Четверо схиблених та доленосні рішення

З обрахунком координат усе виявилось складніше, аніж думалось. Так, залежність, за якою можна було вирахувати координати, була. Але вона була аж ніяк не настільки простою, аби вкласти її у якусь елементарну формулу і внести в програму.

Тож спочатку Ленмаріелю довелось, власне, помарудитися з виведенням формул. Без цього всі наступні кроки не мали сенсу: змушувати Марію повністю вчити теорію просторової магії було, по-перше, жорстоко, по-друге, марно – бо на це пішли б роки часу. Було ще й по-третє – з цього взагалі могло ніц не вийти.

Коли формули, врешті-решт, побачили світло, довелось пояснювати дівчинці деякі нюанси світлоельфійської математики – бо без цього вона в тих формулах ні бельмеса б не зрозуміла. Власне, вона й так не зрозуміла – бо пояснити їй вищезгадані нюанси не вдалось.

Довелося вже вкотре пом’янути злощасні Мелькорові штани (і ще деякі вислови, але вже подумки – аби не говорити так в присутності дитини) і засісти за приведення формул до класичного вигляду, більш зрозумілого для мешканки світу технологій. І лише після цього юна техномагиня, ознайомившись з кінцевими матеріалами, засіла за створення відповідної програми для Мозку.

Ельф, зрадівши, що в нього нарешті з’явився вільний час, нашвидкуруч відіспався (в тій мірі, в якій йому давала таку можливість Лорі) і поринув у дослідження отриманих у сутичці з Зоряними Плащами трофеїв. Особливо його цікавив артефакт керування захисним периметром – вивчивши принцип його роботи, можна було перелаштувати його під себе і полегшити таким чином багато повсякденних задач. Та й за прямим призначенням він міг би згодитись.

Горін готувався до епічного походу за адамантом. Ну, тобто готувався Шестерня, а майстер проводив із ним останні випробування, вирішував, як краще прилаштувати на спину голема короб для здобичі та наносив спеціальні зачарування на кайло. Бо без особливого кайла рідкісний диво-метал не видобудеш – це кожен дворф змалечку знає.

Ельфійка… Їй теж знайшлось заняття.

* * *

– Лорі, привіт. Не зайнята?

– Та заходь, – ельфійка відклала посібник з алхімії, який до цього неспішно гортала.

– Слухай, – Марія з прищуром поглянула на книгу, – ти цей підручник мала б вже напам’ять знати. Чого ти його досі читаєш?

– З висоти нового досвіду, зіронько, – посміхнулась темна, – вже відомі рецепти – саме в такому вигляді, як вони описані їхніми авторами – можуть виглядати зовсім інакше. Того й читаю. А в тебе як справи?

– Та нормально, – дівчинка декілька разів кліпнула очима.

– Та ну? – підозріливо зіщулилась Лоріанхейн. – Підійди-но ближче. Поглянь на мене… Якось твої мішки під очима не в’яжуться зі словом “нормально”. Ти спати вночі не пробувала?

– Обчислення йде трохи важче, ніж я думала. Програма збоїть, доводиться постійно робити виправлення…

– Маріє, – тяжко зітхнула Лорі, – нам не потрібен результат ось прямо зараз і в цю саму мить. День або два нічого не вирішать. І якщо ти себе в процесі заженеш – краще від цього точно не буде.

– Але…

– До того ж, – наполегливо продовжила ельфійка, – ти все ж таки людина, і міцність твого організму має свою межу. Хоч магічні здібності трохи й розширили ці межі, та все ж… Тому постарайся не бути такою затятою, як Лен або Горін. Бережи своє здоров’я. Будь ласка.

– Добре, – з виразом абсолютної покори на обличчі кивнула Марія. – Я зрозуміла. Відпочиватиму вночі.

– Дивись мені, – посміхнулась Лорі. – Сьогодні вночі прийду, перевірю. Якщо не спатимеш – завтра просто підмішаю тобі сонного зілля в їжу. Цілком непомітно.

– До речі, про зілля. Я ж чого прийшла… Ти можеш приготувати щось таке, щоб Комочок трохи скинув зайву вагу?

