У полоні Фонду

— Двері заклинило. — Підсумувала Емі, пнувши вихід ногою.

"Зараз Виправлю". — Маска підійшов до дверей, що вели до КПП, і почав вираховувати, куди б капнути чорну рідину, аби вони відчинилися.

— Якщо ти вмієш роз'їдати усе довкола це не значить, що усе так просто. Прошу, зроби це так, щоб ми теж могли пройти. — У її голосі відчувалося презирство. Мабуть, Марк встиг розповісти про нього багато "хорошого".

"Краще не стій поруч, бо я тебе вб'ю ненароком."

— Не злякав. — Спершися на стінку біля дверей, мовила дівчина.

— Гей, ганчір'яний! — Залізний підкрався до Марка і схопив того за лапу. — Чого сумуєш? Он де твоя подруга, з нею усе гаразд, ми майже вибралися, усе ж добре.

— Можливо, для тебе.

— Ну що на цей раз?

— Нічого особливого, просто я хотів вибратися звідси людиною.

— А-а-а-а, ти що до цього? Не хвилюйся, ми навчимо тебе ховатися від людей, а я допоможу оволодіти бойовими прийомами. От покинемо це місце і брати зможуть жити у лісі — це ідея Вухастого, йому дуже подобається мультик про ведмедиків Гаммі, а я буду вісником апокаліпсису! Звісно, буду навідуватися до них, навіть грати, хоча не дуже це люблю... Але ж заради них, тобі сподобається у нашій родині!

— Залізний, тобі не зрозуміти. Ти ніколи не мав звичайного життя а я... С тих пір, як сюди потрапив, мріяв знову подивитися телевізор і відпочити у кафе.

— Ніхто: ні вчені, ні піддослідні, ні об'єкти не жили нормально з тих пір, як потрапили сюди. У будь якому разі тобі доведеться ховатися від людей або правительства. Це неписаний закон зони, ти все ще не зрозумів?

— Ні! — Крикнув він на знак протесту та від зневіри. — Ти брешеш. Нічого не знаєш. Це неправда... Чорт, коли я казав, що не хочу бути класом D, я хотів знову стати собою, а не помилкою природи.

Від цих слів Залізний заіскрився, його ненадовго заклинило.

— Помилки природи? А твоя подруга, вона теж помилка природи, її ж у камеру посадили, так само як і нас.

— Не смій так казати, це була помилка.

— Але ж вона розмовляє із тінями, у неї залізна пластина у голові!

— Деякі люди мають свої дивацтва...

Тепер погляд Залізного змінився. Він зрозумів, що Марк справді у це вірив. Ведмедик перестав кричати і сказав дуже тихо:

— Розплющ очі,  через неї тіні випустили на волю сотні кетерів, а що сталося у В'язниці Свідомості, знаєш?

— Вона втекла звідти? — Непевно спитав Марк.

— То була далеко не одна спроба втечі. Скільки разів пацієнтам майже це вдавалося, хіба воно схоже на випадковість? А ще, за той місяць, що Емі просиділа там, два лікаря загинуло, один з них повісився, бо його якісь марення доводили.

— Вона цього не казала, звідки ти...

— Я не сліпий, мені достатньо подивитися на документ, аби відсканувати його і потім вивчити, а документів я знаходив багато.

— Не вірю тобі.

За час їхніх суперечок Вухастик знову втратив свідомість, і тепер його приводили до тями.

— Потерпи, від цього уколу болітиме, але розум прийде до ладу.

— Нічого, я впораюся. — Відповідав він жестами 049.

Увесь цей час Плюшевий сидів поруч та спостерігав, та раптом впав на коліна, закривши очі лапами.

— Я не думав, що біль заразний. — Показав Вухастик, подивившись на свого творця.

— Не заразний, він має свою причину. — Для Лікаря розбиратися з такими пацієнтами було вкрай незвично, і тепер він оглядав Плюшового намагаючись зрозуміти, чому той відчуває біль.

— Не підходь до мене, іде геть, Харнител! — Різко показав він, сховавшись за спину 1048 А. Очі ведмедика стали чорніші, ніж зазвичай.

***

У цей самий час рівнем нижче молодий спецназовець зіткнувся один на один зі Старим. Аби не вмерти він кинув кілька гранат у чорні плями. Нажаль, декілька з них не долетіли до цілі, і перед тим, як інші Берсерки його знайшли, здетонували, тож кілька поверхів обвалилося.