Четверо схиблених та доленосні рішення

Тяжко дихаючи, Лоріанхейн притислась до стіни. Права рука ельфійки злегка – ледь-ледь – тремтіла, та скімітар вона поки тримала твердо.

Можливо, це була помилка. Кількох ворогів їй вдалося знищити з засідки, користуючись ефектом несподіванки – та з рештою довелось битися відкрито. Вузький простір та переваги темної форми грали на її боці – але й вороги цього разу трапились непрості. Вони були не такі вправні у рукопашній, як той, перший – то, напевно, був один з найкращих. Зате їх було аж вісім. Вісім, Ллос його забери!

Може, не варто було отак в лоб йти на них, та ще й одній-однісінькій. Але що тоді? Горін та Ленмаріель поранені, та й мало чим би допомогли – цього разу ворог максимально незручний для них. Тут треба постійно рухатись та щомиті зчитувати малюнок бою. Марія… Навіть якби мала не була травмована, Лорі нізащо б не дозволила їй битися з такими супротивниками.

Виснажити їх постійними нападами навряд чи вийшло б. Якщо і них є просторовий захист – порталом до них в печеру вона б вже проникнути не змогла. А от вони, радше за все, змогли б при бажанні телепортуватись назовні – отими своїми Осінніми Стежками. Більшість блокуючих технік не пускає нікого всередину, та усіх пропускає звідти.

А лишити цих зоряних покидьків у спокої й дати їм зробити наступний хід… Це якраз могло стати смертельною помилкою.

Найпаскуднішим виявилось те, що Зоряні Плащі могли оперативно накладати на свою зброю стихійні зачарування. Зокрема, з категорії Світла та Порядку. А ще – мали одноразові бойові артефакти, що били тими ж стихіями.

Через удари Світлом їй, зрештою, довелось вийти зі злиття й повернутись до звичайної ельфійської форми – бо ці атаки загрожували знищити саму її суть. І тут постала інша проблема – клинки, зачаровані Порядком, ранили не лише тіло, а й ауру. А уникнути всіх ударів, як би їй того не хотілось, ельфійка не могла.

Особливо небезпечним був один – судячи з двох великих зірок на грудях, найголовніший. Він використовував незнайому техніку фехтування, схожу на якийсь різновид бойового передбачення – цілив клинком саме туди, де наступної миті мала опинитись супротивниця, наче знав наперед. Деякі його атаки вдавалось парирувати. Ухилитись – ніколи. Як і дістати його у відповідь.

Як би там не було – їй вдалось покласти трьох. Але п’ятеро все ще стояли на ногах, і зараз вони повільно брали її в коло.

На червоно-чорній сукні червоного стало куди більше – крові з численних ран натекло багатенько. Плетінням з відповідної школи магії їй вдалось призупинити кровотечу – та цього вистачить ненадовго. Пошматована аура спонукатиме тіло відповідати її стану, і рано чи пізно рани знов відкриються…

До того ж, це не змінить того факту, що вона знесилена. А вороги – повні сил і готові битись далі. Мана в джерелі ще лишилась, позаяк вона передчасно вийшла зі злиття – та використати хоч якусь більш-менш серйозну бойову магію їй не дадуть часу. Та й не допоможе – в них же захист, в цих дурисвітликів…

– Здавайся, темна, – спокійно промовив командир Плащів, виставивши клинок уперед. – Обіцяю зберегти життя. Більше обіцяти ніц не можу.

– Ахаха… кха-кха, – Лорі закашлялась. Схоже, один з ударів зачепив легені… – Ти такий наївний, зоряний хлопчику, – відвівши руку за спину – так, ніби це частина бойової стійки – вона неквапом ворушила пальцями. – Думаєш, все вже скінчилось?

– Ти про що? – ельф підозріло зіщулився.

Синє вікно порталу відкрилось просто за спиною, і Лорі впала спиною туди – навіть не чекаючи, доки він повністю сформується. І одразу ж перервала закляття.

Згрупувавшись в останню мить, аби не вдаритись спиною, вона швидко звелась на ноги. Вихопивши з поясної сумки цілюще зілля, одним ковтком випила. Це ненадовго допоможе…

Озирнулась. Пустка на півдні, на півночі – просто поруч – гори. За спиною вхід до підземелля. Вона там, де треба.

В шелесті осіннього листя всі п’ятеро ельфів виникли довкола.

– Тобі не втекти, темна, – все тим же незворушним тоном промовив головний. – І в печерах ти від нас не сховаєшся. Наше спорядження дає змогу бачити в пітьмі, тож ми дістанемо тебе й там.

– Хто тобі.. кхх, – Лорі закашлялась, сплюнула кров’ю. – Хто тобі сказав, що я тікаю, зоряний хлопчику? Я вас навмисне сюди привела.

– Що ти маєш на увазі? – звузив очі ельф. – Хочеш задурити мені голову? Не вийде.

– О, що ти, світлячок. Я сама чесність. Прислухайся!

Звук, що долинув з-за гори, віддалено нагадував знамено, що розвивалось на вітру. Дуже велике знамено.

Або ж… Це могли бути крила.

– Я ж забула… кх-х… вам сказати, – навіть у нинішньому своєму стані Лоріанхейн знаходила сили, аби поглумитись з ворогів. – Тут живе одне цікаве звірятко. Туманний дракон зветься. Дуже цікаве, особливо тим, що не дає відкривати портали… І завжди дуже голодне.

