Четверо схиблених та доленосні рішення

– Нападай!

Лорі та Марія стояли одна навпроти одної у вільних розслаблених стійках: ноги на ширині плеч, права рука зі скімітаром відведена назад і вбік, ліва – винесена трохи вперед, задля рівноваги. У світлі закріплених під стелею люмінесцентних артефактів клинки відсвічували зеленим.

За минулі тижні дівчинка до найменших деталей відпрацювала навчальний комплекс з мечем, і вони з ельфійкою перейшли до комплексних тренувань з застосуванням магії. Для імітації справжніх бойових плетінь використовували звичайні світляки – вони не могли нікому зашкодити, та й мани на своє створення потребували мінімум. Зрештою, настав час спробувати сили у тренувальному двобої.

– Щось я навіть не знаю, – боязко зізналась Марія.

– Будь впевненішою, зіронько, – спробувала підбадьорити її Лоріанхейн. – До цього в тебе все чудово виходило.

– Так, але бити тебе мечем…

– Сонце, – добродушно всміхнулась Лорі, – цей меч тупий. Ти мені ним нічого не зробиш, хіба синяк, який я зцілю за пару годин. До того ж, – вона хитро примружилась, – невже ти справді гадаєш, що зможеш мене дістати?

– Ах, так? – закрутивши атакуючу зв’язку, мала зірвалася з місця.

Відблискуючі у зеленому світлі клинки задзвеніли, схрещуючись під найрізноманітнішими кутами. Марія атакувала, намагаючись знайти слабке місце в обороні суперниці, часом використовуючи, окрім зброї, удари ногами та позначаючи світляками магічні атаки. Лорі – ухилялась, зрідка ставлячи блоки і не забуваючи по ходу справи коментувати всі дії підопічної.

– Добре. Добре! Не провалюйся занадто вперед. Пам’ятай про захист. Слідкуй за ногами. І не забувай про магічний зір!

На шляху Марії, що намагалася зайти з флангу, раптово виник магічний бар’єр. Дівчинка бешкетно посміхнулась… і, не зупиняючись, пройшла крізь щит, після чого завдала удару.

– Як?! – ельфійка, вигнувшись під просто нереальним кутом, в останню мить уникла атаки. – Як ти це зробила, мала?

– Ооо! – Марія зупинилась, опустивши зброю донизу. – Пам’ятаєш, я просила тебе зловити чорну ящірку?

– Ну, так. Я тоді тобі її й принесла.

– Ну ось. Ця ящірка може проникати крізь деякі щити. А позаяк мій симбіонт – це орган від такої самої ящірки, то я подумала – може, і я так зумію? Попросила Лена допомогти. Він створював щит, а потім ми разом спостерігали за ящіркою магічним зором…

– І що, і що? – з цікавістю запитала Лорі. – Вдалось створити плетіння? Покажеш?

– Ні, – мала похитала головою. – Плетіння створити не вдалось. Лен сказав, що структура, яку створює мана-орган ящірки, нестабільна та непостійна і відтворити її як заклинання не вдасться. Але! – вона здійняла палець угору. – Потім він провів трохи глибше дослідження і з’ясував, як себе поводить організм ящірки, коли вона долає бар’єр. Під його наглядом я сіла в медитацію, і ми змогли визначити, як дати команду симбіонту, щоб діяти так само.

Марія розтягнула губи в переможній посмішці.

– Тож тепер я маю і таку здібність. Але – так можу лише я. У вас з Леном не вийде – гадаю, зрозуміло, чому.

– Розумниця, – похвалила її ельфійка. – Але сильно не задирай носа. Щити бувають різні, і у випадку з Щитом Темряви або вогняним – ти, може, і пройдеш крізь нього, але явно не лишишся неушкодженою. І взагалі, – вона підступно посміхнулась краєчками губ, – магія буває дуже, дуже різною.

Наступної миті телекінетичний захват смикнув Марію за ноги, від чого та, не встигши згрупуватись, сіла на підлогу. Якби не покриття з алхімічної піни – добряче забила б м’яке місце.

– Гей, так нечесно!

– В реальному бою, квіточко, дуже рідко все буває чесно. Та й потім… Я ж іллітірі, мені сама Темрява веліла битись нечесно. Давай, велика й страшна техномагиня, вставай, ми ще не завершили.

– Ніяка я не страшна! – Марія стрімко підхопилась на ноги і змахнула клинком.

* * *

Горін повністю поринув в роботу. Отримавши доступ до нових запасів металу, дворф повернувся до деяких старих задумок, які раніше не міг реалізувати через нестачу матеріалів.

На столі перед ним стояла конструкція з шестерень, ланцюгів та осей, яку майстер уважно вивчав через монокль з набором збільшувальних скелець. Обіч стояла рунна рахівниця, решта столу була завалена листами з рунічними схемами, розрахунками та примітками на полях. Подекуди – нецензурними.

– Так, це сюди… А якщо ось так… А як тоді під’єднати трансмісію?

– Працюєш? – Марія увійшла до майстерні, витираючи обличчя рушником. Її мокре волосся блищало в світлі артефактних ламп.

