Ти це бачила. Бачила?

«Далебі, про такий ранок я просто міг лише мріяти», — пробує він усміхнутися, але робить це якось так силувано, що жінка, яка ступила крок до нього, радше пошкодувала його вчора — це відчуття не відпускає. Хоча йому вона всміхається.

Грюкання внизу у передпокої і тонкий дівчачий голос пожвавили витання в хмарах Богдана.

— Мамо, я вдома! — Юстина поволі стягла свій ранець і голосно запитала матір з порогу вхідних дверей: — Будеш каву?

— Поквапся, — поспішала Ліза, — мені на роботу, а тобі…

— А мені нікуди, — потягуючись на просторому ліжку, запевнив дещо смішкувато розкудланий чоловік. — Я просто…

— Знаю, — усміхнувшись, загамувала запал Ліза. — Ти сам собі начальник, але вилежуватися… — жінка накинула верх своєї форми. — Не хочу, аби донька собі чогось зайвого попридумувала.

Ворожо Юстина до Богдана уже не ставилася, бодай прийняла той факт: мати та батько не зійдуться, тепер вони житимуть по-різному. Хіба що на літо вона поїде до нової сім’ї батька — так по телефону запропонувала нова дружина батька — Галина. У їхньому спілкуванні на відстані, либонь, дівчинка визнала Галину.

Ліза сіла в автівку, згадала слова матері про відповідальність, крутнула кермо в бік найближчої аптеки.

Будівля понуро, наче наближалася до жінки, немовби витягуючи її проступок на поверхню. У тому місці вона намагалася зберігати розум ясним. Перед дверима почала вагатися, намагалася поводитися порядно, мовби важелі правосуддя перехилялись не в її бік. Вона понад годину відчувала незнану до цього накочуючу провину, ніби зрадила когось, а може себе, саме зараз хотіла лише пошвидше прийняти таблетку.

— Скільки часу минуло від незахищеного статевого акту? — як завжди не пощастило: її однокласниця — тутешня аптекарка — задовольнила свій гешефт (замість належних пігулок жінка підсунить Лізі вітамінки — це зроблено за наполегливістю свекрухи).

— Ти даси мені ліки, — буркнула Ліза під ніс, не пригадавши, звідки бачила це лице.

Грубості в словах Дяченко її недавня однокласниця не оцінила.

Проковтнувши пігулки, Ліза подумала: «Чорт, чорт… Ще бракувало небажаної вагітності» — і рушила в бік відділення поліції.

Аптекарка з похмурим обличчям дуже чітко уявила собі таку ідеальну Лізу і її пошановувачів, як ті взнають, що ідеальна матір та поліціянтка нагуляла собі бастрюка. «Цього разу не знайдеться такий Михайло, який припадає тобі до ніг, взнавши, що ти завагітніла. Цього разу ти отримаєш сповна», — сказала вона у своїх дещо розпалених думках і взялася за телефон та відзвітувала своїй подрузі (колишній свекрусі Лізи) про виконану місію.

Дяченко довгенько пробула у відділку. Повернувшись близько сьомої, вона з апетитом узялася за обід, який Марія приготувала для своїх улюблених сусідок. Старанно поглинаючи обід, жінка поринула ту мить до народження доньки. Тоді мати завела таку розмову:

— Ти говорила з Михайлом? Розумієш, доню, він дбає про тебе.

— Мам, він просто відвернувся. Усі на роботі вже прощаються зі мною, типу «бувай, гарної тобі декретної відпустки». І чому вони так думають? Бо матір Михайла усім розповідає… Вони просто хочуть, щоб я сиділа вдома з дитиною. Він не хоче, щоб я працювала, не кажучи про навчання в Нацполіції. Але я не хочу бути домогосподаркою з двома чи трьома дітьми. Я маю скласти екзамен.

Сповіщення на телефоні про завтрашню заплановану зустріч у колонії з Тарасом Мельником повернуло Лізу в сьогодення перед порожніми тарілками.

— Мій батько щось розкопав і щось таки приховав від системи порядку, у цьому я ніскілечки не сумніваюся.

— Нісенітниця! — зронила «молода письменниця». — Про безстрашний характер твого батька хіба ледачий не знав.

Ліза слухала подругу, а відчуття штовхало її в клітку з невидимими ґратами із розумінням, що ще поступ назад, і вона впреться плечима в стіну. Навіть незаангажований спостерігач, побачивши таку повну скруту її батька, дійшов би правильного висновку. Жінка побоювалася, що її подруга, можливо, підкохувалася в її батька, але швидко відкинула цю думку, бо вони ледве знали один одного, познайомилися за рік до його смерті, та й він уже почувався в плачевному стані.

***

Він ударив раз молотом, і тиньк осипався зі стіни до самої цегли. Пил здійнявся на все приміщення, вапняно-бетонна суміш огорнула його обличчя, одяг і все довкола. «Так, це не зовсім те, що я хотів», — одразу зрозумів Богдан, але прибравши, ця крихітна кімнатка цілком годилася для комори, бухгалтерської, їдальні і ще бозна-чого. Одним словом, ця кімната цілком придатна для облаштування скромного кабінету, відділяючи її від самої майстерні, слугуючи кутком затишку від гуркотіння двигунів, рипання та інших звуків крутіння гайок, забивання втулок і шипіння ременів генератора.

За вхідними дверима вкотре почався скрегіт. Вовтузіння по той бік не припинялося, до нього домішувалося ледь помітне для вуха скиглення. Він вкотре заглянув за двері — там, як і першого разу, нічого. Лиш крик ворона, що повернув Богдана до нагальніших справ.

Раптом скрегіт зник. Хлопець кинув погляд на купу мотлоху, нахилився — незрозуміла коробка почала оживати.

— То хто там?

