Четверо схиблених та доленосні рішення

Каркас будинку невдовзі був готовий. Та це був лише початок…

Кімнати необхідно було вмеблювати, зробити двері, вставити вікна… Повстановлювати усюди необхідне обладнання – тобто, здебільшого, артефакти.

Меблі частково були зроблені елементалями з каменю безпосередньо в процесі будівництва. Та й зайві ліжка з кріслами були в наявності – забрані ще з самого першого будинку у північних горах. Звідти ж були й деякі прилади – та сама душова система, наприклад. Правда, водяного елементаля давно відпустили, аби не жер дурно енергію, але прикликати нового – не така вже й проблема.

Дещо планувалось перенести безпосередньо з нинішньої оселі – як от ті самі стазис-артефакти зі складу. А от над рештою треба було попрацювати.

Артефактна пічка – та сама, зроблена Ленмаріелем ще на батьківщині – лишилась у “крижаному” світі разом з першим “пересувним” будинком. Рунна піч у гроті, зроблена Горіном, була частково з каменю (і, відповідно, була невід’ємною частиною кухні). Отож, потрібно було зробити нову.

Потрібні були освітлювальні артефакти. Потрібні були артефакти-обігрівачі – це в Дикому Світі клімат відносно лагідний, а як буде в іншому – хто його зна. Потрібне було обладнання для інформаційного центру (Лен ще не вирішив, чи переставляти туди Середній Мозок, чи виростити новий). Потрібна була купа усього для робочих місці та дещо – для задуманої ельфом ферми кристалів.

Горін днями не вилазив з майстерні. Судячи з безперервних забористих матюків (у тому числі досі нікому невідомих), що долинали звідти, робота кипіла.

Марія червоніла, Лорі невдоволено кривилась. Лен, посміюючись, записував.

Іноді дворф, захопившись, намагався працювати і вночі, та ельфійка, пару разів прокинувшись від шуму, якось зайшла до нього і показала склянку з проносним, виразно постукавши по ній пальцем. Після цього великого майстра попустило.

У деяких нескладних справах йому частково допомагав Шестерня. Але іноді голем десь неймовірно епічно партачив – і тоді матерні загиби ставали не трьох-, а реально десятиповерховими.

В решти четвірки теж вистачало роботи. Ленмаріель, ясна річ, працював над артефактами. Ну і ще паралельно над деякими дрібничками. Марія періодично допомагала дворфу в майстерні, а у вільний час – працювала над згаданою колись внутрішньою системою зв’язку.

Лорі готувала запас найнеобхідніших зіль, інгредієнтів та енергетичних кристалів. Також вона, як та, що найкраще зналась на рослинах, готувала оранжерею до перенесення.

Комочок бігав під ногами та усім заважав. Ящірка, до якої, на її щастя, в Лена так і не дійшли руки, сумирно сиділа у пастці. Одним словом – всім знайшлось заняття.

* * *

Обклавшись схемами, інструментами та заготовками, Ленмаріель сидів за робочим столом і щось зосереджено креслив.

– Ну що ти тут, світлячку? – Лорі підійшла до нього, поклавши руки на плечі. – Геть заморився?

– Як білка у колесі, – ельф, зітхнувши, накрив її долоні своїми. – Мені завжди подобалась моя робота, але зараз я її ненавиджу,

– То відпочив би трохи, – співчутливо промовила ельфійка, лагідно масажуючи йому плечі і з кожним рухом пропускаючи крізь пальці трохи нейтральної мани. – Останніми днями геть звідси не виходиш… Вже про свого Вогника й забув…

– Кохана, – заплющивши очі, прошепотів Лен. – Якщо ти зараз не припиниш – я про тебе точно згадаю… Не один раз. І це будуть дуже… гм… яскраві спогади.

– Мм… А я, може, того й прагну? – прошепотіла вона йому на вухо, не припиняючи ритмічно рухати долонями.

