У полоні Фонду

"Тут капці не допоможуть" — Подумав Ведмедик, відкидаючи цю дурну ідею. Ще один S.C.P. почав хазяйнувати тут і влаштував завал, тепер єдиним виходом була вентиляція.

На щастя або ні сороконіжки з зубними феями полізли туди ж. Звісно, 1048 знав короткий шлях, та був дуже повільним. Його вороги, схоже, зрозуміли куди він біжить, і почали наздоганяти.

Коли Ведмедику вдалося трохи відірватися від гонитви, він помітив людину під вентиляцією. Через решітку було видно, як юнак притискався до стіни і просив вищі сили, аби його не знайшли. Позаду залишився один поворот, він теж виведе до складу, з которого дістають записи дитячого шоу клоуна Помпона, та цей шлях буде довгим, і навряд чи вийде знову відірватися, а десь позаду вже чутно шерех...

Багатоніжки побачили Ведмедика у вентиляції. У одній лапці він тримав ножиці, в іншій - чотири болти. Коли вони майже наздогнали 1048, решітка впала і багатоніжки приземлилися на юнака. Відчувши людину, зубні феї кинулися слідом, тепер 1048 нічого не загрожувало.

***

— Що сталося? — Питає Марк. Останніми днями вона страждає на безсоння, і він вмовив вчених дозволити йому залишитися на ніч.

— Дурний сон... — Відповідає дівчина, намагаючись заспокоїти серце.

— Ну, це ж просто марення.

— Я не хочу спати, він чекає на мене там.

— Але ж ти спала усього пів години, тобі треба відпочивати.

— Ні, тільки не знову у лікарню! — З очей потекли сльози. Вона певна, воно і досі лежить у тому підвалі, чекає, коли вона прийде і завершить ритуал, як того хотів Картер, та усі інші культисти.

— Навіть якщо цей сон дуже лихий, тобі потрібно спати. Будь сильною, я знаю, ти подолаєш те... Чим би воно не було.

— Добре, тільки будь поруч, коли я прокинуся.

— Обіцяю, я нікуди не піду.

***

Спати на канапі було не дуже зручно, проте краще, ніж на підлозі. Голова боліла чи то віт поганого сну, чи то від нещодавньої операції, а може, усе разом. У кімнаті усе ще не було нікого, окрім Емі, та у двері уже щось шкрябалося.

Дівчина підійшла до виходу, перед тим відломавши ніжку від стільця (добре, що той був розхнябаним), їй треба було ще трохи поспати у тиші та спокої. Дивно, та за дверима нікого не було, звуки припинилися. Емі знову зачинила двері та лягла на канапу.

— Об'єкт багатоніжка, ніхто не знає, як її знищити, крім мене. Треба просто пожертвувати своїм капцем. Не смійся, Марку, я серйозно... — Бурмотіла вона напівсонна.

Коли Емі звалилася на підлогу вона аж закричала з переляку. Можливо, у приміщені була потужна вентиляція, та протяг не міг потягти її за ногу.

Невидимих істот було чотири, вони точно мали кігті, та не дуже сильні, як у кішки. Уся зграя кинулася дряпати праву ногу, одного з них Емі навіть змогла вдарити. Удар вийшов не дуже точним, та цього виявилося досить, аби істота відлетіла до стіни. Решта відскочила подалі, вони більше не атакували, а стояли на місці.

Емі відчула пластину у своїй голові, та почала нагріватися, як невеличкий обігрівач.

— Вони занадто слабкі, аби виламати двері, і занадто тупі, аби їх відчинити. — Від цього голосу полонянка здригнулася, давно вже вона його не чула. Дівчина сумувала за цими голосами, зрештою, то її друзі, та вони не хотіли говорити з нею під наглядом вчених.

Інформація тіней знадобилася: утікачка швидко відчинила двері, висковзнула у коридор і зачинила їх. Один з них залишився там, другого розчавило дверима, ще двоє були десь поруч, але не нападали.

Йдучи коридорами вона дивувалася, скільки тут валялося трупів. Більшість з них лежало з простріленими головами, поруч з пістолетами, інші з перерізаними венами, кілька мали переламані шиї (173, схоже, і тут прогулявся). Вона чула, як за спиною хрустіли кіскти, та не оберталася. Хижаки хотіли їсти, а вона усе ще занадто сильна для них.

— Агов, ти, не рухайся!

Емі як зазвичай підняла руки вгору, краще так, ніж лежати мертвою. Перед нею стояв юнак в уніформі вченого, а на голові у нього були миска та окуляри. Він вистрілив двічі, після чого позаду неї почулося скавуління вмираючих потвор.

— А я казав, нічого їх розводити, буде вам, як повириваються. З'їли, кляті вчені з ВІП карткою?!

— Як ви у них потрапили, вони ж невидимі?

— Не такі вже й невидимі у спеціальних окулярах. А ти хто, як тут опинилася?

— Побачила у небі НЛО, незадовго до катастрофи. Мене відвезли сюди з іншими очевидцями. — Швидко вигадала дівчина. Добре, що робітники не знали про кожен об'єкт, що тут утримувався, а одяг після тієї вилазки у інший світ став надто брудним, аби побачити знак Фонду.

— Виходить, відділ для чистки пам'яті перенесли... Та ти не бійся, я не стиратиму тобі спогадів, принаймні, поки це безумство не скінчиться.

— А ці люди, чому вони вбили себе?

— Їх прикінчили евкліди.

— Ті самі, які тільки що жерли трупи з голоду? Тобто вбили, лишили, а потім пішли мною обідати?

— Яка розумні дівчинка! Ну, тобі звідси спогадів усе одно не винести. Це такі монстри — Безсоники, вони позбавляють жертву здатності спати, а потім нападають. Без сну багато людей божеволіє, деякі просто вмирають, аби не мучитися.

— Проте ви живі.

— А я вдягнув на голову миску, зроблену з того ж металу, що ним вкриті стіни їхньої камери, він блокує хвилі.

— Вау, то мені пощастило, що не подіяло.

— Це зараз так здається, але ти більше ніколи не зможеш спати. Я міг би полегшити твої страждання...

— Не треба! — Закричала вона ще перед тим, як він знову підвів пістолета.

— Ну, як хочеш, потім усе одно помреш, а поки що можеш піти зі мною.

***

"Що ти знову коїш, це таке безглуздя! Відрізаєш заражену плоть шматками, обробляєш рани... Я б просто знищив їх, обернув на попіл, це найпростіший варіант.

Цікаво, а чи знаєш, скільки такіх лікарів як ти повмирало? Ця маска не захищає від бактерій, лише попереджає людей, що треба триматися осторонь. Лікувати невиліковне, аби люди боялися тебе як смерті, і померти від того ж недугу, з яким боровся...

Хм, але твої пацієнти встають. Вони відносно здорові, хоча більше схожі на скелетів, яких вдягли у шкіру.

Ти взагалі розумієш, що вони вмирають від твоїх рук?  Якщо ні, то маєш добрі наміри, якщо так, це твоя помста людям. Що ж, рано чи пізно ти даси мені відповіть".

Його монологи були доволі глибокими, але максимум, на що був здатний Одержимий — відволікати. Його бісили затримки, він ненавидів, коли щось ішло не за планом, та робота є робота, а скарги зачекають.