Четверо схиблених та доленосні рішення

Лоріанхейн сиділа у себе в лабораторії. На ліжку. І переплітала косу.

За час своєї відсутності вона зовсім забула, що раніше перетягнула ліжко зі своєї спальні сюди, аби працювати безвідривно. А тепер – було якось ліньки тягти його назад. Можна було б, звичайно, Горіна попросити про допомогу, або Лена… Але перший почав би бурчати, другий – однозначно допоміг би, і це було б навіть по-своєму мило… Та в нього найближчим часом і без того клопотів вистачатиме, тож вирішила його не навантажувати.

В кімнаті панував живописний робочий безлад. Склянки й флакони різного ступеню наповненості, алхімічні інструменти, кристали та ритуальне приладдя лежали на столі, стільцях, дещо навіть по підлозі було розкидане. Лабораторія перебувала у тому ж стані, в якому Лорі залишила її після кількох тижнів гарячкових пошуків та подальшої, не менш гарячкової, підготовки до подорожі у інший світ.

Поглянувши на весь цей розгардіяш, ельфійка махнула рукою. Наводити лад бажання зараз не було абсолютно, проводити якісь алхімічні випроби – тим паче. Тож вирішила зайнятись більш нагальним питанням і привести до ладу, в першу чергу, себе.

– Раааночку! – Марія, білозубо посміхаючись, увійшла до кімнати. Не сама – Комочок сидів у неї на руках, дівчинка грайливо чухала кота за вухом, той, в свою чергу, мурчав, наслідуючи звуком заведений байк. – Бачу, робота кипить! Видно, що Лен знову вдома.

– Знов збиткуєшся? – Лорі спідлоба глянула на неї, продовжуючи гратися з волоссям. – Ми ж тільки-но повернулись, хіба не можна відпочити день-другий? Ну і так, Ленмаріель нарешті вдома, я за ним скучила…

– О, я знаю, що ти скучила за ним, – мала посміхнулась ще ширше. Наступну фразу вона промовила, смакуючи ледь не кожен звук. – Я ЧУЛА!

– О, Темряво, що народжує день… – ельфійка закотила очі.

– Лорі, та я ж жартую, ну чого ти! Звичайно, я рада, що ви знову разом, що ви щасливі… Допомогти з косою?

– БУМ! – Ленмаріель, нечутно підійшовши до дверного отвору, схилився до дівчинки і голосно крикнув у неї над вухом.

– Яй! – Марія натурально підскочила з переляку. Комочок в неї на руках стріпнувся і невдоволено зашипів. – Лен, трясця! Дякуй своєму Еру, чи як його там, що я без браслета! А то б ти зараз на додачу до своєї аурної травми мав ще й електричну…

– І тобі доброго ранку, – задоволено промовив ельф. – До речі, про мою ауру і все інше. Добре, що ви обоє тут… Словом, вчора я себе детально обстежив – в магічному плані, звісно ж.

– І що? – з цікавістю запитала Лорі, не відволікаючись від волосся.

– В цілому – все не так серйозно, як після тієї сутички у храмі, але в дечому й трохи гірше. Аура та джерело у мене в порядку. Душа, переважно, теж… Але її якірні елементи пошкоджені, через це зв’язки з аурою послабились. Їх можна відновити… тобто наростити заново. Але для цього потрібен… гм… матеріал, себто душа розумної істоти. А єдині доступні мені в цьому світі душі – в пастках, у моїй просторовій кишені…

– … яка тобі зараз недоступна, – завершила Марія. – А щоб була доступна, треба відновити оті самі зв’язки.

– Саме так. Тож потрібен спосіб, який забезпечить мені доступ до підпростору бодай тимчасово – і такий спосіб є. Плетіння стихії Порядку… Але я наразі занадто ослаблений магічно, аби просто так його використати. Тож я розробив ритуал…

– Ленмаріель придумав ритуал, – саркастично посміхнулась Лоріанхейн. – Це нове слово у галузі магії!

– Ціную твій гумор, солоденька, – Лен повернув їй посмішку. – Тож… Власне, ритуал. Він вийшов трохи складнішим, ніж я очікував, тож для нього потрібне буде коло. Зіркове, на п’ять позицій. У двох вузлах можна буде поставити накопичувачі, але решта троє заклиначів мають бути повноцінними. Коротше, дівчата, мені знову буде потрібно, аби ви стали зі мною в коло. Коли я закінчу роботу зі схемою.

