Зміст
  • Розділ 1 Ой на Йвана, на Купала
  • Розділ 2 Новий вартовий
  • Розділ 3 Нелюд
  • Розділ 4 Перший крок у невідоме
  • Розділ 5 Наставник
  • Розділ 6 Спроба перша
  • Розділ 7 Змиритися не можна відступити
  • Розділ 8 Наставник у дії
  • Розділ 9 Спроба друга
  • Розділ 10 Котик в лісі до Блуду
  • Розділ 11 Лихо не біда
  • Розділ 12 Потонути, згоріти, воскреснути
  • Розділ 13 Знак вартової
  • Розділ 14 Подарунки в дії
  • Розділ 15 Довіряй, але перевіряй
  • Розділ 16 Вирити собі яму і не впасти
  • Розділ 17 Монстр по сусідству
  • Розділ 18 Привідкрити секрети
  • Розділ 19 Пробачити не можна придушити
  • Розділ 20 Нова робота
  • Розділ 21 Незнайомець
  • Розділ 22 Таємниця в річці
  • Розділ 23 Несподівано
  • Розділ 24 Дурна голова
  • Розділ 25 Мир, дружба... до дідька
  • Розділ 26 Хто така Ирка?
  • Розділ 27 Біль для душі, любов для тіла
  • Розділ 28 Секрети із шафи Менея
  • Розділ 29 Викрадення нареченого
  • Розділ 30 Переможець буде один
  • Післямова
  • Розділ 30 Переможець буде один

    –Варю, на околиці села чоловік повісився, завтра похорон, треба простежити.

    Якщо ви думали, що я заливаю подушку сльозами, а душу спиртним, то дуже помиляєтесь. От зараз дуже заздрю тому мужику, бо за цей тиждень я посивіла, адже нечисть, немов подуріла. Щодня хтось звідкись вилазить і муштрує село. То Злидні не виконують своїх обіцянок і таємно лізуть в оселі, то Лабасти почали з'являтися біля річки. Тепер ще й за мерцем дивитися, щоб раптом в Ирку не перетворився. А все осінь. Нечисть, як і білки, запаси роблять, бо ж цілу зиму будуть безсовісно спочивати, краще б з миром.

    –Вальдемаре, знаєш, Марина сьогодні повідомила, що Меней терміново виїхав за кордон, а фірму поки залишив на неї. Тобто для зміюки час знайшов, а мені так і не зізнався, що вже три дні, як щасливий одружений чоловік, – я сиділа навпроти Лісовика, обіймала коліна і щільніше куталась у куртку. Вітер, ніби спеціально, намагався заморозити не просто тіло, а й душу, виморозити всю любов, надію на щасливий кінець, бажання вірити в диво.

    –Варваро, це не схоже на нього, повір. Тут щось інше. Я теж не можу достукатись.

    "Бо він нас зрадив" хотіла сказати, та вчасно прикусила язика. В чому зрадив? Заміж не кликав, на вірність не присягав. В коханні зізнався, так життя мінливе чи мені цього не знати. Я все намагалася прокрутити останні місяці свого нового існування і збагнула, що нікуди від нього не втекла б. Могла би бути сміливішою і, помітивши Менея біля хати, заговорити з ним ще в дитинстві, могла ж повернутись до Юрка і вже з ним піти на Купала, і ще безліч "могла". Але ж як паскудно. Усвідомлення того, що чоловік не просто збрехав, а ще й тихо втік, розривало серце на клапті, хотілося роздерти грудну клітину і забрати цей шматок лайна, викинути, зробити собі нове, з каменю. Щоб не боліло.

    –Як ви з Менеєм взагалі познайомились? Ви, ніби друзі, постійно жартуєте і щось обговорюєте.

    –Я знайшов його в середині лісу, голодного і напівживого. Відразу відчув водяну істоту. Він сказав, що втік з дому, бо йому не дозволили стати вартовим. Хлопчина мені сподобався, тому я допоміг йому призвичаїтись на суходолі, навчив як поводитися з людьми і навіть дав роботу. Так–так, не вирячуй очі. Знаєш, де його фірма бере дерева?