Він повільно вилітав з-за гори. М’язисте фіолетове тіло, що химерно сяяло у перших світанкових променях, широкі крила – кожне розміром з будинок, сяючі рубінові очі та туманна димка, що то зникала, то знов виникала довкола істоти.

– Панове, знайомтесь – дракон, – глузливо промовила ельфійка. – Драконе, познайомся – це сніданок! Не смію заважати, – розвернувшись, вона рибкою пірнула до входу в підземний тунель, одночасно створюючи за собою сферу темряви.

* * *

– Трясця! – Елтьяріен метнув услід темній кинджал, одночасно розвіюючи пітьму спалахом світла з одноразового артефакта. – За нею!

Але в той самий момент, коли сфера зникла, пролунав дзенькіт розбитого скла, а за ним – вибух, що засипав вхід до підземелля кам’яними уламками.

– Втекла, щоб її, – процідив сотник, стежачи одним оком за драконом, що наближався. У підземелля вони потрапити вже не зможуть – телепортуватися в закритий простір, особливо не знаючи, що там усередині, неможливо. – Відступаємо!

Вихор жовтого листя здійнявся довкола… І на цьому все. Темна не збрехала – тварюка у небі дійсно якимось чином перешкоджала переміщенню.

Дракон, вгледівши майбутню їжу, вже заходив на ціль. Паща істоти відкрилась для смертоносного подиху, в ній скупчувалась чорно-фіолетова субстанція.

– До бою, – крижаним тоном скомандував сотник. – Схема “Піксі проти ента”.

В його очах світилась безнадія – та голос досі лишався спокійним.

“Якщо це й смерть”, – подумав Елтьяріен, – “то не найгірша”.

* * *

Лорі вперто просувалась все далі й далі тунелем. Перші кілька хвилин вона ще йшла. Далі – теж ішла, але вже тримаючись за стіну. Останні півтора лі – вже повзла.

Потрібно було вийти з зони, в якій діє нейтралізуюче поле дракона. Тоді можна буде відкрити портал і повернутись до гроту. Мани ще якраз вистачає… Але сили вже добігають кінця.

Дія заклинання магії Крові вже скінчилась. А скоро перестане діяти й цілюще зілля, і рани знову відкриються…

Вона раз за разом пробувала відкрити перехід – але плетіння “просторового розриву” розсипалось ще на стадії формування. І ельфійка продовжувала рухатись далі…

Очі застилала червона пелена, ноги не слухались.

Може, завалялось ще одне запасне зілля? Вона пірнула долонею в поясну сумку. Ні, все витратила… Натомість намацала щось металеве й квадратне. Маяк… Вона передбачала, що їй доведеться відступати сюди, тому й взяла його. От тільки в гарячці бою – забула.

Лорі кинула металевий квадрат на підлогу. Треба спробувати ще раз…

Цього разу плетіння слухняно почало створюватись. Чи то вона вже відійшла достатньо далеко, чи ці зоряні якимось чином перемогли дракона… Якщо так, то сумно.

Портал не вийшов і цього разу – їй вже не вистачало сил сфокусуватись. Ельфійка спробувала ще раз – але цього разу не змогла сплести навіть базовий контур.

– От і все, – з останніх сил вона прийняла сидяче положення й притулилась до стіни. Рани знов почали відкриватись, і темна відчувала, як життєва сила витікає з неї. – Пробач, світлячку, я не змогла…

* * *

– Та де ж вона! – Ленмаріель, спершись правою рукою на стіл, нависав над Середнім Мозком, гарячково вдивляючись в показання артефактів. – Вже ранок!

– Не стресуй, вухатий, – пробурчав Горін, що сидів під стіною, притулившись спиною до каменю. – Повернеться твоя темна. Завжди поверталась.

Сорочка дворфа була розірвана в районі живота, крізь неї виднілась просочена кров’ю пов’язка. Поранення виявилось непростим – клинок Зоряного Плаща був змащений невідомою отрутою, тож звичайне зцілення рану не загоїло. Універсальний антидот, знайдений в лабораторії Лорі, трохи допоміг – але все одно, окрім магії, довелось вдатись до “традиційних методів”.

Лену теж не вдалось одразу вилікувати свої рани, завдані зачарованим клинком. Тож він досі уникав робити будь-що лівою рукою, а на ліву ногу здорово накульгував.

– Та ж вже ніч минула! Якщо її так довго немає – мабуть, щось сталось… Мозок, проскануй ще раз північ в квадраті “альгіз”!

– Знайдено новий маяк, хазяїне! – здавалось, навіть в беземоційному голосі живого артефакта промайнули нотки радості. – Передаю координати…

– Я йду, – ельф рішуче випростався.

– Здурів? – очі дворфа розширились. – В тебе досі рука не працює, ті зоряні дурбецали тебе приб’ють, якщо вони ще живі… Давай хоча б разом.

– А в тебе пузо пробите, – парирував Ленмаріель. – І я краще лишусь там разом з нею, ніж тут – але сам. Відступи, Горіне! Дай місце для порталу.

* * *

Мелодійний передзвін лютневих струн спочатку здався їй передсмертною галюцинацією. Але слідом відкрилось зелене візерунчате вікно переходу.

– Я ж тобі казав – не йди одна, Вогнику, – скрушно промовив знайомий голос. Лорі вже не мала сил щось відповісти. – Чому ти мене ніколи не слухаєш…

Лен не міг взяти її на руки – заважала власна поранена кінцівка. Тому, діючи однією правою, він закинув руку ельфійки собі на плече, піднявся та разом з нею попрямував у портал.