Зміст
  • Розділ 1 Ой на Йвана, на Купала
  • Розділ 2 Новий вартовий
  • Розділ 3 Нелюд
  • Розділ 4 Перший крок у невідоме
  • Розділ 5 Наставник
  • Розділ 6 Спроба перша
  • Розділ 7 Змиритися не можна відступити
  • Розділ 8 Наставник у дії
  • Розділ 9 Спроба друга
  • Розділ 10 Котик в лісі до Блуду
  • Розділ 11 Лихо не біда
  • Розділ 12 Потонути, згоріти, воскреснути
  • Розділ 13 Знак вартової
  • Розділ 14 Подарунки в дії
  • Розділ 15 Довіряй, але перевіряй
  • Розділ 16 Вирити собі яму і не впасти
  • Розділ 17 Монстр по сусідству
  • Розділ 18 Привідкрити секрети
  • Розділ 19 Пробачити не можна придушити
  • Розділ 20 Нова робота
  • Розділ 21 Незнайомець
  • Розділ 22 Таємниця в річці
  • Розділ 23 Несподівано
  • Розділ 24 Дурна голова
  • Розділ 25 Мир, дружба... до дідька
  • Розділ 26 Хто така Ирка?
  • Розділ 27 Біль для душі, любов для тіла
  • Розділ 28 Секрети із шафи Менея
  • Розділ 29 Викрадення нареченого
  • Розділ 30 Переможець буде один
  • Післямова
  • Розділ 18 Привідкрити секрети

    От тільки сон не прийшов в гості, замість себе підіслав совість. А ця маленька паскуда все розповідала, що я негарно повелася з Менеєм, та й бабусі не подякувала за допомогу. Тому прийшлося вставати з ліжка і плентатись на вулицю.

    –Менею, ти де? – прошепотіла я і ступила босими ногами на костку. Нікого.

    Може в саду? Інтуїція не підвела. Між яблунями в світлі місяця танцював Бог. Ні, не дригався під музику, а саме танцював. Темний силует неспішно робив махи мечем, повільно перетікав з однієї стійки в іншу. Граційний хижак, кожен м'яз якого напружувався і розслаблявся в долі секунди. Змій, що гіпнотизував своїми рухами жертву. Ніколи не бачила нічого дивовижнішого. Чоловікові б замість джинсів його просторі штани і вилитий самурай з кіно. Цікаво, чи вийде налякати? Якомога тихіше попрямувала до Менея, крокувала повільно, адже босі ноги так і норовили наступити на камінчик чи гілочку. І коли до чоловіка залишалося метра два, він різко обернувся і викинув меч вперед.

    –Не спиться?

    –Твою Машку за ляшку! А якби нахромив? Я ледь не впіся… ну цей, злякалася.

    Меней спробував стримати сміх і підійшов ближче.

    –По–перше, я знав, що це ти і ніколи б не зробив боляче. По–друге, третє правило вартового: ніколи не підкрадайся до озброєної людини, якщо не готова прийняти бій. Та й до звіра теж. Ти б і пискнути не встигла, як лежала б долі.

    –Але як ти знав, що це я? Може кіт чи бабуся вийшла. А може, ворог? Я ж тихенько йшла.

    –Варю, ти йшла, як слон. Я почув тебе, коли ти тільки вийшла з будинку, до того ж, ти кликала.

    То білка, то слон! Де справедливість?

    –Не дуйся, дозволь щось покажу, – чоловік взяв мене за здорову руку, провів у глиб саду і посадив на траву, сам сів позаду обійнявши за талію. – Не бійся, приставати не буду, Тетяна Іванівна страшніша за моїх бабусю і маму разом взятих. Спробуй довіритися мені.

    Я хіхікнула, та вирішила не дискутувати. Заплющила очі, вирівняла осанку, на скільки дозволяла рана, схрестила ноги по–турецьки, ну прямо султанша Роксолана. Невже буде знову розповідати про медитацію? Що ж спробую, може засну нарешті. Та через кілька хвилин не витримала.

    –Менею, я не люблю медитацій, затікає тіло, в голову лізе купа думок.

    –Люди… ви не вмієте слухати ні свій внутрішній світ, ні оточуючий. Зате постійно базікаєте і кудись спішите. Не розумієте, що життя – це мить, – Меней взяв мою руку і поклав на траву, – не думай, прислухайся до відчуттів. Можеш говорити, що відчуваєш.