    –У нашому лісі? – оце так новина.

    –Не тільки, але суть ти зрозуміла. Будинок Менея, до речі, справа моїх бобрів, шукали найкращу деревину і переправляли до берега.

    –А за наречену ти знав? Чому ж він тобі не повідомив таку радісну звістку?

    –Це звична річ між сім'ями володарів, та що там, у людей теж таке було. От тільки Меней зовсім не хотів одружуватись, мав інші плани, надіявся, що оберуть його брата.

    Так, десь я це вже чула.

    –Працівників теж ти шукав? Мені здається, що не всі в офісі люди.

    –Правильно думаєш, є й домовик серед вас, щоправда, незвичний.

    Домовик? То Степан Іванович Домовик? То он чому в офісі завжди спокійно, затишно, як вдома, а в нашому кабінеті час від часу літають мої улюблені запахи дитинства.

    –Але як таке можливо? То не житлове приміщення.

    –Його вигнали з дому, вижили безтолкові господарі, от він і переселився до Менея, а тоді й на роботу. Не знаю, що там і як сталося. Але в житті не буває випадковостей. Все трапляється вчасно і в потрібний момент, і поруч з тобою завжди необхідні люди чи істоти.

    Легко сказати "все вчасно", а трактувати цю фразу як? Ой, у мене зараз не життя, а лайно, але це так треба? В цей момент варто поплавати в коричневій гидоті? Чому ніхто не пояснює, як варто жити з цим, як себе вести? Я, наприклад, посилено почала приводити в людський вигляд свої записи по нежиті, шукати нову інформацію, занурилася в тренування й збивала до крові кісточки на руках – била наші фруктові дерева. Хотіла вгамувати душевний біль фізичним, але нічого не виходило. Адже щоночі мені снилися сині очі і цілували палкі вуста. А в офісі на мене косилися колеги, шепотіли поза вуха, що Макар Олегович не зміг обрати з двох одну і полетів відпочивати з третьою. Так, хоч Меней і приховував стосунки, але всі все прекрасно розуміли. Хіба можна заховати погляд, раптові торкання, мимовільну посмішку? Якщо між двома літають іскри, то слова не потрібні.

    Що ж "любовь приходит и уходит, а кушать хочется всегда", так що швиденько ні, не доїдаю, складаю сумку для ритуалу і біжу в ліс. Попри вмовляння бабусі придушити тишком–нишком Юрка, а тіло спалити, я знайшла спосіб звільнити його від монстра і загорілася бажанням спробувати. До слова, чоловік теж пручався спочатку, та жити, боячись вбити один одного, не надто весело.

    –Варю, зачекай, – бабуся вийшла за мною надвір, – я довго думала як реагувати на воскресіння Івана і хотіла б забути цю інформацію, але тепер розумію, що він дуже вдало ожив. Не ходи зараз до лісу, відведи мене до нього, я попрошу хай виправить те, що накоїв.

    Ми з бабусею ці кілька днів не розмовляли, вона страшенно образилася, що я не зізналася про зустріч із дідом, ну і звістка про одруження Менея не принесла радості. А тут така заява. І як реагувати?

    –Ба, не буде він нікого слухати, жив без нас щасливо і ще стільки ж проживе.

    –Варю, ті дурниці не гарантують успіху і я хочу подивиться цьому телепню в очі, хай те все скаже мені особисто.

    –Ні, бувай.

    Бабуся намагалася зупинити мене, але я вибігла з двору і заскочила в авто Юрка. Ми домовилися, якщо нічого не вийде, то я матиму ключі від машини і буду тікати до неї.

    –Готовий?

    –Ні, але поїхали.

    ***

    Місце вибрали віддалене, щоб менше випадкових свідків було, автівку поставили якомога ближче, дякувати джип має змогу їздити майже усюди. Попередила Вальда, щоб слідкував за нами і в разі чого, сповістив бабусю про результат.

