Вартові. Обрана Богами

Здається, розповідати про діда буду паркану – телефон не відповідає, світло в будинку вимкнене. Мабуть, Меней в річці, але додому не піду, вже налаштувалася на розмову, тому вмощуся на траві й чекатиму скільки треба. Ну як налаштувалася – не передумала просто поки. Всього не розповім, бо точно прикопає, а от про дідівську кров має знати, може, щось придумає чи знає в кого дізнатися. Жити то хочеться. Варто було прожити два місяці пекла, щоб зрозуміти, що життя цінна така штука. Не знаю чи це я дійсно тугодумна, чи всі люди такі, але усвідомлення того, що не хочеться вмирати, прийшло після того, як моя дупця побувала в добрячому такому лайні. А особливо сьогодні, коли мене дубасив палицею, до зірочок в очах, розлючений русал. І це він викладався на половину, тобто при бажанні міг би заламати й втопити через десять хвилин наших милих танців. Може, тому наважилася на поцілунок? Організм подумав, що я вмираю і захотів наостанок утнути якусь приємну дурницю?

Від спогаду про поцілунок, моє тіло звело в солодкій судомі. Все–таки мені страшенно подобається Меней і смішно це не визнавати. Це мізки можна обдурити, а тіло з тельбухами видає свого господаря. Кожен наш рух, погляд, зміна дихання чи відмова мови, показує відношення до людини, ситуації, і наївно думати, що ми вміємо контролювати свої емоції. Брехня і тільки! Та чи взаємні почуття? Чи дійсно саме Меней відповідав на поцілунок, чи дав волю своїй сутності…

–Ні, я точно придушу це безголове дівчисько! – прогриміло над головою, а я з переляку ледь не впустила телефон. – Що ти тут робиш?

–Намагаюся не вмерти зі страху від твого басу! Чому я не помічаю, як ти ходиш? Ти пливеш над землею, огортаєш себе пологом тиші, заліплюєш вуха оточуючим? – я наважилася поглянути догори і зустрілася з синіми, злющими очима.

–Морано, Мокошо, пробачте, але, здається, на одну вартову знову буде менше. Я ходжу, як і всі, просто ти неуважно слухаєш. Ще раз запитую: що ти тут робиш?

Так, жалісливий погляд, закушена губа, писклявий голос:

–До наставника прийшла, хочу прояснити ситуацію.

–Ах, до наставника кажеш, – Меней простягнув руку і підняв мене занадто різко – я полетіла в чоловічі обійми. – А його немає вдома, приходь в понеділок після роботи.

–Ні, хочу сьогодні, – ох, дарма дражню цього чоловіка, він зараз суцільний вулкан, тільки замість лави бурлить суміш злості і пристрасті.

Що я там казала про невербальні знаки? Так ось же вони: швидке дихання, міцні обійми, погляд на мої губи… Та я зараз спалахну, мов сірник.

–Що хочеш? – хрипкий чоловічий голос проникає в кожну клітинку мого тіла.

Все хочу! Трясця твоїй матері, ще одне слово в такій манері і я наплюю на правила пристойності й сама накинуся на нього.

–Поговорити…

–Може, краще в понеділок? – так небезпечно близько чоловічі губи.

–Дідько, зміюка з мене відбивну зробить, – як хочеться відчути цей поцілунок, але не можна, це чужий чоловік, я не маю права.

–Зміюка? – Меней відсторонюється і запитально дивиться на мене.

–Ой, пробач, твоя дівчина, Марина.

–Вона не моя, у нас вільні стосунки, офіційно ми не зустрічаємося. Це все, що ти хотіла?

–Ні, – ні! І ще раз ні! – А можна мені повернути злого наставника? Будь ласка...

–Що ж, заходь, ученице, – Меней приречено видихає, відпускає з обіймів і пропускає вперед.

