо як колись, тому мені близька твоя біль і переживання!

- Тепер зрозуміло чому ти переживаєш за мене і постійно говориш про віру!

- Який ти здогадливий! - дотепно відповіла вона.

- Мабуть віра допомогла твоєму батьку не опинитись у візку?! - запитав Аарон задумавшись. - А от в мене її нема, та й до цього вона не була схожою на ідеалістичну!

- Облиш, мої батьки теж колись її не мали, але все змінюється коли нічого іншого не залишається!

- Можливо так воно і є! - погодився він.

- Варто сприйняти це випробування, як черговий рівень своєї гри, так воно важко, але знаю що все можливо, тому краще розпрощатись з минулим, і жити сьогодні! - промовила Анелія з піднятим настроєм і усмішкою, яку подарувала Аарону.

- Просто зараз?

- Просто зараз Аароне!

- Думаю, що подумаю про це, обіцяю тобі Анелія!

***

- Ну що друзі? Де ви? - запитав Тимофій одразу ж увійшовши до Світланиного двору.

- Ми тут! - одразу ж озвалась Анелія.

- Ну що ви готові?

- До чого дідусю? - запитав здивовано Аарон, спершу поглянувши на Анелію.

- До однієї дуже відповідальної справи! - він підійшов і сів з ними за один стіл.

- Це вже цікаво! - очі дівчинки загорілись.

- І що ж це за справа така?

- А от така, дуже незвична! - потягнув ще трішки часу дідусь.

- Ну скажи вже, яка нам дуже цікаво? - наполіг Аарон.

- Так - так, розкажіть вже!

- Ви малювати вмієте дуже добре, та до того ж красиві малюнки! - похвалив їх Тимофій. - Тому мабуть прийдеться показати свій талант людям!

- Яким це людям, ти про кого дідусю?

- Людям, яким це потрібно!

- І яким це людям потрібні наші малюнки? - запитала в нього Анелія.

- Тим, які перебувають в лікарні! Що скажете?

- Взагалі не зрозуміло, лікарня? Ти щось задумав?

- По правді кажучи задумав, хочу попросити вас намалювати кілька приємних і заспокійливих малюнків у лікарні для людей, що там знаходяться. А почати таку акцію пропоную з палати дядька Филипа, що крім білих стін нічого не бачить бідний! - розповів свою ідею Тимофій.

- Дуже цікаво!

- Справді хороша ідея! - схоже Аарону сподобалось.

- Ти ж нажаль сам знаєш, як там довго і сумно втікає час онучку!

- Це справжній жах, тому я підтримую твою ідею, але що ж лікарня? Що вона скаже на це?

- За це не переживай, я майже владнав це питання, від вас потрібна фантазія і старання, щоб проявити увесь свій талант!

- Ми згодні! - промовила щаслива Анелія. - Уже бачу наші малюнки! - додала дівчинка усміхнено дивлячись кудись вперед.

- Чудово, я знав, що ви погодитесь! - усміхнувся дідусь.

- Що тут знову сталось? - запитала Світлана, що вийшла до них зі свіжим бісквітом із ягодами.

- Ти як завжди не припиняєш готувати і піклуватись про інших! - промовив він їй у відповідь.

Світлана засяяла в своєму серці, адже він помітив її старання і взагалі це стало несподіваним для неї. Але попри таку несподіванку, бабуся Анелії, належно тримала себе в руках, щоб не здатись дівчиськом, яке отак розтопилост від слів того хто їй подобається.

- Ти краще розкажи нам, як там Тимофій? Приїхали його діти? Розповідай!

- Приїхали! - тихо відповів він.

- То якою була його реакція?

- Здивування, а потім ледь не плакав, одним словом - щастя!

- Ех, нарешті дочекався! - зітхнула Світлана.

- Нарешті, не даремно стільк чекаав!

- Бабусю, ми трохи прогуляємось!

- А хто їстиме?

- Ми ж щойно наїлись бабусю! - пояснила Анелія.

- Ми справді ситі, дякуємо! - доповнив її Аарон.

- Добре діточки! - узгодила бабуся слова своєї онучки.

- Будьте обережними там, Аароне!

- Так дідусю! - відповів хлопчина.

Діти подались на прогулянку до величезного саду разом з Промінчиком, а Тимофій і Світлана залишились одні, за столом на якому красувався бісквіт із ягодами.

