У полоні Фонду

— Змирися з цим, ти ніколи не потрапиш у кабінет Картера, якщо тільки йому не заманеться тебе вбити.  — Історик стояв у коридорі і дивився за сходами. Зед сиділа на підлозі і дивилася униз своїм звичним порожнім поглядом, а от юнак з чорним волоссям, на якому була біла прядь  — особлива риса його родини  — намагався допомогти їй зі зламом замка.

Сьогодні завоз препаратів та їжи співпали, усі Хранителі зібралися на першому поверсі і розбиралися з цим, а ті, що слідкували за ними, лежали без свідомості під ліжком Соломки.

Пацієнти хотіли втекти через вікно, навіть мотузку приготували, але Інсанабілі (у В'язниці Свідомості кожен мав друге ім'я) повела їх сюди.

— ЩО ТИ ХОЧЕШ ТАМ ЗНАЙТИ?  — Питав темний силует.

— Треба дістатися туди і зламати його саркофаг, аби ніхто не зміг підняти Червоного Бога.

— ТИ ЗАНАДТО БАГАТО НА СЕБЕ БЕРЕШ, ЦЕ НЕ ТВОЯ ДОЛЯ,

— А чия?!

— ОДНОГО З ТИХ ІНТЕРНІВ.

— Хранителі ніколи не підуть проти Евегілато.

— ТОЙ, ХТО ЗАХОЧЕ ЗЛАМАТИ, ПОЛАГОДИТЬ, А ХТО СПРОБУЄ ПОЛАГОДИТИ, ЗЛАМАЄ.

— Вони знову розмовляють з тобою, що кажуть?  — Питає той, хто довіряє їй більше всіх.

— Нас тоді спіймали. Ти був би живий, якби не я... моя впертість... п...п... пробач.

"Ти був правий, під замком від неї тільки більше проблем."

— Там за нами ще кілька полізло.  — Голос Залізного потроху вертав у реальність.

"Нехай Берсерки з ними розберуться, пішли."

— Вона не зможе...

Емі спробувала підняти руку і вдарити того, хто це сказав, але не змогла поворухнутися.

"Не може? А тепер слухай сюди, дівчинко, це ти поперлася туди, не ми, і ніхто не буде чекати, коли тобі покращає. Або ідеш з нами, або загинеш тут!"

— Нехай, так буде краще.

Вона вже не чула, як трупи пробивалися через перекинуте ліжко, і що Маска відповів. Її друг Марк сказав, що так буде краще. Хто і що йому наговорив? Хоча, може він і мав рацію. Зрештою, усі її друзі страждали через неї.

Та от її рука підвелася, хоча дівчина не могла цього зробити. Пальці самі собою потяглися до носія і зняли з нього прокляту Маску. Вона не встигла нічого сказати, як вже підвелася і побігла коридором, лишаючи по собі кривавий слід, як же це було боляче! Наче у рани віп'яли голки і продовжували роздирати їх ще глибше.

— Навіщо?  — Мовила вона крізь біль.

"Вважай, тобі пощастило."

Марк та Залізний бігли слідом, на розмови вони не мали часу. Компанія зупинилася біля дверей ліфта.

— І куди далі?  — Спитав клон 1048, дивлячись у стелю.

"Не знаю... Чекай, я бачу! На першому поверсі...Нам треба вгору."

— Я ногами ледь пересуваю, знайдіть інший шлях.

"Сходами вже підіймаються Берсерки, тож шлях один. Залізний, виламай двері, я не можу використовувати свої здібності поки вона під контролем."

Ведмедик розібрався з дверима, після чого перший поліз тросом. Емі була доволі спритною дівчинкою, та ніколи не вміла лазити канатами, просто висіла на них, як агнчірка, до того ж, варто було їй вхопитися за трос, як опіки на руках заболіли. Біль, запаморочення і шум змішалися в одне пекло, та через пластину у голові Маска не чув її думок і спокійно доліз до першого поверху, де мало не спіткнувся об Залізного.

Хоча світло вже працювало, та сенсу від того було мало, бо лампочки було розбито. Ведмедик трохи глючив і його нічний зір не працював.

— Там хтось іде.  — Мовив він тихо.

Марк стояв поруч і чекав. Схоже, він знову забув, що був ведмедем, тому що варто було вийти комусь з-за рогу, як він кинувся на нього.

На подив полоненого Фонду це був Вухастик, 1048 стояв осторонь, чекаючи, поки вони розберуться.

— Фух, це ви.  — Залізяка допоміг Вухастику встати на ноги і всміхнувся.  — Якщо ви піднялися сходами, то мабуть Берсерки за вами гналися.

— Так, але після того, як один з них вирішив стріляти, стеля обвалилася, добре, що 049 тільки чув постріли, а їх самих не помітив.

— Радий, що вам теж вдалося вибратися, а де 035?  — Почувши питання Лікаря Вухастик і 1048  почали роздивлятися довкола, і тут погляд 1048 А зупинився на темному силуеті коло ліфта.

Це Одержимий дістався до коридору, проте вигляд у його носія був не дуже.

— Як взагалі можна рухатися у такому стані?  — Поцікавився Вухастик.

"З великими зусиллями. 049, там на неї напали потвори з моргу, можеш виправити?

— Спробую.

Лікар вже почав шукати нитку та голку, але Емі зупинила його.

— Кров зупини і досить. Немає часу... на щось інше...

— Вона усе одно піди, якщо не привести рану до належного стану.