Та що ж це робиться! Ледь дихаю! На мене точно не діють його чари, бо, здається, що зараз вибухну від бажання? Все, терміново глибоке повільне дихання і важлива розмова, ніякої уяви. Ми зайшли до будинку й сіли на диван. Ох, зараз буде гаряче.

–Я весь твій, уважно слухаю, ученице моя. Тільки зменш розповідь до мінімуму, страшенно втомився за сьогодні.

–Проблеми вдома? Чи досі злишся на мене?

–Жінки, як з вами складно, бачу ніч теж змарнована. Так, є проблеми вдома, ні, не злюся, хоча покарати не завадило б. Ще якісь запитання?

–Чому ти так реагуєш? Просто запитала. Я про тебе зовсім нічого не знаю. Та й розмовляємо тільки про мене, роботу і варту.

–Як це нічого не знаєш? Де живу, ким працюю, що їм, режим дня, а найголовніше – мій секрет. Що ще варто знати?

–Ага, і дівку, з якою спиш. Не смішно. Я ж про інше. Ми так багато часу проводимо разом, але в нас дивні відносини, і… і останнім часом ти чимось стурбований, занадто виснажений, злий. Це, до речі, відбивається на тобі, як на наставнику. Я подумала, може, захочеш розповісти щось, поділитися думками, раптом я зможу порадити чи підказати.

–Ти дійсно хочеш знати про мене більше? Цікаво, що саме? – не розумію, він продовжує злитися чи дивується?

–Та хоч би як ти можеш жити на два світи, чи є в тебе батьки, брати, сестри, як влаштоване підводне життя, яка відмінність між русалками й людьми, окрім хвоста, чи є в тебе друзі? А може, тобі хочеться поділитися ідеями чи почути пораду, я б з радістю... Але знаєш, забудь, ти правий для чого мені це все, я ж тимчасова учениця. До речі, скільки триває навчання?

Ох Варю, що ти городиш! Які відносини ти хочеш мати: на роботі колеги, ввечері учитель і учень, що ще? Коханці, друзі? Ну з першим однозначно ні, адже в наставника є дівчина, хай не розказує, що вони неофіційна пара, я ж бачу які іскри літають, коли вони поруч. А щодо друзів, то хто мені заважає бути уважнішою до чоловіка, цікавитися його життям чи кудись запрошувати? Ніхто. А якщо хочеш бути ближче до Менея і замінити Марину, то так і варто казати, а не белькотіти дурниці про дружбу.

–Пробач, не думав про це аж так глобально і не звик ділитися своїми думка, особливо з людьми. – пронизливий погляд Менея уважно вивчав моє обличчя від чого воно розчервонілось, а я не стрималась і відвела очі. – Варю, я сьогодні не готовий відповідати на ці запитання, розповідь буде занадто довгою і не все можу сказати заради твоєї ж безпеки. Але обіцяю зробити це пізніше, добре? Можеш обрати час, місце і підготувати список.

–Це ти вибач, я відволіклася, швиденько розповім свої новини і піду.

Меней лиш підняв брову і промовчав.

–Так от, ми з Юрком сьогодні пересіклися і він мені розповів, що його господар, темний чаклун, мій дід. Уявляєш, мій рідний дід, якого ми давно поховали. Тому я не хотіла говорити при бабусі, не знала, яка в неї буде реакція.

–Цікаво, і як він дізнався, що ти його внучка?

–Так приходив же. Пам'ятаєш незнайомця, що двічі навідувався? Ну от. Але це байдуже, головне ось що: Юрко не може мене вбити, бо в мені тече кров його господаря, але буде полювати на мене, бо я вартова. Отаке от замкнене коло. Що скажеш? Слухай, а є шанс перетворити Юру назад в нормальну людину?

–Скажу, що варто бути обережною, бо бути калікою не дуже приємно. Щодо перетворення треба пошукати інформацію. А як ви зустрілися з Юрою?

–Він прийшов до мене.

–А далі?

–Прогулялися до лісу і повернулися.

–Чотири години йшли до лісу? Через Васильків?

