Зміст
  • Розділ 1 Ой на Йвана, на Купала
  • Розділ 2 Новий вартовий
  • Розділ 3 Нелюд
  • Розділ 4 Перший крок у невідоме
  • Розділ 5 Наставник
  • Розділ 6 Спроба перша
  • Розділ 7 Змиритися не можна відступити
  • Розділ 8 Наставник у дії
  • Розділ 9 Спроба друга
  • Розділ 10 Котик в лісі до Блуду
  • Розділ 11 Лихо не біда
  • Розділ 12 Потонути, згоріти, воскреснути
  • Розділ 13 Знак вартової
  • Розділ 14 Подарунки в дії
  • Розділ 15 Довіряй, але перевіряй
  • Розділ 16 Вирити собі яму і не впасти
  • Розділ 17 Монстр по сусідству
  • Розділ 18 Привідкрити секрети
  • Розділ 19 Пробачити не можна придушити
  • Розділ 20 Нова робота
  • Розділ 21 Незнайомець
  • Розділ 22 Таємниця в річці
  • Розділ 23 Несподівано
  • Розділ 24 Дурна голова
  • Розділ 25 Мир, дружба... до дідька
  • Розділ 26 Хто така Ирка?
  • Розділ 27 Біль для душі, любов для тіла
  • Розділ 28 Секрети із шафи Менея
  • Розділ 29 Викрадення нареченого
  • Розділ 30 Переможець буде один
  • Післямова
  • Розділ 4 Перший крок у невідоме

    Наступні два дні я ходила сама не своя, все думала, що дурману наїлася. Ні, ну а хто повірить, що у 21 столітті можна зустріти дивних істот, що вбивають людей і русалок. Ми вже купуємо квитки на Марс, а тут "добридень, баба Настя" – слов'янська нечисть. Так-так, я вже встигла попросити великого гуру нашого світу Гугл про осяяння моєї нерозумної макітри. Ну почитати, то я почитала, а от що робити далі не розумію. Тому вирішила поговорити з бабусею. Раз вона теж була вартовою, то зможе хоч щось пояснити.

    –Ба, а що ти робиш, допомогти? – вирішила я, як нормальна дівчина, зайти здаля.

    –Сідай вже, поговоримо. Думала, що ти ніколи не дозрієш. Чи так перенервувала, що дах поїхав.

    –Ну дякую, – обурилась я. – То для чого тоді такого слабкого воїна брати?

    –Варю, та я ж не ображаю, а навпаки переживаю за тебе. Зазвичай вартовий спочатку проходить посвяту або хоча б отримує наставника. А ти без знань і підготовки кинулась на допомогу.

    –Як ти знала, що я буду наступна? Як дізналась про кинджал? Я ж ніби непомітно його занесла до хати.

    –Маленька моя, старість – це лиш слабкість тіла, та не духу. Якби мені ще сили, я б продовжувала захищати світ, – бабуся втомлено присіла на лаві біля мене, витерши рукою піт з чола, – а незадовго до твого приїзду бачила сон, де ти лежала серед річки, та не тонула, просто плила за течією. В руках тримала вогонь. Тоді й зрозуміла, що щось має статися.

    –Чому ж не сказала нічого?

    –А ти б повірила? І я надіялась, що тебе така участь омине. Це серйозно, Варічко, і на все життя. Роботу чи парубка можеш змінювати, як рукавички, а ставши вартовим, ти віддаєш свою душу Мокоші.

    –Як це віддаю? Як демону якомусь чи чорту?

    –Тьфу на тебе, скажеш таке! – бабуся в раз перехрестилася. – Мокоша – це богиня родючості, дружина Велеса, покровителька природи. Ой, не знаю як тобі пояснити. Та якщо тебе обрали, то відмовитися вже не зможеш. Ну, ніби дар у тих ваших екстрасексів.

    –Екстрасенсів, бабусю, – розсміялась я.