    Трава прохолодна, м'яка… земля волога, тепла… О, дерево… кора шорстка, тепла… пульсує? Скриплять гілки... Цвіркун зліва, комашка справа… теплий вітер дує в обличчя. Пахне м'ята і меліса. Десь далеко їде автівка, ні це гроза насувається. Чарівно. Я і не думала, що тиша може бути такою голосною. А вночі, коли все спить, так вирує життя.

    Ой, знову вітер бавиться моїм волоссям. Меней правий, ми, люди, занадто скували себе в рамки, які самі ж і придумали. Нам постійно мало: грошей, часу, відпочинку, розмов, кохання… Але одиниці з нас можуть похвалитися діями, а не скиглінням. Одиниці можуть сприймати себе, своє оточення із спокоєм і думкою про те, що все йде так, як треба, а, якщо не влаштовує, то просто змінити щось. Проблеми – це наша реакція на певну дію. Замість того, щоб прийняти її як факт і спокійно придумати вихід, ми бігаємо по колу з криками, що все пропало. Ми забули про потреби душі, про необхідність виділяти час на себе, на самотність. Так–так, оте страшне слово самотність, яке всі бажають уникнути, а даремно. Тільки залишиючись із собою сам на сам, розмовляючи зі своїми тарганами, мріючи, ми вчимося пізнавати своє маленьке, але таке важливе Я. Ми дістаємо із потаємних комірок свої дивні бажання чи нарешті усвідомлюємо, що заважає бути щасливим, ми аналізуємо свої страхи, перевіряємо чи такі вони жахливі і чому, власне, ми їх боїмося.

    Вимкнувши гаджети і відправивши всіх до дідька, ми починаємо спілкуватися із найкращим товаришем і наставником – собою.

    ***

    Тридцять років життя і тільки зараз починаю замислюватися над його суттю, над тими речами, що з нами відбуваються. Мріяла, працювала, будувала плани і навіть не усвідомлювала, що поруч існує інший світ, який нерозривно пов’язаний з нами. Ніколи не думала, що моє, таке звичне життя, може змінитися всього за один вечір. Чи дійсно є хтось чи щось, що керує нами? Чи це ми робимо певні дії, що приводять нас до кінцевого результату? Не маю поки відповіді на ці запитання. Та одне розумію точно – якщо став на певний шлях, то варто озирнутися навколо, тоді вже робити крок вперед чи назад. Можливо, ця дорога найоптимальніша для тебе в цей період часу. Що ж, втекти мені не вдається, підлаштувати під себе ситуацію теж паскудно виходить. Тоді розслабляюся і пливу за течією. А першу зупинку мій круїзний лайнер «Фантастична дупа» робить у Юрка. Якби Меней не опирався, а я хочу поговорити з другом. Так відразу й запитаю, що за матері його ковінька відбувається. А чого тягнути кота за оте саме?

    Зустріч призначили о сьомій вечора в кафе у Василькові. Навряд чи на людях товариш обернеться чи щось мені заподіє. Я приїхала першою. Страшенно нервувалася, адже розмова абсурдна і дивна. А ще вона може розкрити таємниці минулого, які зовсім не хочеться згадувати.

    –Привіт, як ти? – Меней підсів за столик і покликав офіціанта. – Впевнена, що це гарна ідея? Що як не приїде? Хоча він і так відкрив забагато інформації. Ти не проти, якщо я замовлю вечерю? Страшенно голодний після роботи.

    –Звісно ні. Слухай, ніяк не запитаю чим ти займаєшся? Кажуть фірму власну маєш.

    –Є таке, деревом і виробами з нього.

    Та лиш я хотіла задати наступне питання, як відчула запах мокрого пса – у дверях з’явився Юрко із таким же перев’язаним плечем, тільки лівим. Весела парочка з нас виходить. Треба й Менея бинтами обмотати, ато випадає з колективу.

    –Кошмар, я не тільки бачу чи чую створіння, я ще й відчуваю їх на запах.

    –Ти стала більш чутливою, твої органи чуття стали гострішими, це ж чудово.

    –Ага, воно мені потрібно, як сраці фіранки. Жахливо так жити.

    Юрко тим часом зловив мене поглядом і впевнено рушив до нашого столику. Зронив тільки сухе привіт і кивок Менею.