- Чай чи лимонад? - запропонувала Тимофію його подруга.

- Так жарко, що мабуть чай з лимонадом! - пожартував він на що Світлана лише усміхнулась.

- Будь ласка! - вона налила йому лимонаду.

- Дякую!

- А тепер бісквітику, може тобі окрошечки?

- Ти знаєш, що я не відмовлюсь від такого!

- Зараз принесу!

Принісши Тимофію обід, вона присіла іля нього, наче хотівши щось сказазати, але так і не наважувалась.

- Як же ти смачно готуєш!

- Правда?

- Я колись обманював?

- Ні ти, що ніколи, я так просто!

- Усе гараз! - усміхнувся він.

- Знаєш!...

- Не знаю! - поспішно відповів він.

- Я, ну, хотіла сказати, що дивлячись на наших малих онуків я бачу наших дітей! - обережно поділилась Світлана своїми думками з Тимофієм.

Тимофій притих і зупинився, щоб подивитись на неї, забувши про смачний обід.

- Світланко, дорога, ти тримаєш образу на мою доньку? - запитав він не дивлячись в її очі.

- Якщо скажу, що ніколи її не тримала, то буду неправдомовною жінкою! - відповіла вона на його запитання.

- То все ще тримаєш! - повторив ін для себе.

- Спочатку було важка і болісно, але я її пробачила, я кажу це перед Господом! - поянила Світлана.

- Я вважаю, що це моя провина!

- Ні Тімка, навіть не говори так, вона ж не була зобов'язана мені чи моєму сину, щоб вийти за нього!

- Це мій сором, мені так прикро за це все, але я все ненаважувався про це з тобою поговорити, дарма, отак наші побоювання затягуються на довготривалі терміни і вигризають ще більші дири в нашій душі!

- Ну з цим я з тобою погоджуюсь, є розмови які краще проговорити завчасно і вирішити раз і назавжди! - подивилась вона на нього усміхаючись своїми очима.

- Ех, життя і помилки стали для нас буденним синонімом!

- Ти їж будь ласка! - попросила його лагідно Світлана.

- Боїшся, що охолоне? - усміхнувся й Тимофій.

На що вона відповіла врівноваженим сміхом, і додала...

- Боюсь, що стане теплою, на дворі ж літо!

- Хороше, тепле літо!

- Минають хвилини щастя і горя, усе минає, і це минуло, головне, що в кожного з них є своє щастя! - додала Світлана.

- Оленка хотіла до тебе зайти, зі мною, але не наважилась! - зізнався він.

- Я завжди рада її бачити, і я пробачила її, можеш їй передати, що я люблю її так само, як колись в дитинстві, адже вона мені як донька! - заспкоїла Тимофія своїми словами його подруга.

- Я не стану нічого передавати, я бажаю, щоб ви зустрілись і тоді ти скажеш їй це сама, думаю їй теж є що тобі сказати!

- Чекатиму на нашу зустріч!

- В мене є ще одне про щоб я хотів запитати!

- Так, питай!

- Аарончик мій онучок, як ти вважаєш це може бути покаранням чи розплатою для нас?

Світлана пильно подивилсь на Тимофія, а потім в сторону саду де гуляли їхні онуки граючись із собакою.

- Ні, я не хочу в це вірити! - відповіла вона. - У кожного в житті є випробування і у кожного воно в міру його сил, і ти це знаєш Тимофію!

- Так, знаю! - погодився він з нею.

- Але я не вірю, що Аарончик - це покарання для Оленки за мого Стасіка, ні, Бог ніколи не отримує задаоволення від наших страждань, ніколи, навіть якщо ми на них більше всього заслуговуємо! - наголосила вона.

"Вам випало лише людське випробування. Та вірний Бог не допустить, щоб ви випробовувалися понад міру, але при випробуванні дасть і вихід, аби ви могли його витримати."

(Біблія, 1Коринтян 10:13)

- У кожного з наших дітей свій шлях, лише свій!

