Мир і Мара

Університетські коридори пахли новим папером і дорогими засобами для прибирання. Звідкилясь долинав духмяний аромат кави; лунали веселі голоси та квапливі кроки.

Мирослав йшов повільно, немов боявся, що якщо йтиме швидше - шалено калатаюче серце вискочить з грудей. Руку відтягувала важезна папка з картинами - його власними, трепетно промальованими до кожної дрібнички.

Ніхто не знав, що він тут - на дні відкритих дверей у найпрестижнішому університеті в їхньому регіоні, хай для цього і довелося їхати в інше місто. Для всієї родини він поступав на філфак - надійніший, придатніший, краще оплачуваний в майбутньому; хай мати і нарікала, що він загубить так свій мистецький талант. Мир й сам не знав, чому не сказав нікому. Соромився? Боявся їхньої реакції в разі провалу?

Двері перед ним скрипнули, й з кабінету легким кроком вийшла дівчина, навіть не глянувши на нього. Мир взяв глибокий подих і повільно ступив у кабінет, що належав, якщо вірити табличці, проф. Марціну Зелінському - старому викладачеві, що колись очолював факультет малярства і донині мав свій кабінет на третьому поверсі.

- Доброго дня, - привітався він, стаючи коло учительського стола, за яким сидів вже немолодий чоловік з пишними й сивими, достоту як у Бісмарка, вусами й пронизливим поглядом з-за прямокутних окулярів. - Мене звати Мирослав Коровицький. - Зелінський й далі мовчав, тож Мир насмілився вичавити : - Я чув, що пан може оцінити роботи учнів і... їх шанси поступити.

- Дай-но сюди, - врешті-решт мовив учитель, складаючи руки замком на досить таки помітному черевці.

Тремтячими руками Мир розстібнув папку і подав учителю кілька найкращих - на його думку - робіт.

- Гм... - протягнув Зелінський, гортаючи аркуші. Кудлаті брови вчителя зіткнулися в лінію, чимось нагадуючи волохату гусінь. - Це все? З боку техніки... не погано. Але, як розумієш, цього замало, а абітурієнтів багато. До того ж, у нас доволі високі вимоги і до середнього балу, і до мовної підготовки. Ти ж з України, так? Тобі, як іноземцеві, це може бути трохи складніше...

Мир уважно слухав, час від часу стримано киваючи головою. Він не сперечався, не виправдовувався - просто мовчав. А коли вчитель закінчив, він тихо попрощався, вийшов з кабінету і швидким кроком попрямував до сходів, нетерпляче перескакуючи через кілька щаблів.

Раптом його дихання збилось. Він зупинився, притулившись спиною до стіни найближчого будинку, обережно поставив папку на землю й тремтячими пальцями витяг інгалятор. Він вдихнув ліки, пригортаючи здивовані погляди перехожих. Але йому було начхати.

Сіре небо тяжіло над головою, немов вчавлюючи його до землі. Навчальний рік добігав кінця, травень був уже не за горами, наближалися іспити - і Мир ніколи ще не почував себе таким спустошеним.

***

Удома його зустріло знайоме гелготіння.

- І тоді вона каже: «А ти спробуй сказати це ще раз, але в обличчя!» - долинув до нього сміх двоюрідної сестри, що розповідала чергові небилиці тітці Свєті.

Мирослав переступив поріг, розв'язуючи шнурівки, і мимохідь кинув погляд у бік кухні - там сидів, чинно склавши руки, ксьондз пан Вітек, як завжди в взутті.

"Супер", - похмуро подумав він. - "Знову доведеться витирати бруд з підлоги".

- Доброго дня, - привітався він польською, натягуючи на обличчя вимушену посмішку.

- І тобі доброго, - відповів ксьондз, піднімаючи чашку з кавою на привітання, - Що нового в тебе?

- Все добре, дякую, - скинув головою Мир, переступаючи через прикрашений шизофренічними візерунками килимок і проходячи до своєї кімнати.

- О, Мире, - затуркотіла тітка, піднімаючись зі стільця. Її донька, чотирнадцятирічна Сонька, на мить замовкла, та Мир не зважав неї - він звик вважати, що в тої якийсь рідкісний підвид розумової відсталості. - Сідай з нами, я пирога спекла...

- Ні, дякую, я не голодний, - ввічливо відповів він, притримуючи на обличчі посмішку й відчиняючи двері у свою кімнату.

Зайшовши, він безсило впав на вузьке ліжко і закрив обличчя руками.

"Я маю бути щасливим," - подумки мовив він. - "Я живий, я здоровий. У мене є їжа, є дах над головою. Мої батьки, мої родичі та друзі - живі, хай деякі з них і далеко. Все ж ніби нормально, чи не так?"

Але насправді - нічого не було нормально. Як взагалі можна жити і вдавати, що нічого не відбувається? Що не летять ракети. Не помирають люди.

Здавалося, що того дня, коли вони з мамою виїхали з Києва, він помер - а та оболочка, що від нього лишилася, лише борсається в агонії. Намагається жити нормально, але нічого вже ніколи нормально не буде - з кожним днем він все глибше і глибше тоне в липкій павутині відчаю.

Та раптом - майже бездумно - в нього спалахнула ідея.

Мир ривком піднявся з ліжка й схопив телефон, нашвидкоруч розблокувавши екран. З калатаючим серцем він відкрив контакти і натис на іконку з сіамським котом у дурнуватій в'язаній шапці.

Тишу перервали короткі гудки й невдовзі почувся сигнал - виклик прийнятий.

- Привіт, братан! - пролунав життєрадісний голос. Мир, поморщившись, знизив гучність дзвінка. - Що ти там? Не тухнеш ще за книжками?

- Не тухну, - відповів він, і сам не помітив, як щиро всміхнувся. - Привіт, Ярику.

Ярик був сином його хрещеного. Вони товаришували ще з дитинства, а після переїзду в Польщу вчилися в одному ліцеї. Однак Ярик був на два роки старшим, тож, закінчивши ліцей, переїхав в Люблін, щоб продовжувати навчання вже там.

- Слухай... - Мир стишив голос і крадькома поглянув на двері : за ними все ще долинали веселі розмови і сміх. - Пам'ятаєш, ти колись казав, що після випускного твої кореші-поляки повели тебе... ну... сам знаєш куди?

- Не дуже, - задумливо пробурмотів Ярик.

- Ну... - Мир відчув, як його щоки спалахнули жаром, - У той бар. Де можна знайти... Дівчину.

- А, бар "Фата-моргáна"! - розсміявся Ярик, ще більше бентежачи його (здається, навмисно), але враз посерйознішав. - Слухай, Мире, я знаю, що сам не набагато старший за тебе, але... Чи не зарано? І ти хіба не був закоханий в оту цицькасту зі свого класу?

- Це не те, що ти подумав! - вигукнув Мирослав, але одразу злякано стишив голос. - Я сьогодні був у Торуні - заходив в університет імені Коперника. І... мені сказали, що мої картини... Недостатньо хороші.

- От курви! - обурився Ярик. - Туди, напевно, своїх по-блату пхають. Мире, ти не переймайся - мені-он одна дєвушка розказувала, що її подрузі там...

- Я хочу створити кращу картину, - перебив Мир. - Раніше я малював з уяви чи фотографій. Але, може, вийде краще, якщо спробую змалювати зі справжньої людини?

Ярик промовчав, а тоді, зважуючи кожне слово, сказав :

- Я скину тобі геолокацію. Це на Білих Болотах - май на увазі, доведеться трохи покататися.