– Лорі, – він наполегливо зупинив її неслухняні пальчики, притиснувши їх своїми руками, – дай я закінчу це креслення – і тоді все. Бо потім забуду…

– Ох, ну добре, – зітхнувши, темна прибрала руки. – Я ж, взагалі, не просто так зайшла. Ні, – на її обличчі на мить з’явився шкідливий вираз, – звичайно, й просто так теж… Помучити тебе, щоб не сумував тут, – хитро посміхнулась. – Та не лише через це. Оранжерея готова до переносу. Я пересадила рослини в горщики, перенаситила грунт маною і долила добрив – доби півтори десь протягнуть…

– Чудово, – зрадів химеролог. – Шкода, що рослин з Оазису в нас так і немає…

– Я про них і забула… – Лорі ляснула себе по лобі. – Власне… в нас є трохи часу, можемо стрибнути порталом, відібрати все необхідне й повернутися.

– Впевнена, що варто ризикувати? – засумнівався ельф.

– Не можемо ж ми зовсім нікуди не виходити, – потисла плечима Лорі. – Це багато часу не займе. Та й потім, я не одна піду… Ти б, до речі, міг сходити зі мною.

– Та ні, Вогнику, – зітхнув Ленмаріель. – Я цього разу лишусь вдома.

– Впевнений? – недовірливо спитала ельфійка. – Світлячку, я тобі серйозно кажу – припиняй жити в лабораторії. Виходь звідси хоч іноді!

– Я виходитиму, серденько, – посміхнувся ельф. – І, до речі…– він активував просторову кишеню, і в руці у нього з’явився срібний артефакт з червоним кристалом. – Це той, що я тобі давав, коли ти… Ну, ходила до свого світу. У Підземелля. Ще тоді, давно… Можеш заново накласти на себе Узи і зв’язатись з ним? Так я знатиму, що в тебе там усе добре.

– Ти так переймаєшся за мене, – нахилившись, Лорі ніжно поцілувала його у скроню. – Гаразд, світленький, я все зроблю.

* * *

– Ну що, хто хоче прогулятись в Оазис і назад? – бадьоро запитала Лоріанхейн.

Абсолютно задовбаний Горін, що напівсидів-напівлежав у кріслі, зацікавлено поглянув на неї.

– У мене в майстерні ще справ до демона… Але треба відволіктись трохи. Та й може свого дружбана Брек-Тара наостанок побачу…

– Ми йдемо не до тубільців, – попередила ельфійка.

– Та все одно. А раптом? Всяке трапляється.

– Я теж з вами! – заявила Марія. – Ти сама вже казала, що я… як там… серйозна бойова одиниця.

– Звісно, серйозна! – зумисне сюсюкаючим голосом протягнув дворф. – Уті-путі!

– Горіне, – скривилась дівчинка. – Не роби так більше, це крінжово. То що, Лорі? Можна?

– Можна, зіронько, – посміхнулась ельфійка. – Тепер вже точно можна. Тим більше – я буду поруч…

* * *

Синій колихливий овал просторового розриву засяяв посеред кімнати.

– Світлячку, ми пішли, – Лорі послала ельфу повітряний поцілунок, слідом за Марією та дворфом роблячи крок до порталу. – Не сумуй тут.

– Спробую, – тепло посміхнувшись, ельф послав поцілунок у відповідь.

Щойно вікно порталу зникло, ельф хитро примружився.

– От тепер можна зробити одну справу… Мозку, я ненадовго відлучусь. Стежити за периметром, при найменшій загрозі – вмикати весь захист.

– Так, господарю.

* * *

Вони вийшли порталом на самісінькому краю Оазиса. Досить далеко від селища тубільців.

Проте рожевошкірий шаман був вже тут як тут.

– Чужинці… – проскреготів він. – Ви обіцяли Брек-Тару більше не з’являтись на землі Народу. І все одно прийшли…

– Я обіцяла тобі не з’являтися у селищі, – незворушно відповіла Лорі. – І, як бачиш, ми не там.

– Твої слова, як і раніше, пахнуть кокосовим молоком, жінко, – шаман зіщулено поглянув на неї. – Ти – майстриня обману. Проте Брек-Тара так просто не проведеш! Твоя брехня більше не подіє. Забирайтесь!

– Маєш довгий язик, старий, – дуже спокійним тоном промовила ельфійка. – Як ти з ним до своїх років дожив-то?