- Так! - тепер вже вона погодилась з Тимофієм. - І нічий не інший, лише їхній, який вони мають пройти. Лише своя дорога, зі своїми поворотами, зі своїми каменями, зі своєю пилюкою, тернинами на шляху і квітами, лише своя, як і у всіх інших на цій землі! Лише їхні люди на шляху, лише їхні зорі за якими вони йдуть, лише їхні дерева, що ховають їх під своїми кронами від палючого сонця і проводять далі своєю тінню! Ми пілігрими і в кожного свій унікальний шлях, і свій вантаж за спиною.

Без зусиль не підкорити гори чи будь якої вершини, без зупинки на шляху не дійти до цілі, не досягнути мети. Людині важко зрозуміти і побачити своє життя таким, яким бачить його наш Бог, Той Хто дав нам життя. Але коли вона зрозуміє своє життя і його мету то лише тоді змінюєть її погляд на своє життя. Тоді довготривале існування перетворюється на короткочасний термін підготовки перед вічністю, яка очікує на людину!

Тимофій дивився на Світлану і мовчав, він залишив окрошку, щоб та нагрілась від теплого літнього повітря бо забув про свій голод. Чому він раніше не помічав, яка вона красива, яка турботлива, яка добросердечно людина? Чому він раніше все це бачив і знав про Світлану, але ніколи не помічав, її справжню.

Можливо занадто довго жив своєю дружиною? Так занадто довго, як не помітив, що і власне життя минуло, як і до цього не помічав Світлану, яка завжди жила Тимофієм.

- Ти заспокоїла мене! - промовив він їй, дивлячись на неї.

- Слава Богу, що у мене це вийшло!

- Ти ж не вважаєш свого внука розплатою за чиїсь гріхи?

- Ні, аж ніяк ні, але мені важливо обговорити це з тобою, людиною яку я знаю дуже давно!

- Будь хто може нас чомусь навчити! - вона підняла свою голову в небо де пролітала чайка. - У того хто літає, ми вчимось долати перешкоди і бачити все набагато вище і більше за те, що бачать інші навколо нас, які не літають.

У того хто пливе, ми вчимось не тонути у штормі, навіть якщо це найжахливіша буря, яка коли небуть колихала море, розкидуючи кораблі на сотні миль.

У того хто біжить, ми вчимось досягати мети, якою б довгою вона не була, а в того хто сидить - чекати і вірити в диво!

- А в Того хто любить тебе, ми вчимось любити і вірити! - додав він.

- Усім своїм серцем, на всі сто відсотків!

- Ти вже пройшла цей відрізок свого шляху, а мені лише належить його пройти, тому я спитав у тебе. Ти сильна жінка Світлана, ти сильна жінка!

- Коли Стасік опинився прикутим до ліжка, я питала в Бога, чому так сталось, чи не винна в цьому я і мої гріхи, чи мої провини, про які я можливо навіть не здогадуюсь. Я багато плакала і молилась, чекаючи на відповіді, які задавло моє серце, але їх тоді не було, вони прийшли згодом! - пояснювала вона.

- Тобі стало спокійніше, коли зрозуміла чому все так?

- Я не зрозуміла Тіма, я спочатку бачила, а лише потім почала розуміти, і зараз у мене найкраща невістка, у мене найщасливіший син, який заново народився, щоб жити і отримувати найбільшу любов до себе від своїх рідних, але з рештою генерувати її і віддавати іншим. Він служитель і автор багатьох книг, його проповіді слухають тисячі людей, він приклад для них, для тих які лежать, сидять і ходять в тому числі, і це його шлях, який він завершує тут на землі!

"Знаємо, що тим, які люблять Бога, котрі покликані за Його передбаченням, усе сприяє до добра."

(Біблія, Римлян 8:28)

- Справді це важко, але головне бачити життя не так, як нам хочеться, а так як його бачить Бог, тоді набагато легше сприйняти усі його труднощі, поміж якими проростає сама ціль життя!

- Так воно і є, але не всі цього розуміють!

- Сподіваюсь, що твій Станіслав донесе це до багатьох людських сердець і змінить їхнє життя!

Світлана лише усміхнулась.

- Дуже смачно, надзвичайно смачно, ти як завжди вражаєш! - видав він несподіваний комплімент для своєї співрозмовниці.

- Облиш, ти навіть не почав як слід їсти, щоб насправді розсмакувати!

- Зате я почав, як слід бачити! - усміхнувся він їй, від чого Світлана не змогла бути байдужою, і усміхнулась у відповідь Тимофію.