    –Та яка різниця. Головне, якщо така людина отримала від богів дар, то має його розвивати і користуватися на благо людям. Якщо ж відмовляється чи бажає тільки для себе отримувати користь, то Мокоша карає. От і ти дитинко, обдумай все гарненько і готуйся до нового життя.

    –Легко сказати готуйся, знати б до чого. До речі, ти казала, що має бути якийсь помічник чи наставник. А як його знайти?

    –А ти в нелюда свого запитай, – лукаво підморгнула мені бабуся і пішла кришити ботвину качкам.

    Точно! Він більше має знати. Але в мене є одна проблемка, навіть дві – я не знаю де він живе і немає його телефону. Знову бігти до річки? Головне, щоб там зараз не було любителів покупатися, бо точно запишуть мене до психклініки, якщо буду ходити понад берегом і когось гукати. Я швиденько перевзулася в кросівки, щоб зручніше було, та біля хвіртки зупинилася:

    –Ба, а чого ти Мен...Макара нелюдом назвала? Симпатичний приємний чоловік.

    –Так і не людина ж. Ти б з ним обережно. Краще до посвяти не гуляйте наодинці.

    –А детальніше? Ти щось знаєш?

    –Оце комусь приставуча дівка попадеться! Ще й скрекотуха. Нежить я можу розпізнавати, дар такий в мене. А від твого парубка дивні відчуття, і не нежить, але й не людина. Хоча всі чоловіки трохи нелюди...

    Овва, то це все не гра і дійсно на все життя? Терміново потрібен Меней. Я попрощалася і гайнула до річки, де мене чекав невеликий сюрприз у вигляді Юрка. Чоловік мив своє авто під містком. Пляж вище за течією, тому миття транспорту чи купання коней нікому не заважає. Та й річка в нас широка, місця всім вистачає. От тільки не дуже хотіла б бачитися з чоловіком. Ні, він хороший парубок, роботящий, он і джипа придбав, хазяйновитий, біля будинку завжди охайно. Щоправда, занадто, ем… волосатим став. Ну знаєте, є такий тип чоловіків з підвищеною "лохматостью". А ще ніхто не знає, де він працює і за які такі заслуги відбудував чималий будинок. Навіть нам, своїм друзям, неохоче розповідає, що по заробітках закордон їздить, от тільки щоразу щось нове випливає. Та має Юрко одну ваду – він мій колишній, який і досі мене любить. Повірте, це величезна біда, адже про його нерозділене світле і чисте кохання, знає все село.

    Змалечку ми з Юрком, Лесею та Олексієм разом. На нашій вулиці мало було дітей, от ми й бігали один до одного. В юнацькі роки парубок приходив відпрошувати мене в бабусі на вечірні гульки, як найстарший з нас (два роки різниці між нами). Батьки все сміялися, що скоро прийде зі сватами. Мені хлопець подобався, тоді він був ще не такий мохнатий, завжди жартував і оберігав мене, душа компанії. Коли мені було сімнадцять, парубок наважився запропонувати зустрічатися. Наше щастя тривало два роки. Я рідко приїжджала до бабусі, звісно не на все літо. Університети, відстань і постійні ревнощі змусили мої перші стосунки зав’янути так і не розкрившись на повну. Я чесно намагалася щодня телефонувати, просити дозволу у батьків, щоб приїхати в село на вихідні, викроювала час для наших прогулянок моїм містом. Та потім щось змінилося. Юрко став більш серйозним, агресивним, часто кудись зникав і довго не телефонував. Я здалася першою – почала казати, що це не стосунки, а марнування нервів. Чоловік на диво погодився і запропонував взяти перерву, от тільки так і не повернувся.

    –Варю? – таки помітив мене чоловік.

    –О, привіт. Красуня, даси покермувати? – ляпнула перше, що спало на думку, аби тільки не мовчки.

    –Для тебе, що завгодно, – Юрко підійшов занадто близько, а в мене побіг мороз по спині. – Прийшла поплавати?