— НЕ ТРЕБА! Просто кров зупини, якщо ліквідатори наздоженуть, усе буде дарма. Немає часу, неможна стояти на місці...

Від крику Емі усі четверо ведмедиків відскочили назад. У її голосі вчувалася небувала впевненість, як у людини, що робить останній вдих перед стрибком у нікуди.

— А якщо рани не загояться?

— Я сама відмовляюся від допомоги, це не твоя провина. Лікар нічого не може робити без згоди пацієнта, правило є таке.

Вони знову пішли знайомим коридором. Біль трохи вщух і Емі могла бачити дорогу, та все ще не могла йти самостійно. Вони дісталися зруйнованої їдальні. Підлога там була закрита перекладинами, більшість з них щось зламало. Усі розуміли, що їм треба перейти на той бік, ніхто не хотів дивитися вниз.

Першим наважився йти Залізний. Він усю дорогу думав про Термінатора, про те, що йому, мабуть, ніколи не пережити таких пригод, і про те, що його брати не такі вже зануди. А під кінець шляху подумав про себе, про те, що він не робот-вбивця з майбутнього, а просто ведмедик, і йому це подобається. У його житті веселощів та сенсу точно було більше, ніж у робота з фільму і він зрозумів, що може бути щасливим, лишаючись собою.

049 пройшов шлях спокійно, бо провалля то далеко не найстрашніше, що він бачив. На межі життя та смерті... як зазвичай нічого нового.

Вухастик намагався не дивитися вниз і думати про свободу, та він ніколи не бував на вулиці, тому думати було ні про що. Він не знав, чого боїться більше: впасти вниз і залізти у вентиляцію, чи піти вперед, у невідоме. Вентиляцію ведмедик лишив іншим S.C.P.

Марк не стільки думав про те, що відбувається під ногами як про те, що коїлося у його голові. Тіні. Тіні прийшли до нього, коли вони з Залізним йшли коридорами, і показали спогади Емі. Він не сказав їй, чому мовчить, бо вона сама мала б зрозуміти. Після того, що вона зробила...

1048 буквально пробігся балкою. Він забув про завали та Берсерків, і про камери, і про тих, хто у них мешкав, думав тільки про повернення на волю.

"Ну що, пішли."

Емі намагалася пручатися, та Маска повів її вперед. Куди вона рухається, навіщо? Навряд чи хтось зміг би відповісти на ці питання крім неї самої, та один таки спробував:

— Моя здобич, куди ти зібралася?

Рептилія зламав перекладину тоді, коли Емі вже майже дійшла до кінця. Вона схопилася за край рукою, іншу Ящір схопив хвостом.

— Я зжеру тебе на вечерю!

"Схоже, доведеться позбавити тебе руки."

— Ага, зараз, помрій мені тут!

Небагато людей мали сміливість пручатися Одержимому. На секунду він подивився на світ її очима і побачив того юнака з чорним волоссям і білою смужкою, він стояв біля виходу і всміхався.

— Те, що сталося у В'язниці Свідомості, мій вибір. Живи за нас двох!

— Знаєш що, Ящірка? Як зголоднів, то зжери свій хвіст!

Видіння щезло і дівчина з усієї сили струснула руку. Ящір полетів донизу і мало не потяг її за собою, та їх з 035 схопили і витягли. Навіть Марк допомагав. Якщо вони вже тікають разом, то триматимуться до кінця.

За столовою знаходився КПП, та чомусь саме у той момент там згасло світло. Почувся знайомий голос:

— Ми їх витягнемо, тільки йди з нами. Давай забудемо про це непорозуміння.

Емі чекала, що Марк скаже щось проти, та він мовчав. Вона була певна, що Картер не розповідав йому про її участь у культі Червоного Бога, тоді хто це зробив?

— Гаразд.  — Погодилася утікачка.  — Буде по-вашому.

Тієї самої миті тіні схопили їх перенісши далеко у ліс.

— Це і були твої друзі?  — Спитав здивований Залізний.

— Так. Вдень вони таких фокусів не викидають.

Нарешті відчувши себе у безпеці, Емі скинула з себе Одержимого і впала на траву, та її підхопила тінь, цілком матеріальна. На галявині стали з'являтися інші, їх було не так вже й мало.

— Мабуть, це кінецью  — Припустив Плюшевий.  — І куди тепер?

— Повернуся до дому і там продовжу роботу. Та я все ще не певен, чи можна залишати Емі у такому стані.

— МИ ЇЇ ПОЛАГОДИМО, НЕ ХВИЛЮЙСЯ ПРО ЦЕ.  — Сказали одразу декілька тіней.

— Гадаю, нам усе одно, де жити.  — Мовив Залізний, і усі троє ведмедиків йому закивали.  — Головне, щоб нас ніхто не садив під замок.

"Мені байдуже, у якій точці світу знаходитися, але тепер життя вже не здається таким мерзенним та передбачуваним. Може, люди її навіть не зіпсують."

— У тебе хоч є якийсь дім?  — Раптом спитав Марк, зловивши незадоволені погляди тіней.

— Будинок який-ніякий у мене є. Хтозна, може колись ми ще зустрінемось. Якби ти знав усе, Марку, ти б зрозумів. Воно все ще сидить у В'язниці для Розуму, і не вирвалося тільки тому, що я завадила.

— То це місце все ще існує?

— Так, 049, воно цілком реальне. Та якщо хтось і відкриє Червону Могилу, точно не сьогодні і не зараз.