Четверо схиблених та доленосні рішення

– Ну що, всі готові? – запитав Ленмаріель.

Уся четвірка розмістилась у наперед визначених точках на схемі закличного ритуалу. Схема була накреслена на підлозі ритуального покою і тепер мала займати там місце постійно – принаймні, поки вони не будуть готові покинути цей світ і це житло.

– Світлячку, ми все сто разів перевірили, – усміхнено відповіла Лорі. – Ти дарма переймаєшся.

– Просто хочу впевнитись, що все мине як слід, – потис плечима ельф. – Пам’ятаючи наші перші ритуали…

– Це тому, що ви криворучки і ніц не вмієте, – не зміг не вставити традиційні п’ять мідяків Горін.

– Ну, тепер з нами великий творець големів – тож я спокійний, – повернув шпильку Лен. – Ну а ви готові, колего? – остання фраза адресувалась накопичувачу, що займав п’ятий вузол у схемі. – Я знав, що ви це скажете, – задоволено кивнув ельф, не почувши, цілком логічно, жодної відповіді.

– У вухатого вкрай кляма поїхала, – єхидно прокоментував дворф. – Вже з кристалами розмовляє.

– Це ти сказав чи накопичувач? – здивовано перепитав химеролог. – Бо фраза якась аж надто розумна.

– Радій, дилда, що я не можу зараз зійти з цього місця. Бо я аж бачу, як твоя мармиза плаче гіркими слізьми за моїм кулаком…

– Ви серйозно? – фіолетові очі ельфійки розширились від подиву. – Ми готуємось до одного з найважливіших, можливо, ритуалів у нашому житті, і ви не знайшли кращого часу, аби собачитись між собою?

– Чоловіча дружба – вона така… бентежна, – уїдливо промовила Марія, що до цього моменту мовчала. – Ні дня без з’ясування, в кого довше… его.

– Щось ти таке завернула, мала, що на голову без мила не налазить, – пробурчав Горін. – Але оце, як його, “его” – звичайно ж, в мене воно довше. І взагалі, який він мені друг? З ним навіть не вип’єш до пуття.

– Горіне, – Лорі пильно подивилась на нього. – Скажи мені, я довго ще тут маю стояти?

– Не знаю, – дворф поглянув на неї спідлоба. – Скільки захочеш.

– Так от, я не хочу ані секунди більше, ніж потрібно! Припиніть свої розбірки, закінчимо – тоді можете влаштовувати їх, скільки влізе.

– Гаразд, – зібрано промовив Ленмаріель. – Запускаю керуюче плетіння. Горін – активуй руни. Всі пам’ятають, що робити, раптом щось піде не так?

– Та звичайно, – запевнила Лорі. – В мене екзорцизм напоготові, в разі чого.

– Екзорцизм-шмекзорцизм, – пробурчав дворф. – Ніц ви не петраєте. До планарних створінь треба зовсім інший підхід…

– Горін!

– Все, мовчу.

Схема засвітилася. Повітря у кімнаті завирувало від магічних енергій – вони відчувались не лише мана-зором, а навіть тактильно. Комбінований п’ятиточковий ритуал, що поєднував у собі руни та класичну магію, був дійсно потужною річчю.

Ніхто з четвірки не виконував жодних активних дій – наразі їхні ролі зводились до того, аби бути провідниками магії (у випадку Горіна – взаємодіяти з рунами). Все інше було вже передбачено схемою – лишалось тільки дочекатись результату.

І результат не забарився. Зі звуком, схожим одночасно на шум піску, гонимого вітром у пустелі, гуркіт лавини у горах та стукіт падаючих каменів, всередині закличного кола виникли три гуманоїдні силуети, складені з дебелих кострубатих каменюк. Нематеріальна брунатна субстанція, що світилась ледь помітним тьмяним світлом, тримала камені вкупі. Істоти висіли у повітрі, а до підлоги від кожної тягнувся “хвіст”, схожий на невеликий піщаний смерч.

Елементалі кілька разів неспішно повернулись, вивчаючи заклиначів та коло, в якому опинилися.

– Нівроку вони моцні, – присвиснула Марія.

– Старші, – з ноткою гордості відповів Ленмаріель – все ж таки в розробці ритуалу він приймав безпосередню участь. – Цілих три старших елементаля Землі. Це нам однозначно пощастило.

Він вказав пальцем – і від нього простягнулась астральна нитка у центр кола, туди, де сходились ланцюжки символів від заповнених маною накопичувачів по периметру схеми. Ця мана мала послужити платою за роботу стихійних сутностей.

