У полоні Фонду

 — Супер, прохід завалило, а як ти сюди потрапив? — Спитав 1048 А, витріщившись на коридор з заваленою стелею.

— Через вентиляцію, та я не думаю, що нам варто туди лізти. — Відповів дворець.

— Стривай, хто чує, де чує?

— Про що ти говориш?

— Не я говорю. Голоси, багато тонких голосів, вони десь недалеко.

1048 повірил своєму клонові, і ледь втримався від улюбленого жарту про "усечуючого". Колись вони часто жартували, коли поруч не було людей, проте зараз не до жартів.

— Гаразд, підемо іншим коридором.

— Навіть не думай, там калюжа крові і проводи обірвані. Меж іншим, органічні тканини дуже добре проводять струм, але це боляче!

— Пробач, але тут або дроти, або сороконіжки.

1048 узяв один зі шматків стелі, посадив на нього свою копію і штовхнув у калюжу. Це було схоже на катання на санчатах... за винятком бризків крові та спалахів від дротів. На лапках ведмедика лишилися криваві плями, а це значить, йому знову доведеться купатися, а потім висіти на мотузці та сохнути, це буде доволі неприємно, якщо його не розірве якийсь монстр, а це ще неприємніше.

— Отже, дітки, запам'ятайте раз і назавжди, комах треба виводити не спреєм, а холодною зброєю.

— От супер, нова серія почалася тоді, коли я втік. — Образився 1048 А.

— Зараз сцену покидає наш головний глядач, та я сподіваюся, він колись повернеться, і обов'язково побачить цю серію!

— Ти чув, Плюшевий? Він знає, що я його фанат, яка честь!

1048 байдуже кивнув. Варто було лише з'явитися сороконіжкам, як зі складу вийшов Помпон, це була одна з його небагатьох появ у реальному світі. Спроби сороконіжок його вкусити були марними: клоун просто чавив їх чоботями. Зубні феї виявилися хитріші: вони пролетіли над головою клоуна і рушили до 1048 А.

— Біжімо, швидше! — Швидко показав Вухастик, та Плюшевий стояв наче статуя, повторюючи, наче не помічаючи його:

— Не залишай мене, я його чую, не залишай...

Зграя фей вже налетіла на бідного ведмедика, та він скинув їх і дав добрячого копняка своєму творцеві.

Він одразу отямився і вони вдвох побігли далі коридором. Після кілометра (що був доволі довгим для маленьких лапок) феї відчепилися, їхню увагу привернула кімната якогось іншого S.C.P.

— З цього коридору можна потрапити у ту кімнату.

Ведмедики йшли у напівмороці, коридорами були розкидані трупи робітників, причому вбити вони були різними об'єктами.

"Усі люди помруть тут рано чи пізно, якби я тоді пішов іншим шляхом, той хлопець усе одно помер би" — заспокоював себе 1048.

Раптом увесь коридор осяяло яскраве світло, а з дальної кімнати почувся роботичний голос.

— Спрацювало!

***

— Так, ще трохи і ми на місці, залишилося пройти одну камеру.

— А це що? — Спитала здивована Емі, коли вони проходили повз скляної кімнати, всередині якої бурлило щось чорне.

— Раніше тут тримали Маску Одержимості, ось ця чорна хрінь роз'їдає майже усе, окрім скла. Та над ним проводили якийсь експеримент, тож зараз тут нікого нема.

— Добре хоч ця Маска не бігає...

— Ну, як тобі сказати... Він може контролювати тіла людей. Знаю, це погана новина.

— Та ні, якщо хоче до нас причепитися, має у чергу ставати.

— Гей, та я не винен, що стався той збій!

— Не винен. — Присоромлено відповіла дівчина.

— Та годі тобі, не сумуй. Дорече, ми на місці, але давай для початку зайдемо до комірчини, я візьму собі протигаз про всяк випадок, ну і ти можеш собі щось забрати.

Комірчина була малою та універсальною. Туди складали усе: від швабри та жуйки до документів та карток. Емі у першу чергу взяла картку, щоправда, там була цифра стерта, а поруч лежала записка, у якій просили видати нову. Потім вона привласнила рацію, шкода тільки, що батарейок не було.

У цей час Вільям знайшов протигаз і помітив на полиці новий документ у червоній папці. Зазвичай тут вони з'явллися коли на рівень мали перевести новий об'єкт.

— Ну, ти усе взяв? — Поцікавилася дівчина, переводячи погляд на Вільяма.

— Так, ти йди, там двері поруч недалеко, а мені треба перевірити... Присутність поруч S.C.P. І це дуже важливо, тож не заважай!

— Гаразд.

Вільям підійшов до дверей за кілька хвилин.

— У нас проблема. Тут двоє дверей, а між ними табличка-поередження. Виходить, одні з цих сходів небезпечні.

— Як думаєш, які?

— Праві. Там чутно голоси, та якісь нелюдські, хоча, я не певна, і взагалі, не мені це знати.

— Здається, все-ж таки тобі.

— Тобто?

— Я все думав, як ти втекла від безсоників,та вони просто не чіпають об'єкти!

— Як ти...

— Документи у комірчині. Ну а тепер скажи, чому ти досі не вбила мене, кетор.

— Це якесь непорозуміння. Так, Фонд зацікавила моя пластина у черепі, але я не робила нічого, аби мене звали чудовиськом.

— Ви прикидаєтеся, так часто буває.

— Це все Картер, він хоче мені помститися за зірваний ритуал у В'язниці Свідомості. Я безпечна, навіть вчені це бачили, вони б ніколи не написали цього слова у моєму документі.

— Ось. — Він показав першу сторінку. — Великими червоними літерами КЕТОР!

