Четверо схиблених та доленосні рішення

– Щит!

Перемістившись порталом до чергового світу, вони опинилися… у воді. Ельфи швидко зреагували, заплющивши очі та затримавши дихання, а потім Ленмаріель, начаклувавши щит, розсунув водну товщу навколо них. Та, звісно ж, намокнути це їм не завадило.

Червоно-чорна сукня Лорі намокла й прилипла до тіла, вода струменями стікала додолу.

– Миленький світик, – прокоментувала ельфійка, проводжаючи поглядом велику шипасту рибу, що переливалася всіма кольорами веселки (і не лише в візуальному спектрі). – І достатньо магічний, як я бачу. Але жити під водою для мене буде якось занадто. Може, спробуємо іншу точку виходу? Має ж тут десь бути суша.

– Астральне сканування показує, що ми на глибині в кілька лі, – відповів Лен, струшуючи краплі води з мокрих долонь. – І ще я відчуваю тут сильну присутність водяної стихії. Є шанс, що суші тут немає взагалі.

– Шкода, – зітхнула темна. – Що ж, тоді не будемо витрачати час – повертаємось. Мені ще одяг висушити треба.

– Тобі й так непогано, – глузливо промовив ельф, окинувши її з голови до ніг оцінюючим поглядом. – Ти досить нівроку виглядаєш, коли… гм, мокренька.

– Стукну, – багатообіцяюче промовила Лоріанхейн. Проте ледь стримувана посмішка і злегка потемнілі щічки дещо нівелювали серйозність її слів. – Давай чаклуй вже портал… герой-коханець. Нам тут більше робити нічого.

* * *

– Х-холодно, – зябко кутаючись у плащ, здавлено промовила ельфійка. – Просто до нестерпності. Я завжди думала, що “зуб на зуб не потрапляє” – це метафора, а воно он як…

Довкола, аж до обрію, був лише сніг та крижані тороси. І лютий холод. Створене Ленмаріелем температурне плетіння дещо прогріло повітря навколо, але навіть воно не могло повністю подолати неймовірну холоднечу.

– Зігріти, кохана? – хитро підморгнув ельф, демонструючи відкриті долоні, від яких йшла пара – видно, застосував якесь закляття, що безпосередньо нагрівало тіло.

– Та не треба, – трохи збентежено всміхнулась Лорі. – Вертаймося краще додому. В цьому світі нам точно ловити нічого.

Опинившись знову в підземному будинку, ельфійка, продовжуючи горнутися у плащ, присіла на ліжко.

– Щось мені й досі колотить від того морозу. Знаєш, світленький, йди-но сюди… І давай ті свої теплі долоні.

* * *

Баргуз зосереджено копирсався у розібраному пристрої, що займав половину робочого столу.

Це буде його Великий Винахід. Його шедевр. Це прославить його ім’я на всю вежу, а може й за її межами.

Цю шестерню сюди. А цей патрубок – ось сюди. А сюди ллємо зілля, що хитромудрою системою трубок подаватиметься до баку. Тут підкрутити. Тут запалити. І головний, секретний інгредієнт – зовсім трішки гремлінської вдачі.

Ну чи невдачі – це вже як пощастить.

Гепнуло так, що шанований майстер-механік відлетів до протилежної стіни і боляче приклався спиною до стелажа, з якого (йому на голову, звісно ж) посипались деталі та інструменти.

– [цензура]!!! – вилаявся гремлін, насилу зводячись на ноги і намагаючись відтерти сажу з обличчя. – Бодай би вас Великий Механізм усіх [цензура], а потім [цензура] в [цензура], та через [цензура]! Чого знов не працює!

Взагалі лиослів’я було не в пошані серед Народу Ремісників, і при інших обставинах майстрові обов’язково зробили б зауваження. Але його майстерня, разом з підсобними приміщеннями і житловою кімнатою (зовсім маленькою – нема чого дарма витрачати цінний простір на усякі витребеньки) займала цілий поверх у вежі, тож зауваження робити було просто нікому.

Портал, що відкрився просто посеред його майстерні, та двох дивних коротковухих прибульців, що вийшли з нього, Баргуз навіть не одразу помітив. А помітивши – набурмосено кинув через плече, не припиняючи копирсатись у рештках підірваного “шедевру”:

– Ви ще хто такі? Працювати заважаєте.

* * *

– Схоже, він навіть не здивований, – оцінюючим тоном промовила Лорі, вивчаючи зацікавленим поглядом низьку зелену істоту в потертій, пропахлій маслом та місцями пропаленій жилетці і з ДУЖЕ довгими вухами.

– Схоже на те, – погодився Лен. – Вибачте, шановний… як вас там…

– Це тебе “як там”! – сердито відповів вухань. – А я – майстер Баргуз, шанований винахідник, знаний в усій Західній Вежі та далеко за її межами, – тут він трохи знітився. – Ну… за межами ще не дуже. Але обов’язково стану! Щойно завершу свій великий винахід, який допоможе мені виграти змагання між вежами цього року. Весь світ, вся раса гремлінів славитиме мене! – він гордо випнув груди. – Якщо, звісно, ви двоє просто зараз припините мені заважати.