– Працюю, – Горін, припіднявши монокль, обернувся до неї. – Бачу, темна тебе геть заганяла.

– Та, пусте, – дівчинка перекинула рушник через плече. – Я ж сама цього хотіла. Що цього разу майструєш?

– Продовжую працювати над големом. Перезібрав центральний механізм – старий виявився недієздатним…

– Ще один Залізопузик? – хихикнула Марія.

– Ні. Ніяких більше Залізопузиків! Варто визнати, що та спроба виявилася невдалою. Він до самого кінця не працював нормально… Я думав, що проблема була в неякісних матеріалах, але тепер розумію – справа була в неправильній побудові рунних ланцюжків. Потрібен кардинально інший підхід.

– Знаєш, – замислилась дівчинка, – можливо, я могла б тобі допомогти. Якби ти мені пояснив, хоча б в загальних рисах, правила побудови тих ланцюжків та взаємодії між рунами…

– Але ж ти не зможеш з ними працювати, – зауважив Горін. – Яка б ти не була розумна – але ти, на жаль, не дворф.

– А мені й не треба працювати з ними. Мені треба лише зробити розрахунки – а для цього є Середній Мозок і моє програмне середовище.

– Ну, – дворф задумливо почухав потилицю, – я міг би тобі дати свій рунний довідник. Але ж ти не вмієш читати нашою мовою, а вчити тебе в мене точно немає часу. Та й у тебе, мабуть, теж.

– А мені, – хитро зіщулилась Марія, – і не треба вміти. Попрошу Мозок обробити інформацію, і він перекладе. А як не зможе – то попрошу Лена, він застосує свій комплекс лінгвістичних заклять.

– Знов магія-шмагія, – пробурчав Горін. – Гаразд, мала. Я буду радий, якщо в тебе вийде.

* * *

Артефакт на столі нагадував павука з шістьма лапами. “Тіло” було зроблене з червоного мінералу, з якого ельф колись робив пелюстки для музичного артефакта-квітки. Там, де у звичайного павука очі – стирчали самородні кристали-накопичувачі, а “лапи” були залізними і закінчувались вістрями з місячного срібла – його запас все ще був, хоч і невеликий.

Лен, підперши голову долонею, уважно роздивлявся кристально-металеву штуку. Звісно, не просто так роздивлявся, а уважно вивчав її магічним зором.

– Що-що світлячок тут поробляє? – медовим голосом протягнула Лоріанхейн, підходячи нечутним котячим кроком.

– Лорі, люба, цього разу я дійсно зайнятий.

– Та не буду я тобі заважати! – ельфійка підійшла і сперлась обома руками на стіл. – Що це за штукенція? Горін тебе заразив своїми ідеями големобудування?

– Ні, – посміхнувся ельф. – Це стабілізатор простору. Більше ніхто не зможе нас підловити в момент відкриття порталу, як це було… Ну, тоді, коли я в результаті потрапив у крижаний світ.

– Цікаво, – Лорі, схиливши голову набік, придивилась до артефакту уважніше. – Але якщо він стабілізує простір… Хіба це не означає, що він не дозволить відкрити, власне, портал?

– Означає, – згідно кивнув Ленмаріель. – Тому треба спочатку відкривати, а потім одразу активувати цю штуку. От тільки довести її до пуття…

– В тебе все вийде, – заспокійливим тоном промовила ельфійка, поклавши руку йому на плече. – Я рада, що ти так перейнявся питанням безпеки.

– Обпікшись на молоці, дутимеш і на воду, – зітхнув ельф. – В мене є ще багато ідей з цього приводу. Наприклад – кожному з нас варто мати при собі не лише зіцлююче зілля, а ще артефакт з закляттям зцілення, хоча б малого. А на додачу – звичайні перев’язочні матеріали. Та й зілля іноді ефективніше вводити шприцем безпосередньо в область поранення, а не пити. Якщо скомплектуватив все це…

– У моєму світі це зветься “індивідуальна аптечка”, – Марія якось непомітно намалювалась поруч. – О, прикольний павучок. А він рухається?

– Ні, не рухається, – усміхнено відповів Лен. – Бо це не павучок, а просторовий артефакт. Я не знаю, що таке “індивідуальна аптечка”, але, гадаю, я тебе зрозумів.

– От і добренько. Гаразд, я побігла, мені ще розрахунки доробити треба…

– От непосида, – Лорі простягнула руку і обережно погладила пальцем серединку артефакта. – Слухай, а це не той самий матеріал, з якого ти робив для мене оту квітку з музичним супроводом?

– Так, це він. А що там квітка, до речі? Накопичувач не розрядився?

– Вона лишилась в нашому мандрівному будинку, – сумно відповіла ельфійка. – Вона була в моїй кімнаті, і я ніяк не встигла б її забрати…

– Ех, – зітхнув Ленмаріель. – Нічого, Вогнику, зроблю тобі іншу. Навіть кращу.

– Не треба кращу, світленький, – лагідно промовила Лорі. – Зроби таку саму. Вона мені запам’яталась саме в такому вигляді, як твій перший подарунок…