– Чекай, темна, – зупинив її дворф. – Брек-Тар, друзяко, навіщо сваритись? Пам’ятаєш мене? Це ж я, Горін. Сядемо, вип’ємо по чарці, як колись… Та й вирішимо всі наші негаразди.

– Ні, чужинцю, – заперечив старий. – Ти більше не купиш прихильність Брек-Тара вогняною водою. Геть!

– Слухайте, а можна я йому під зад надаю? – раптом запропонувала Марія. – Ви ж бачите – по-доброму він не хоче.

– Ти надто жорстока для своїх юних років, дитя, – скрушно мовив Брек-Тар.

– О, ти навіть не уявляєш, наскільки…

– Так, – промовила Лорі, – чекайте. Слухай, старий… ми просто хотіли взяти зразки деяких тутешніх рослин. Бо вони більше ніде, окрім як тут, не ростуть! Ми зробимо це – і підемо, і тоді вже точно сюди не повернемось. Ба більше – скоро, можливо, ми взагалі покинемо цей світ.

– Брек-Тар не вірить чужинцям, – проскрипів шаман. – Покляніться стихіями, або чим ще там люблять клястись носії мерзенної магії… Покляніться, що більше ваша нога не ступить на цю землю.

– Та легко, – гмикнула Лорі, витягуючи праву руку долонею вперед. – Я, Лоріанхейн з дому Ар-Шес, клянусь Темрявою та Хаосом, що в майбутньому ніколи моя нога не ступить на цю землю, – на долоні виникла чорно-фіолетова кулька, покрутилась кілька разів і зникла – стихії почули клятву.

– Гірський дух з тобою, – пробурчав Горін. – Я, Горін, син Лодура, клянусь Каменем, а також всіма старшими та молодшими рунами, що в майбутньому ніколи моя нога не ступить на цю землю, – земля здригнулась, а руни на броні дворфа засяяли.

– Що, і мені клястись? – розгубилась Марія. – А чим?

– Тобі – не треба, дитя, – зупинив її старий. – Тобі Брек-Тар вірить і без клятв. Але тут немає ще одного з вас…

– Якщо він не прийшов із нами, – нетерпляче промовила Лорі, – то сам і поготів не прийде. Чи мені швиденько збігати й привести його? – остання фраза містила неабияку долю сарказму.

– Не потрібно, – шаман розвернувся, направляючись у бік селища. – Робіть, що маєте, чужинці. І ніколи більше не потикайтесь сюди.

– Нарешті, – зітхнула ельфійка. – Ходімо. До речі, зіронько моя яснесенька… – примруживши очі, вона дуже пильно подивилась на Марію.

– Щооо? – підозріливо протягнула та.

– Не “щооо”, а десять кіл довкола полігону, як повернемось! Фраза “під зад” теж вважається лайкою.

– Добре, матусю, – ядуче відповіла мала.

– Не “матусяй” мені тут. Ти набір травниці не забула?

– Так, матусю. Звичайно, матусю!

– Двадцять.

– Та добре, добре…

* * *

Вони повернулись аж під вечір. Рюкзак Марії, обидві сумки Лорі (наплічна та переносна) і плетений короб на спині в Горіна були вщерть завантажені здобиччю.

– Світлячку, ми вдома, – полегшено видихнувши, промовила ельфійка під тріск порталу, що зачинявся. І з подивом поглянула на Лена, що стояв посеред вітальні зі складеними за спиною руками. – Ти що, нас тут чекав?

– Звісно ж чекав, сонце! – обличчя ельфа розквітло у щасливій посмішці. – І дуже-дуже хвилювався. Та найпаче я чекав на тебе… Хотів тобі дещо показати.

– Що-що? – нерозуміюче зіщулилась темна.

Ленмаріель вийняв з-за спини руки, у яких, як виявилось, тримав артефакт-пастку. Він деактивував її…

– Власне, ось.

У долонях ельфа ворушилась маленька, оповита тінями темна грудочка, в якої ледь-ледь проглядались бірюзові бусинки очей та невеличкі, гострі, як у двохмісячного котеняти, вушка. Зелене світло артефактних ламп химерно відбивалось від складених чорних крил.