    –Ммм, м’ясо. Принесіть і мені, будь ласка, таке ж, жерти хочу страшенно, – Юрко відправив офіціанта із замовленням і розвалився на стільчику.

    Я тільки здивовано кліпала та косилася на не менш враженого, але напруженого Менея.

    –Що ж, цікава в нас компанія. Хто перший?

    –Ти випив? – запитала я зовсім не те, що треба.

    –Хильнув трохи, не часто випадає можливість поговорити на таку відверту тему. Та й пити перестав ще десять років тому, можу пригубити за компанію. Виявляється звіра страшенно нудить від спиртного. Слабак якийсь.

    –То ти… – дідько, ну от як таке питати?

    –Так, мала. Раніше ти мені не давала спати ночами, зводила своїми відмовами переїжджати і одружуватися з розуму, а тепер я буду приходити в гості. Життя – це бумеранг, кожен отримує своє назад.

    –Мені було вісімнадцять, який переїзд? Я любила тебе, але кидатися в сімейне життя не пізнавши світ, не хотіла. Що поганого в прагненні стати на ноги, пізнати себе, досягнути чогось? Якби ти почекав хоча б декілька років, все могло бути по–іншому. Прошу, закриємо цю тему. Зараз є цікавіше запитання.

    Юрко хмикнув, дочекався свого стейку і не відповівши почав жувати. Я допивала свій чай і збиралася з думками. Говорити з нетверезим марна справа, він зараз перекрутить все, перейде на іншу тему, вже перейшов, і на цьому буде кінець. Та на допомогу прийшов наставник.

    –Як ти відчуваєш вартового?

    –О, це чарівна мить. Вартовий пахне грозою і лісом. Вдихаючи аромат його сили, я вже не можу опиратися сутності в собі. Мене тягне до нього, ведуть інстинкти. Я дізнаюся, де живе вартовий і стежу, коли і куди він ходить, намагаюся привабити, втертися в довіру або роблю все швидко і без пафосу, по настрою. Вірніше мій звір виконує найбридкішу роботу.

    –Тобто ти усвідомлюєш свою суть однаково в обох станах?

    –Я не пам’ятаю, що робить тваринна сутність, коли завдання виконано лиш відчуваю полегшення. Ну і стежу за новинами, щоб переконатися в правоті та відзвітувати.

    –Чому ти не… чому я жива тоді? – не втрималася і вклинилася в чоловічу розмову.

    –Хороше запитання, – губи Юрка розтягнулися в задоволеній посмішці, – цілу ніч його собі задавав і не тільки собі.

    –Хто він? – продовжував Меней

    –Е ні, хитрий який. Ти ж знаєш, що я не можу розповісти, бо захлинуся своєю ж вечерею. Приголомшливе видовище буде, особливо при дівчині, – чоловік підморгнув мені і нахилився ближче. – Твій запах особливий, він приваблює. А коли ти стала вартовою, взагалі коротить клеми. Ти відьма?

    –Ні, мабуть, – і рятівний погляд на Менея.

    –Вона чиста, ніякого зілля чи чаклунства.

    –Та не кричіть ви так, на нас люди вже косяться, – подарувала я чарівну посмішку дівчині, що сиділа за сусіднім столиком, і глянула на наставника, – що значить чиста?

    –Потім розповім. Що їй тепер робити? Ти можеш відмінити наказ?

    –Чекаю відповідь. Та навряд чи. Хоча… щось в тобі є. Він теж здивувався, що я не зміг виконати завдання. Зараз можу лише попередити, щоб не наближалася близько до мого будинку та не гуляла сама в лісі. Безглуздий вчинок для зелепухи! Як ти її відпустив? Ви ж того, так?

    –Я сама по собі, звідки беруться ці брехні?

    –А, теж не можеш приручити? Розумію і співчуваю, – натягнув криву посмішку Юрко і впевнено подивився на Менея. – Вона постійно все робить сама, така серйозна і відповідальна, що аж нудить. Тримайся.

    –Еу, я вам не заважаю?

    –Ні, – хором прозвучали чоловічі баси.

    –Ти допоможеш їй? – і як у наставника виходить так тримати обличчя? Жодної емоції, ніби манекен сидить.

    –Що, страшно жити з монстром по сусідству?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.