У відповідь він лише відчув легкий подих вітру, що пронісся по його обличчю.

Він вкляк, обережно відкрив коробку. Круглі очиська благально дивилися на нього.

— То хто такий у нас підкидиш? — усміхаючись, узяв він чорне, як вугілля, цуценя. — То ти у нас дівчинка чи хлопчик?

Рекс показав одразу свій характер, цапнувши свого рятівника за лівицю.

Богдан поспіхом кинувся до гаража, дістав із холодильника коробку молока й налив у тарілку. Цуценя хлибало, не звертаючи уваги на чоловіка, який вдивлявся так, ніби це не маленька собачка, а єдиноріг — щось нереальне й надзвичайне. Нічого лукавити, Рекс показав свою значущість із перших днів, як зрозумів, що то тепер його територія.

***

— Старлей! — вигукнула Ліза, замикаючи дверний замок свого авто. — Маєш хвилинку?

— Для вас завжди, — захотів улестити начальниці Роман.

Дівчину, яка зачепила Лізу в ресторані та прикидалася офіціанткою, Старлей не вичислив. Пошуки його завели до власника закладу. Той сухо видав: дівчина тимчасово підробляла в ресторані приблизно два тижні. Вона — суцільне невідоме, позаяк, як з’ясується згодом, усі дані, як і ім’я, — суцільна фальсифікація.

Навряд капітанка знала, чому так кволо проходять пошуки незнаних ланок у ланцюгу від дівчини з ресторану до її померлого батька і схованки, що знайшла в будинку на горищі. У старих справах, які перелистала капітанка, згадки про кільце з подарункового боксу чи щось подібне не знаходилося. Про ключ взагалі доведеться забути днів так на чотирнадцять, якщо не більше, лабораторія навіть за втручання самої Дяченко поінформувала, що раніше не в змозі провести ДНК-дослідження крові.

Заграва накинулася на небокрай. Маргарита сіла на свій уже улюблений велосипед і помчала на зустріч зі Старлеєм. Поліціянт не барився з висновками, виклав усе одразу зі свіжої голови й мовив так і так: ми поговорили з Мельником, він вас уже не турбуватиме щодо завтрашньої зустрічі ( насправді вже перенесоної двічі на один день уперед) з ув’язненим Старлей не пари із уст. І, такі заспокійливі слова повели Мелик до свого під’їзду.

Лист. Зачинивши двері, Рита присіла на тумбі для взуття в коридорі, розірвала конверт, дістала складений аркуш, розкрила його. Цього разу лист виявився геть іншим: кожна літера вже знайомих жінці слів була вирізана зі старої газети.

«Ти це бачила. Бачила?» — питально зачитала вона. Мелик не панікувала й одразу подумала, що це не послання з колонії, не від Мельника.

Жінка прийняла душ, повечеряла, увімкнула свою аудіокнигу, де досить приємний голос нібито звернувся до неї:

— От би хильнути чарочку чи тисячу чарок. Розділ четвертий…

У цей час, як Маргарита вслухалася в одну з книг «Короля жахів», Ліза повернула автівкою в бік гаражів. Богдан не відгукнувся на слова Дяченко, а самі двері гаража були прочинені. Жінка помітила, як світло з приміщення запрошує її увійти, те вона й зробила. Гармидер на столі — це перше, що вхопило її око. Ух, поліцейська цікавість… а може… ні, не дамося в сексизм, ніби це просто «бабська робота — пхати ніс куди не треба». Це була стовідсоткова поліцейська зацікавленість. І Ліза почала переглядати, перекладаючи усі папірці на столі: квитанції, якісь незрозумілі для неї креслення і стару газету, більш схожу на друшляк, старанно вирізані деякі літери в газетній статті.

Ліза поглянула у витинанку — там явно бракувало літери «Т» і «Б». Вона, певне, не хотіла збирати всі бракуючі букви докупи, чи то батьківський хист, чи поліцейський запал, або шерлокове чуття, але ці два речення, як пазл, склалися перед її очима.

— Привіт, — вигукнув Богдан. — Я не очікував, що ти зайдеш.

«І я, і я», — подумала вмить Ліза.

Додому вона повернулася так швидко, як тільки змогла. Ліза не пішла до свого будинку, а одразу заглянула до Марії. Повний глек медовухи перед подругою мав прояснити думки Лізи — принаймні на це сподівалася «молода письменниця», ставлячи на стіл цей, здавалося, немалоградусний напій.

— Ти вважаєш, що я — суцільне кліше? — запитала Ліза.

Марія промовчала. Ліза ледь пригубила напій, фиркнула собі під ніс:

— Та що ще. Якщо все це написати в книгу, це буде нікому не цікаво. Вже оповідання, хоча… — вона поглянула кудись удалину, ніби могла зором пройти крізь стіни.

— Інколи кліше не так погано.

— Так, — погодилася Ліза, — але ніхто не читає книги, де все вже з першої букви знаєш. Я знаю свої патерни.

— Що? — ледь не закашлявшись, запитала подруга.

— Погані мої риси.

— І що там такого поганого? Невже почати з чистого аркуша — це справді погано?

Ліза посміхнулася.

— Не кривись так.

— Я не можу це пояснити.

— А пояснення мусить бути. Не може існувати такої комбінації, коли всі ці події одночасно випадкові і, невипадкові не потребують пояснення. Життя — не книга, однак розумієш.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що Богдан — не маленький заляканий хлопчик, а ти… не якась там хижачка, яка затиснула невинне кошеня.

Ліза не розповіла подрузі про знахідку в гаражі та свою підозру, що Богдан зі своїм біологічним батьком погрожує Маргариті Мелик.

— Послухай, Лізочко, не треба боятися того, чого немає. В темній кімнаті інколи достатньо лише запалити світло.