Далі, вже знову ж таки в астральному вигляді, а не як звичайна ілюзія, виникла схема майбутньої будівлі. І насамкінець – ще одна нитка потягнулась за межі кімнати, крізь заздалегідь пророблений прохід униз, в велику печеру, де одна з стін і мала стати основою для дому.

Елеми “перезирнулись”, їхнє сяйво кілька разів блимнуло – і накопичувачі спорожніли. Після чого, зреагувавши на згоду мешканців плану Землі виконати запропоновану роботу, стримуючий контур зник – і елементалі неспішно попливли геть з кімнати. Через прохід, і вниз.

– От, власне, і все, – полегшено видихнув Лен. – Тепер можемо спуститися і поглянути, як вони працюють.

– Щось якось занадто просто, – недовірливо промовила Марія. – Я якось не очікувала, що такий крутий ритуал пройде так… буденно.

– Ой, не скажи, мала! – похитав головою дворф. – Це для тебе все “занадто просто”, а мене вухатий так розрахунками замучив, що інквізиторам вже час в нього уроки брати.

– А чого не можна було Мозку поставити задачу? – здивувалась дівчинка.

– Бо він, – Горін звинувачуюче тицьнув пальцем в ельфа, – сказав, що так в мене мій власний мозок апро… афро…

– Атрофується, – посміхнувся химеролог. – За тебе ж переживав, друже!

– Дракон тобі друг, – вишкірився майстер. – Отой, що на півночі в горах живе.

– Я б не відмовився з ним подружитись, – весело відповів химеролог. – То що, ви йдете?

* * *

Внизу кипіла робота. Кожна дія елементалів супроводжувалась хмарою кам’яного пилу, який, втім, скоро зникав.

У дальній стіні печери з’явились проєми, які поступово поглиблювались – і, врешті-решт, чималий шмат стіни просто зник, лишивши по собі величезний кам’яний паралелепіпед всередині величезного заглиблення такої ж форми.

Згодом таким же чином низ паралелепіпеда частково зник, лишивши по собі чотири товсті кам’яні сваї. У верхній частині натомість з’явився отвір, що мав стати входом – і елементалі по черзі зникли всередині.

Там на них чекав набагато більший об’єм роботи – цього разу до планування будинку Ленмаріель підійшов з розмахом.

Як і минулого разу, будинок мав два поверхи. Верхній містив робочі приміщення – дві лабораторії та майстерню для Горіна; вітальню, суміщену з інформаційним центром; ритуальну кімнату, де ельф планував в майбутньому створити на постійній основі схему для закликів, з можливістю переналаштування під різні стихії, і ще дві – для порталів, звичайного і міжсвітового (якщо виникне потреба кудись вирушити, не переміщуючи сам будинок); кухню, душову та санвузол, виділені в окремий блок.

І три спальні. Для Горіна, Марії і спільна – для Лена й Лорі. Раніше ельфійка ще наголошувала на необхідності особистого простору і можливості іноді побути на самоті… Але потім махнула на це все рукою. Вони й так, по факту, давно жили разом.

На нижньому поверсі розміщувались полігон, склад, оранжерея, вольєр… І гараж для байка. На радість Марії. В цьому ж приміщенні планувалась майстерня для її технологічних випроб – облаштувати її мала згодом сама дівчинка. І ще одна кімната для майбутньої задумки Лена – ферми кристалів. Правда, він ще й сам не знав, чи з того щось вийде.

І ще лишилось трохи незайнятого місця – на перспективу. Згодом там можна було добудувати одну або декілька кімнат, або попросивши Горіна, або, якщо несила було б слухати його бурчання, закликати пару елементалів.

Приміщень було чимало, і за один раз елемам не стачило б проведеного в реальності часу, щоб зробити їх усі. Тому протягом наступних днів ритуал потрібно було раз чи два повторити.

– Ну, власне, дивитись тут більше немає на що, – флегматично промовив Ленмаріель. – Подивимось вже коли усе буде готово.

– Гаразд, – погодилась Лорі. – Тоді ходімо. Ви – куди ви там збирались… А ми – на тренування. Ти ж не забула, сонечко?

– Ні, матусю! – уїдливо відповіла мала. – Як ж я могла забути?

– Припини збиткуватись, – посміхнулась ельфійка. – Тим більше, я на це вже не реагую. До речі, світлячку… Накопичувач зіпсувався. Ну, той, що стояв у схемі.