– Ааахх… – стогін, що зірвався з вуст Лорі, був на межі пристойності. – Це ж маленький сутінковий кажанчик! Лен, де ти взяв?! Вони ж так надійно ховають своє потомство, що навіть архімагу не під силу було б його знайти!

– Ну, я, звичайно, не архімаг, – скромно відповів Ленмаріель, – та застосував науковий підхід, у поєднанні з магією… А наше юне дарування, – він вказав поглядом на Марію, – трохи мені допомогло.

– Лен мені дав кілька зразків кажанячих аур, – пояснила дівчинка. – Я згодувала ці дані Мозку й поставила йому задачу. Так вдалось розрахувати схему необхідного плетіння на базі астрального пошуку і ще дечого зі стихій… – вона задоволено посміхнулась і вперла руки в боки. – Програмування рулить!

– Дякую, вам, ріднесенькі, – щасливо посміхнулась ельфійка. – Я навіть мріяти про таке не могла… Чекай, – вона уважно подивилась на Лена. – Світлячку, ти хочеш сказати, що ти ходив до вулкана, поки нас не було? Один? І лишив будинок без нагляду? – вона намагалась виглядати суворою, та посмішка вперто не сходила з її обличчя.

– Під наглядом Мозку, – заперечив той. – Люба, я все розрахував і витратив мінімум часу. Я ж хотів зробити тобі сюрприз ну! Бери вже його, – він простягнув кажана ельфійці. – Він має проводити більше часу зі своєю господинею.

– Яке ж воно миле… – з абсолютно дитячою радістю на обличчі Лорі взяла істоту до рук.

– Ш-шш-шш!

Кіт, раптово вискочивши з Маріїної кімнати, підбіг до ельфійки й закружляв довкола її ніг, витягуючи голову доверху, ніби цікавлячись – що ж там у шкіряної таке цікаве в руках?

– Фу, Комочок, – упіймавши свого пухнастого улюбленця, дівчинка взяла його на руки, проте він так повністю й не заспокоївся.

– Мишу чує, – філософськи зауважив Горін. – Ну, технічно це ж миша. А він – кіт… Хоч і збоченцем якимось створений, – з останніми словами він викриваюче тицьнув пальцем в ельфа. Той, на диво, промовчав.

– Тепер доведеться пильнувати, – похитала головою ельфійка. – Маріє, наглядай, будь ласка, за котом, аби він не скривдив… Мм… Як же ж мені його назвати?

– А це він чи вона? – поцікавилась Марія.

– А я й не знаю… – розгублено відповіла Лоріанхейн. – У такому малому віці ще неможливо визначити стать. Гм… Мабуть, тоді почекаю з іменем. Хай підросте трішки… Ну, ось на стілечки, – загадково подивившись на Ленмаріеля, вона неспішним кроком підійшла до нього, лагідно узяла ельфа двома пальцями за підборіддя. – Світленький… – дуже тихо промовила вона, – це дуже приємно. Ти заслужив подяку, – і, дуже повільно зблизившись із ним обличчями, поцілувала.

На довгі двадцять секунд запала тиша, яку порушувало лише глибоке дихання обох ельфів.

– Так, ну ви тут милуйтесь собі, – промовив Горін, – а я – в майстерню. В мене там ще справ до біса…

– Куди? – здивувалась Лорі. – А ось це от все я що, сама повинна в оранжерею тягнути?

– А я знаю? – дворф знизав плечима. – Хай оно дрібна… гей, не треба бити мене ногою під зад! Зупинись, кажу, бо здачі дам! Добре, не дрібна, мала… Коротше, хай вона тобі допоможе.

– Тоді, – мстиво відповіла Марія, – наступного разу в майстерні тобі допомагатиме хтось інший.

– От шантажистка мала… Гаразд, ходімо.

– Зачекайте трохи, – попросила ельфійка. – Віднесу це маля до себе… І поставлю бар’єр, аби один пухнастий любитель робити “кусь” до нього не дістався.

________________

Як гадаєте, якої статі кажанчик?)