***

— ХВОРА, ти бачиш цей напис?

— Так, лікарю Картер.

— Я єдиний можу його виправити. Тобі усього лише треба спуститися у підвал, підійти до нього і доказати слова обітниці. Звільни Червоного Бога і сама будеш вільна.

— І не збираюся я йому давати ніяких обітниць. Якщо так хочете, можете свою душу пожертвувати, мені такого не треба.

— Думаєш, твоє життя зараз схоже на пекло? То ти ще навіть не на першому колі. Евегілато може вилікувати будь-яку хворобу або травму, тож до часу вашого злиття я можу провести... деякі процедури.

***

— Стій, не йди туди, Віль... — Він відкрив злощасні двері, які зачинилися за ним, почувся крик.

Емі швидко дістала картку і відкрила їх знову, їй на зустріч вибіг Вільям, його волосся було сивим.

— Я їх бачив... там хтось був... бісові сходи.

Він швидко відчинив інші двері, та коли Емі пішла за ним, пригрозив пістолетом.

— Стій тут.

— Я тобі тільки що життя врятувала, а ти хочеш мене позбутися?

— Ти можеш хоч увесь світ врятувати, проте клас "кетер" каже сам за себе. Подякуй, що не пристрелив.

Вільям закрив двері, папка з її документами розгорнута лежала під ногами. Картер... йому було мало вбити її найкращого друга, він продовжував псувати життя. Проте зараз не це було найбільшою проблемою. Знайомий голос почувся зовсім поруч:

— Людина, я чую, як стучить твоє серце. Мерзенно!

— Не залишай мене, я його чую, не залишай... — Спочатку вона скрикнула, та швидко втратила голос, бо кетер наближався. Не той намальований на папері образ, а справжній, безжалісний вбивця.

Проте Вільяму було усе одно, а тим часом у коридорі з'явилася Рептилія розміром з собаку. На ньому не залишилося слідів від кислотних ван, а малий розмір дозволяв швидко бігати, не застріваючи у проходах. Ящір побіг на Емі, вона пригнулася та з усіх сил чкурнула назад до коридору, гадаючи, що після удару у стіну він довго лежатиме на підлозі. Та йому вистачило десяти секунд, аби знову скочити на лапи. Він став збільшуватися, аби жертва не змогла снову втекти, а Емі усе бігла, сподіваючись на порятунок.

***

— Скільки можна тут сидіти, просто телепортуйте мене якнайдалі.

—Куди б ти не пішла, ви зустрінетесь. Покінчи з Картером, як обіцяла у В'язниці Свідомості, тоді ми звільнимо.

— Я була не у собі, та й взагалі, чи варто мені знову переходити дорогу культу?

— Не бійся, ми допоможемо.  Ти ж так любила грати з нами у дитинстві, так от, це буде ще одна гра.

***

Ящір ідходив усе ближче та ближче, розмахуючи хвостом, цим самим хвостом він схопив Емі та підняв у повітря, та дівчина усе ще пручалася, тоді Рептилія добряче вгатив нею об стіну, проте стукіт її серця заглушав будь-які удари.

— ПРИГОТУЙСЯ БІГТИ...

Дивно, та Рептилії здалося, наче тінь людиська стисла у руці камінь, і він ще не зрозумів, як цей камінчик, що відколовся від стіни, йому нашкодить, поки та сама тінь не кинула його у скло за Ящіром і чорна рідина не вилилася на нього.

— Хочу знищити усе життя на Землі, але твоя смерть буде мені особливим задово... — Він вже не міг говорити, його тіло розкладалося.

Емі вдалося вирватися з послабленого хвоста, вона навіть змогла пробігти метрів тридцять, та після цього впала на коліна.

***

— Вставай. — За наказом медсестри санітар підняв знесилену дівчину з колін. Вона повільно йшла коридором, дивлячись на свої руки, забинтовані до самих ліктів.

— Ну, як ти? Це були лише подряпини, які Евегілато залікував би за лічені хвилини. Чому ти не покликала його? Червоний Бог любить тебе, ти, невдячна дитина!

Санітар відчинив двері та повів Емі сходами. вона змушувала себе йти. Помирати де завгодно, але тільки не тут — тоді ж бо твоя душа буде належати йому навіки.

***

"Мені вдалося знати картку доступу, та вона не відчинила потрібних мені дверей. Добре, що зміг зламати замок і тепер можна спуститися на четвертий рівень. Та це мене сильно ослабило.

Часом я навіть заздрю людям. Вони якось навчилися робити свої слабкості сильними сторонами. Ні, це тільки ілюзія, і я переконуяся в цьому кожен раз, коли говорю з ними.

Кохання, родина, друзі, робота, хобі... Це все так легко знищити, просто підібравши потрібні слова. Ніяких зусиль, я просто переказую їхні власні життя, тільки без прикрас. Часом розповідаю навіть те, у що вони самі не вірять. Чекаю від них чогось нового, та відповіді людей такі передбачувані. І чому тільки я думаю про це зараз? Мені дуже важко сконцентруватися."

— Не рухайся, зараз стане легше.

Коли у його носія вколюють якусь рідину, марення відступає. Так, тепер він згадав. Четвертий рівень. Операційна. Хімікати. Треба узяти потрібні і повернути частину себе.

"Нащо ти це зробив?"

— Ця рідина полегшує страждання при великій крововтраті.

"Зі мною усе у порядку було, я не переживаю через втрату крові, це люди переживають".

Та все ж такий стан не на жарт його налякав. Невже, ця речовина, яку тестували вчені, заразила його людяністю, їхніми слабкостями, здатністю відчувати свого носія? Ні, навіть думати про таке не хотілося, треба було якнайшвидше з цим покінчити.