– Це все дуже добре, світлячку, – зауважила Лорі, – та є один нюанс. Це закляття Порядку…

– Ну, так. Чим ще можна стабілізувати духовну матерію?

– Ти не зрозумів, сонце. Це заклинання Порядку. Я – темна ельфійка. В мене аура перенасичена Темрявою та Хаосом. Тебе нічого не бентежить?

– Кохана! – Лен підійшов до ельфійки й поклав руки їй на плечі. – Звісно ж, про це я подумав в першу чергу. Ви будете лише фокусуючими елементами, потоками мани керуватиму я. Тож ти будеш в безпеці… Але про всяк випадок – я передбачив розмикаючий елемент, який можна буде задіяти, раптом щось піде не так – і плетіння одразу розвіється.

– Гм… – замислено промовила Марія. – А можна було б зробити все простіше. Мотнутися у Несвіт, або до мого світу, або ще кудись, прибити там якогось негідника, спіймати його душу…

– Оце вже ні! – рішуче заперечила Лорі. – Ніяких більше подорожей до інших світів – принаймні найближчим часом. Мені їх вже й так на півжиття вистачило. Я згодна, світлячку. Допоможу тобі з тим ритуалом. Маріє, ти з нами?

– Ну добре, – загадково посміхнулась дівчинка. – Це ж виходить, ви мене тепер вважаєте повноцінним магом… Гаразд! Я у справі. Але, – примруживши одне око, вона обернулась до Ленмаріеля. – Як ти там казав… Послуга за послугу! Колего.

– Все, що забажає юна леді! – ельф картинно змахнув рукою. – В розумних межах, звісно.

– Ех, а я вже була губу розкатала… Та жартую, нічого такого. Позичиш мені арбалет? Ну, той, що ти з Несвіту з собою притягнув.

– Арбалет? – здивувався Ленмаріель. – Та забирай… Я тобі навіть прицільне закляття можу показати – потім, коли зможу знов чаклувати нормально. Тільки на милого він тобі? В тебе ж є цей твій, як його… Рейкомет.

– Рейкотрон, – поправила його Марія. – І він зламаний. А я не знаю, чи зможу полагодити… Тож спробую поки нову іграшку. Отож, по руках? Тоді піду Горіна озадачу деякими деталями… А то він там, мабуть, нудьгує, – вона розвернулась і, не припиняючи нагладжувати кота, вийшла.

– Ото непосидюча, – поглянувши їй вслід, Лен похитав головою і повернувся до ельфійки. – Ну що, Вогнику? Допомогти тобі з волоссям?

– Зваблива пропозиція, – посміхнулась Лорі, – але, мабуть, відмовлюсь. А то після твоєї… гм, допомоги мені точно доведеться косу переплітати заново.

– Не довіряєш мені, сонце? – вкрадливим голосом промовив ельф, підходячи ближче і схиляючись до неї. – В мене дуже вмілі та спритні пальці, між іншим…

– Лееен… – застережливо протягнула ельфійка, відхиляючись назад. – Я все чудово знаю про твої пальці. Але зараз – дай, будь ласка, мені закінчити. А потім поговоримо, – вона лукаво зблиснула очима, – і про спритність твоїх пальців… і про все інше.

* * *

– Раночку, Горіне, – Марія обережно увійшла до майстерні, з цікавістю роззираючись навколо.

– Здорово, мала, – дворф, з монокуляром на правому оці, перебирав конструкцію з трубок, клапанів та вентилів, яка займала більшу частину робочого стола.

– О, самогонний апарат.

– Ректифікатор, – процідив крізь зуби Горін. – Слухай, ти у справі прийшла чи познущатися? Якщо познущатись – то давай якось потім. Бо зараз, бачиш, я зовсім трішечки зайнятий.

– Та у справі, – дівчинка дістала з кишені скляний флакон в металевій оплітці. – Мені потрібна допомога ось із цим.

– Це ж снаряди від отої твоєї штуки, – впізнав Горін. – Як її там…

– Так. Але “штука” поки не працює, тож я знайшла їм інше застосування. Треба зробити для цієї манюні кріплення на арбалетну стрілу. Ну і стріли самі переробити – я їх тобі згодом принесу.

– А! Віджала у вухатого його стрілялку, – з розумінням справи посміхнувся дворф. – Це справа якраз для мене. Принось, допоможу. Щойно завершу з ректифікатором.

– Самогонним апаратом.

– Слухай, мала… тобі зайнятись нічим? Лишай залізяку та йди собі.