– Очікувано, – ельф знизав плечима. – Вони рідко витримують такі навантаження. Але нічого, з запасом кристалів у нас наразі немає проблем. А скоро – підростуть мої живі мана-організми…

* * *

– Рухайся! Не забувай про захист! Зліва! – звичайно ж, останнє слово було вигукнуте, аби збити супротивницю з пантелику, насправді удар був нанесений справа, та все ж успішно парируваний. – Пам’ятай про магію! – зелений світляк був успішно відбитий контрзакляттям.

Лоріанхейн та Марія кружляли в бойовому танку. Леза навчальних скімітарів мерехтіли в повітрі, виписуючи химерні фігури та періодично зіштовхуючись з глухим дзвоном. Різнокольорові світляки летіли один за одним, та завжди вчасно перехоплювались відповідними захисними чарами. Обидві суперниці ані миті не стояли на місці, плавно й стрімко перетікаючи з однієї пози в іншу, міняючи стійки та переміщуючись кімнатою. На перший погляд – хаотично, але це було не так.

Бойова система іллітірі не передбачає інваріантності. Тут кожен рух – мінливий, аби лишити собі вікно можливостей, правильно зреагувати на зміну обстановки і не дати ворогу підловити тебе на якійсь стандартній зв’язці. Кожна дія передбачає як мінімум декілька варіантів продовження. В ідеалі – безліч… Але аж настільки вправних адептів бойових мистецтв жоден зі світів давно не пам’ятав.

Обмінявшись черговою серією ударів, дівчата розійшлись в боки. Лорі на кілька секунд завмерла у вільній стійці – а потім, розслаблено опустивши руки, всміхнулась та злегка вклонилась.

– Вітаю, зіронько. Ти вже на тому рівні, коли можеш зватись не просто дівчинкою з мечем, а серйозною бойовою одиницею.

– Що, і все? – Марія неабияк здивувалась. – Це кінець тренувальної програми?

– О, ні! – ельфійка дзвінко розсміялась. – Звичайно, це ще не все. Ми з тобою будемо періодично повертатись до занять – аби ти не втрачала хватку, плюс згодом я навчу тебе… деяких цікавих зв’язок. Але перед тим тобі треба буде добряче натренувати своє тіло – ти не зможеш за пару місяців осилити те, чому я вчилась роки. Та в цілому – так, ти вже можеш постояти за себе. Якби зараз поставити тебе проти гвардійця Великого Дому – то я дуже не певна, що він би переміг.

– Це ж треба, – дівчинка з щасливою усмішкою сховала клинок у піхви.

– Я й сама не думала, – Лорі розвела руками, – що вийде так швидко навчити тебе нашому стилю бою. Але, як бачиш… Неможливе трапляється, – вона відійшла до стіни – поправити одну з мішеней для стрільби, що трохи покосилась.

– Неможливе, – пирхнула Марія. – У нашій компанії цього слова, здається, не існує. Постійно щось таке трапляється, що раніше годі було й уявити. І це не лише про магію та досліди.

– А про що ще? – зацікавилась ельфійка.

– Та багато чого… От хоча б вас з Леном взяти.

– А що з нами не так? – Лорі щиро здивувалась.

– Та я попервах і уявити не могла, що ви колись… ну, будете разом. Він виглядав закоханим лише у цю свою химерологію. Ну а ти, – Марія поглянула на наставницю весело примруженими очима, – ти ж завжди була така зосереджена, зібрана, леді Серйозність, “того не роби, сюди не можна, слухайся мене, не заважай мені”... Я і подумати не могла, що ти така, – наступне слово вона вимовила, смакуючи кожен звук, – МИЛУНЯ!

– Як-як ти кажеш? “Милуня”? – Лорі з добродушною посмішкою впівоберта подивилась на неї.

– Ага.

– Й де тільки слово таке віднайшла…

– Та, – дівчинка махнула рукою, – то давня історія. Старий Шульц так казав… Тоді він говорив про свою доньку. Вона вдало вийшла заміж за якогось хлопця з Центральних Районів. І в них теж усе було отак от… – зробивши надміру миле обличчя, Марія жартівливо склала губи бантиком. – Як у вас.

– Ну-ну, – темна іронічно знизала бровами. – Знущайся. Підростеш – подивлюсь я на тебе.

– До цього ще дожити треба, – відповіла дівчинка й показала їй язик.

– Доживеш, – серйозно пообіцяла Лоріанхейн. – Куди ти дінешся.