–Ні, звісно, по лісі пройшлися, – що за дивні запитання і в'їдливий погляд?

–І дід так легко дозволив розповісти про себе? Для чого?

–То він Юрі сказав, ну типу розбиралися з цією ситуацією, а чоловік вже мені по секрету передав інформацію. Що не так?

–А те, моя маленька людинко, що ти мені брешеш, – Меней підсунувся ближче і посміхнувся краєчком губ, – тільки не збагну, чому прийшла розповідати правду і ховаєш її?

–Що за дурниці? Звідки такі думки?

–А звідти, що в лісі вас не було, принаймні не в нашому, Юра твій не міг просто розповісти таку важливу інформацію, бо здох би на місці, йдемо далі: ви приїхали на авто, а ти казала, що прогулювались. І найголовніше – чаклун чи відьма ніколи не стверджують щось, доки не перевірять усіма доступними методами. Людина, яка вміє створювати перевертнів, зробила висновки тільки по тому, що ти живеш в його старому будинку? Дівчинко моя, не сміши. То що, продовжимо розмову чи повернемося до неї в понеділок, коли ти краще підготуєш свою брехню?

Та щоб ти всрався, розколов мене, як дівчисько маленьке і на таких елементарних речах. Розповісти правду? Вбити мене не посміє, а от покарати чи накричати… хоча...

–Менею, – жалісливий погляд і ледь помітна посмішка, – а давай домовимося, що я розповім всю правду, а ти не будеш кричати і вигадувати нові тренування? Обіцяю, що більше таке не повториться, чесно-чесно. Там нічого страшного не було, до того ж я жива і здорова.

–Тобто ти більше боїшся мене, ніж монстра, який легко перекусить твою ніжну шию? Здається, я ніколи не збагну людських жінок. Добре, спробую, розповідай.

Обіцянка така собі, але Меней правий – прийшла ж сама, то для чого цей цирк? Ну, з Богом:

–Я була в будиночку діда і розмовляла з ним особисто. Де це місце не знаю, бо очі були зав’язані. Поговорили трохи про бабусю, і нас із Юрком, дізналася чому в мами так довго не виходило завагітніти. Уявляєш, дід прокляв власну дочку, бо думав, що вона не його. Але для чого тобі мої сімейні проблеми. От і вся правда. Мене не били, не катували, ритуали не проводили.

–А про кров як дізнався? Може, ти прийомна дочка чи в бабусі був інший чоловік, а від нього інші діти, ну і відповідно ти не його рід.

Точно, оце дурепа безголова! Навряд чи він просто з моїх слів це визначив, напевно брав кров, а я й не зрозуміла. Хоч би не зурочив чи який ритуал не провів.

–Як же я тебе ненавиджу, карасик доморощений, – буркнула я і швидко протараторила, щоб не передумати, – Юрко привіз мене в будиночок непритомну, мабуть, поки я спала дід отримав мою кров. Але мені ніде не болить і порізів немає.

–Я так розумію, що всю безглуздість свого вчинку ти щойно усвідомила, це добре. А тепер тікай, ні, ховайся.

–Ти ж обіцяв! – я насторожено поглянула на чоловіка, але побачила роздуті ніздрі, стиснуті губи і вирішила притримати язика за зубами.

–Я кричу? Ні. Виганяю на тренування? Ні. Просто граюся… це ти не забороняла, – розширені зіниці й напружені м’язи дали зрозуміти, що зараз буде гаряче.

Моє тіло зірвалося з дивану, в той час як мізки напружено думали, куди в чужому будинку можна сховатися. Другий поверх. Менеєва кімната. Двері зачиняю обережно, щоб не гупали. Шафа, ліжко, балкон. Та це нереально, як можна тут заховатися? Ай, була не була, лізу під ліжко.

–Молися, Варю, я йду, – задоволений голос Менея ледь чутно, але ефект є: затримую дихання і таки згадую Отче наш.