    Що ж, вороття немає: встромляю в пеньок срібний ніж для стрибків через нього, дістаю освячений хліб (кажуть освячена їжа допомагає обернути звіра в людину) і настоянку з липи, іван-чаю та м'яти для підтримки тіла Юрка після моїх знущань. Мокошо, надіюся, що я після смерті не потраплю до тебе, бо маю, що сказати і на внука пожаліюся заодно.

    –Спроба номер один – їжа. Юро, перетворюйся і пам'ятай – ти людина. Кожен із нас має внутрішнього монстра, але тільки сильний може приборкати його.

    Ловлю криву чоловічу посмішку, погляд сповнений відчаю і за мить бачу перед собою очі сповнені люті, бажання вбивати. У правій руці кинджал, у лівій – шматок хліба. Обережно кидаю окраєць вовкодлаку, але отримую у відповідь лиш голосне гарчання. Намагаюся втамувати страх, але з кожним кроком звіра паніка підступає теж, сковує тіло, змушує серце дертися до горла, а долоні пітніти. Тихо, Варю, це просто велика собака, дуже велика і дуже зла, та зараз ми з нею розберемося. Даю вовкодлаку підступити ближче і ще раз кидаю хліб. Принюхується, лиже, але не бере. Ну звісно, тут великий шматок м'яса стоїть, нащо йому якийсь хліб.

    Спроба номер два – зняти ланцюжок – свого роду ошийник, що показує приналежність тварини певному господарю. Ми подумали, що це мій колишній подарунок з буквою "В". Що ж, побігаємо. Я даю команду білкам атакувати і поки звір усвідомлює що сталося, починаю бігти до підготовленого місця – пастки, про яке Юрко не знає. Кружляю навколо дерев, чіпляюся за гілки, але страх змушує пришвидшитись, оминаю мотузки і ховаюся за чагарниками. Пульс вистукує чечітку, а мізки моляться богам, щоб тільки вдалося. Рик. Удар. Скавчання. Спрацювало. Доки вовкодлак приходить до тями від удару колодою і намагається виплутатись із мотузок, підступаю, майже повзу по землі, щоб дістатися до шиї. Страшенний сморід з пащеки вивертає нутро, але кинджал напоготові. Ривок. Ланцюжок долі разом із жмутом шерсті. Але звір замість того, щоб стати людиною, зривається з місця.

    Не розумію, мало б подіяти. Що ж залишається найскладніше і найнереальніше. Спроба номер три – змусити вовкодлака тричі перекинутися через срібний ніж. Як? А біс його знає. Я надіялася, що до цього ми не дійдемо.

    –Вальд, рятуй, – верещу, забуваючи, що можуть блукати шукачі пригод у лісі.

    Так, пеньок під розлогим деревом, що як залізти повище, як приманка, а вовкодлак буде пригати, щоб дістати мене?

    Пригнутися, оминути дерево, розідрати вітровку об чагарник, але не зупинятися. Гаряче дихання монстра в спину, моє шалене серцебиття у вухах, горлі і, здається, всюди. Ще крок, ще мить і руки хапаються за гілку, підтягують втомлене тіло, але вовкодлак встигає хапнути лапою за ногу. Страшенний біль і кров, що змочує штани, дають зрозуміти, що переможець сьогодні буде один.

    –Вальде, мені треба перестрибнути з гілки на гілку між деревами, як білка, можеш щось зробити?

    Ви коли–небудь бачили, як гілка нахиляється до вас? Ну, ніби від вітру, але цілеспрямовано у необхідний бік і при цьому не ламається. Я ледь калюжку не надзюрила від шоку, але рик звіра швидко привів до тями. Ну що вам сказати, ходити по колоді на висоті понад двох метрів зі злючим монстром внизу, те ще задоволення, особливо, коли гілку хапають зубами і намагаються струсити тебе, як грушку з дерева. Двічі нам вдалося змусити вовкодлака обернутися. А на третьому колі я здала позиції – як завжди зарано зраділа і втратила пильність. Занадто швидко рушила, звір підскочив, зачепив гілку, я не втримала координацію і останнє, що пам'ятаю, страшенний біль в спині, голові і важку лапу на грудях.

    Переможця обрано...

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.