    –Так… тобто ні, загубила прикрасу, подарунок бабусі. От думаю, може тут десь лежить. Я тоді піду, не буду заважати.

    –Зачекай, допоможу, – та щоб тобі, реп’ях в булку.

    Відмовки я не знайшла, тому вичавила посмішку і в компанії Юрка пішла до берега.

    Сказала, що загубила рожеву лілею і декілька хвилин ми блукали мовчки. Потай я ловила на собі дивний погляд чоловіка, та не зважала на нього. В голові таргани збирали раду і думали думу як покликати Менея і послати Юрка. Прийти пізніше? Не варіант, все одно хтось буде на пляжі та й мені час збиратися додому, в понеділок вже на роботу. Сказати, що не варто тут шукати? Так по очах бачу, що напроситься підвезти чи допомогти деінде. Тому розумнішого, ніж чкурнути до води освіжити руки, не придумала. Нахилилася і швиденько тричі протараторила ім’я. Надіюсь почує.

    Та чи сьогодні не мій день, чи Меней заклопотаний, бо приходити не спішив. І Юрко не біг домивати свою автівку.

    –Варю, я хотів би поговорити. Не проти, якщо проведу додому? Навряд чи ми щось знайдемо.

    –Так, мабуть, не знайдемо. А давай тут поговоримо, не хочу, щоб нас разом бачили, мені вже соромно по вулиці ходити, всі бабки пальцем в мене тицяють і «городською задавакою” кличуть.

    –Чому це? – більше для проформи, ніж від здивування запитав чоловік, коли ми підійшли до джипа.

    –Бо загордилася у своїй столиці, а бідний хлопець страждає. І що мені ще потрібно? Розумний, працьовитий, гроші має… – згадувала я репліки сусідських пліткарок.

    –А що тобі потрібно? – Юрко притис мене до автівки, виставивши по обидві сторони руки. – Знаєш, я досі кохаю тебе і хотів би спробувати ще раз.

    –Юро, невже ти не бачиш, що ми не створені один для одного? Якби доля хотіла бачити нас разом, то помирила б ще десять років тому. Ми вже стільки разів усе обговорювали, для чого знову починати?

    –Що ж мені робити зі своїми почуттями? Я думав, що зможу забути, та не виходить. Щораз як бачу тебе, розумію, що не хочу бачити поруч нікого, крім тебе. Варю, не відштовхуй, я став зовсім іншим, ти мене не знаєш.

    –Відпусти, будь ласка, нормально ж спілкувалися. Ти б знав скільки сил мені вартувало відновлення нашого нового спілкування.

    –Варю, ходімо до мене, – Юрко нахилився, щоб поцілувати, та я виставила руки вперед.

    Та що ж це робиться? Стільки часу почуття спали, а тепер не знають куди себе діти?

    –Юрко, ти що витворяєш? Люди дивляться.

    –Та кому ми потрібні? Дітворі?

    –Мені, – я вчергове відтиснула друга від себе і побачила Менея.

    –Ем, привіт, – але ж негарна ситуація. Меней в симпатії зізнавався, а я з іншим зажимаюся.

    –Ти хто? Йди куди йшов, – насупився Юра, проте мене відпустив, щоб обернутися до чоловіка.

    –Мені здалося, що дівчині потрібна допомога, – як ні в чому не бувало відповів Меней.

    –Здалося, вали звідси. Хоча, я тебе знаю. Ти той мажор, що викупив землю біля річки. Що дивишся, який шматок ще відхопити?

    –Ні, просто хочу забрати її, – і мені простягнули руку за яку я схопилася, як за рятівний круг.

    Юрко здивовано дивився, як я підходжу до Менея і продовжую тримати його за руку.

    –То ти з ним? Може, люди й не брешуть. Столиця змінює… Та ми ще поговоримо.

    Юрко сів у автівку, а ми так і залишилися стояти під мостом.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.