Чую кроки чоловіка, спеціально голосно гупає і йде до останньої кімнати. Хвилина і двері зачиняються. Друга – і обстеження іншої кімнати теж завершено. Третя – бачу босі ступні, що неспішно ведуть господаря до шафи й зупиняються біля ліжка.

–Маленька моя, сама вилізеш чи допомогти?

Ага, дурна я тобі відповідати! Хоча шалений стукіт серця об ребра чути і глухому.

–Сама напросилася, – смішок вгорі й схованка наді мною починає скрипіти, а за мить ліжко стає тільки на дві ніжки. Скільки ж в нього сили! Мама! – Людинко виповзай.

–А може, не треба?

–Треба, треба. Не бійся, сварити не буду, маю цікавіше заняття.

Я вилізла зі схованки і, мов нашкодивше кошеня, опустила голову донизу.

–Що ти зараз відчуваєш? – спокійний чоловічий голос лунає наді мною.

–Що я нагадила в тапки і мені зараз надають ними по морді.

–І все? Подивись на мене.

–Нєа.

–Хм, а так?

Меней підходить занадто близько, я відчуваю його подих і жар від тіла, торкається моїх рук, проводить кінчиками пальців до плечей. Права рука опиняється на спині, притискає до чоловіка, а ліва змушує підняти голову й подивитися в очі.

–Що ти робиш? – ледь чутно говорю сівшим голосом, а у відповідь отримую шепіт на вухо від чого тіло вкривається сиротами:

–Перевіряю чи дійсно на тебе не діють мої чари.

–І що?

–Не діють.

Чоловічі пальці тримають підборіддя, губи ледь торкаються моїх. Мить на усвідомлення, що я в його полоні і зовсім не хочу втікати, й мої вуста отримують бажаний поцілунок, солодкий, тягучий, мов карамель. Я знову божеволію, голова йде обертом, обіймаю чоловіка, щоб бути ще ближче.

–Це точно не чари?

–Ні краплі.

Ми падаємо на багатостраждальне ліжко і я розчиняюся у вирі емоцій. Знаю, що це неправильно, сто разів горітиму в пеклі від сорому, але не можу опиратися. Кожна клітинка палає від рук Менея, що блукають під моїм сарафаном. Я наважуюся торкнутися чоловічої спини, хочу зняти футболку, та раптом наставник зупиняється, фокусується на моїх очах:

–Стій, не можна. Не хочу робити тобі боляче, – чоловік дарує мені легкий поцілунок і сідає, – тобі краще піти.

Що? Дурепа, як же соромно. Знала ж, що нічого не вийде, але вперто хотіла чужого чоловіка. Добре, що хоч в нього вистачило клепки зупинитися. Але для чого тоді спокушав? Ні, я точно ідіотка, повелася на гру русалки. Сльози підступають до горла, образа на чоловіка розпускає в душі свої колючі віти, тому я різко зриваюся з ліжка, щоб не осоромитися остаточно.

–Так, треба йти, пробач.

–Варю, стій, ти не правильно зрозуміла.

–Нічого не кажи, будь ласка, все нормально, просто… мені так соромно, ще раз вибач за це.

Меней

Бісове життя! Як же мені набридло це все. Як я живу на два світи? Паскудно, Варічко, паскудно. Здавалось би, дорослий чоловік, майбутній правитель, а все одно залежу від когось, не маю права на власну думку, на почуття.

Втекла. Подарувала на прощання посмішку, спробувала віджартуватися, але образу і біль приховати не змогла. І звісно, подумала, що справа в ній. Бовдур, дівчина проявила симпатію, двічі за сьогодні, а я замість того, щоб зберегти цей тонкий міст, розгатив усе до дідька, не стримав своє бажання і нічого не пояснив.

Бабусю, або я божеволію, або дійсно закохався. Але ж як невчасно! Мама не на жарт розізлилася і готує весілля. Вся річка гуде про це, ледь не кожен підпливає, щоб вже привітати. Ще й Амелі переїхала до палацу, бачте хоче допомогти з приготуваннями.