– Цікавенько… – Ленмаріель допитливим поглядом окинув кімнату, заставлену чудернацькими приладами, стелажами з інструментами, різнокольоровими колбами та якимись химерними пристроями, що віддалено нагадували артефакти (але в магічному зорі не світились). – Цілий світ схибнутих винахідників!

– Я вже знаю, про що ти подумав, світленький, – лукаво посміхнулась Лоріанхейн. – Але, вибач, мене таке сусідство чомусь геть не вабить. Якщо вже так хочеш – навідаємось сюди колись в майбутньому.

– Ех, і так завжди, – зітхнув ельф. – Гаразд, вертаймося. Відкриваю портал.

– Давайте-давайте, – байдужим тоном промовив Баргуз, розбираючи залишки якогось прилада на столі. – Валіть вже.

* * *

Дорога була неабияк розбита, проте дивне сіре покриття сяк-так збереглось. Обом ельфам це місце одразу нагадало Несвіт і тамтешні шляхи.

Антураж тут теж був відповідний. Рештки зруйнованого паркану, трава, що пробивалась крізь потріскане дорожнє покриття, через дорогу – закинута багатоповерхова будівля, абсолютно незвична їм обом на вигляд. Ліс, що підступав впритул, впевнено окуповуючи залишки того, що збудували колись розумні істоти. І металева табличка з написом невідомими символами:

“ПРИПЯТЬ”.

– Технологічний обезманений світ, – швидко визначила Лорі. – А ще я відчуваю тут в повітрі якусь дуже дивну енергію. Давай-но, світлячку, вшиватися звідси…

* * *

Цього разу Горін вирішив піти з ними – видно, знудився у своїй майстерні.

Розмаїття світів порадувало новинкою і тут – вони опинились… на звалищі. Ген-ген до самого обрію простягались гори поламаного залізяччя, скла та дроту. І була одна залізяка, що рухалась.

Незграбний видовжений корпус на двох лапах. Знизу, під основним “тілом” – два дивні пристрої, що закінчувались товстими довгими трубками. Дві сяючих червоних штуки, схожі на очі.

– Це що, голем? – з цікавістю промовив Ленмаріель.

– Не голем, – авторитетно заявив дворф. – Я не бачу та не відчуваю жодної руни. Радше це якась техніка, як у світі Марії…

– Голем чи не голем, – зауважила Лорі, – а воно нас бачить. Навіть крізь маскування, – на підтвердження її слів, “голова” невідомого механізма з червоними буркалами повернулась в їхній бік.

Лен миттєво здійняв щит, який одразу ж пішов брижами від влучань. Штукенції з трубками виявились зброєю – вона стріляла з лунким бумканням та яскравими спалахами.

– Схоже на ту приблуду, що Марія притягнула зі свого світу, – замислено промовив ельф. – Але це – набагато потужніше.

– Ех, розібрати б його та дослідити! – обличчя Горіна набуло напрочуд мрійливого виразу, що було небаченою рідкістю.

– Йди, – великодушно дозволила ельфійка, – досліджуй!

– Ага, нема дурних, – уїдливо відповів майстер. – Давайте свій портал-шпортал, та гайда звідси, – злодійкувато озирнувшись, він нахилився і прихопив з купи мотлоху під ногами якусь залізяку, схожу на сильно пошкоджену механічну руку.

* * *

– Йой, – Лорі тяжко опустилась у крісло. – Щось я трохи підвтомилась від цієї біганини з одного світу в інший. Не сильно… Але втомилась. Легесенько. Ось на стілечки.

– Втомииилась вона, бідненька, – з єхидною усмішкою на вустах протягнув Горін. – Зайти в отой портал і вийти з нього – це ж так важко. Як я тобі співчуваю!

– Я тобі навіть не пояснюватиму нічого, – зітхнула ельфійка. – Бо це як об стіну піском, тільки гірше.

– Це ти мене щойно тупим назвала? – зіщулився дворф.

– Не тупим, а товстошкірим. Лен – з мене на сьогодні досить. Серйозно.

– Та ми все одно вже все по списку обійшли, – потис плечима ельф. – Треба чекати, поки Мозок видасть наступну порцію результатів. Тоже десь до ранку, гадаю, можемо відпочивати…

– Ну, ви відпочивайте, як ви там вмієте, – заявив Горін, – а я піду до себе і займусь чимось дійсно корисним.

– Наприклад, посидиш над скринею з адамантом, – обличчя Ленмаріеля розпливлось у глузливій посмішці. – Позітхаєш над нею трохи. “Моє золотце, мій скарб”...

– Зараз твоя мармиза трохи позітхає над моїм кулаком. Опісля того, як вони зустрінуться!

– Не страшно.

– А дарма!

– Припиніть, – Лорі прикрила очі. – Тільки не зараз. Горіне – йди, займайся своїми надзвичайно важливими справами. А ми – дійсно відпочинемо… Ходімо, світлячку.