– А треба? – засумнівалась ельфійка. – Я, звичайно, не так багато знаю про котів – в нас у Підземеллі їх не було. Та з того, що мені відомо – з віком коти завжди… гм… трохи гладшають.

– Та то не трохи! І він останнім часом тільки й робить, що їсть, спить та валяється. Навіть гратись не хоче…

– Ну, я б не сказала, що він зовсім не рухається, – зауважила темна. – За кажаном ганяється тільки так.

– Бо твій кажан його дратує, – хихикнула Марія. – А він ще й спіймати його не може, бо той телепортується крізь тінь.

– Він не телепортується, – пояснила ельфійка. – Він частково переходить у тіньовий вимір, і там є свої обмеження… А, втім, це не важливо. Гаразд – спробую приготувати твоєму коту якесь зілля. Твоя задача – змусити його потім це випити…

– Я ЗДОБУВ! – крик, що пролунав з вітальні, змусив кам’яні стіни здригнутися. – Здобууууув!!!

Колись його предки витворювали подібні звуки, сурмлячи в горн та б’ючи в барабани, аби підбадьорити себе перед битвою з орками, драконами чи підземними чудиськами. А Горін робив це просто так.

– Ллос! – Лорі болісно скривилась, затуливши вуха долонями. – Нащо ж так верещати? Мала… Мушу зауважити – твоя музична система далеко не найгірше, що існує в світі.

– Ну дякую! – скривилась Марія. – Ходімо краще подивимось, чого він лементує.

* * *

Посеред вітальні стояв Шестерня. Трохи брудний та пом’ятий – схоже, місцева фауна вирішила спробувати його на смак – та в загальному цілий і навіть майже неушкоджений. Біля вікна стояв Ленмаріель, що загадково усміхався, склавши руки на грудях.

А Горін радів як дитина, стрибаючи довкола знятого зі спини голема короба. Причому це мала б бути абсолютно пришелепкувата дитина, з огляду на його реакцію. Втім, його можна було зрозуміти. Короб був повен руди – абсолютно звичайної на вигляд, та в магічному зорі вона переливалась таємничим багрянцем, точно даючи зрозуміти – це вам не якесь пересічне залізо.

– Мій скарб! Моє золотце! – радісно вигукував дворф, не припиняючи своїх диких танців.

– Горіне, – стримуючи посмішку, зауважив Лен, – це не золото. Це адамант.

– Ай, вухатий, ніц ти не шариш у ковбасних відрізках. Відвали, не заважай мені тріумфувати. Мій металовидобувний план спрацював! Хоча, дякую. Без порталу було б важче.

– Вітаю, Горіне, – посміхаючись, промовила Марія. – Бачу, я недарма тобі допомагала з цією залізякою. Виявляється, він таки щось може.

– Дійсно, мала, – погодився дворф. – Без тебе теж цього б не було, тож і тобі я безмежно вдячний. Ходи, обійму!

– Ні-ні-ні! – Марія застережливо виставила обидві руки вперед. – Мені якраз Лорі пояснила, що треба більше відпочивати – тож піду я, мабуть, до себе… подрімаю трохи.

– Ну, як хочеш, – Горін знизав плечима. – А я тоді – до себе в майстерню. Найближчу добу мене не рухати! – він підхопив короб. – Шестерня, за мною кроком руш!

– Ми його втратили, – посміхнувся Лен.

– Так, світлячку, – погодилась ельфійка, уважно дивлячись на нього. – Лишились ми з тобою. Може, покинеш трохи свої дослідження і приділиш трохи уваги… мм… навіть не знаю… мені?

– Я б з задоволенням, Вогнику… – почав було ельф, та його перебили.

– УВАГА! Перші результати готові, – монотонно промовив Середній Мозок.

– Поспала, блін, – вкрай невдоволена Марія визирнула зі своєї кімнати.

– Ти навчив своє творіння мислити, світлячку, – меланхолійно промовила Лорі, – та забув прищепити йому почуття такту. От що йому заважало годинку почекати?