Ти це бачила. Бачила?

Чеська Республіка — Česká republika

Двері кабінету відчинилися, і зазирнув якийсь худорлявий чоловік в окулярах.

— Jak pokračuje zpráva o tlustém Simonovi? (Як там просувається звіт про товстого Саймона?)

— Není mi moc dobře; asi jsem snědl něco, co mi nesedlo. Raději půjdu domů. (Мені якось недобре, мабуть, не те з’їв. Мені, либонь, краще піти додому.)

На обличчі шефа районного поліційного відділку у Варнсдорфі (Obvodní oddělení Varnsdorf), назву якого й Роман вимовити не зміг, з’явився вираз стурбованості.

— Напевно, якийсь вірус. Нинішні часи такі — усі ці віруси, — пояснив Романові перекладач у телефоні суть розмови між його закордонними колегами. Він сидів у кабінеті надпоручика, вслухаючись у бесіду, кидаючи оком по кутках просторої кімнати й почуваючись ні в сих ні в тих.

Щойно надпоручик закінчив із підлеглим, він допитливим поглядом звернувся до прибулого гостя з України.

— Ян Горак (Jan Horák), — представився господар кабінету, чекаючи на те ж й від Романа. Хлопчина ні з того ні з сього, з порога:

— Старлей, тобто сержант Роман Богач.

…Старлей повертався на батьківщину, як у воду опущений. Він спостерігав, як на сусідньому кріслі сидить старенька жіночка зі своєю собачкою і як ця тваринка намагається пережити ці тортури під назвою «залізниця». Хлопець відчув тугу: він іще зелений пацан, а не слідчий. Спочатку гадав, що, приїхавши до Чеської Республіки (Česká Republika), хоч щось дізнається, а зараз був надзвичайно невпевнений у собі: «Що я розповім Дяченко?» Він спостерігав за схилами пагорбів, що миготіли за вікном. Кордон усе ближче, а зізнатися, що втратив єдиний шанс знайти хоч якусь відповідь… Чи вдасться йому знайти Мартіну Черну (Martina Černá)? Він так і не здогадався, що офіціантка, яку вони розшукували вже другий тиждень, ходила за ним і його шефинею по п’ятах. Більше він такої помилки не припуститься.

Врешті-решт, сержант не мусить казати Дяченко про дівчину, що втекла йому з-під носа. Він розкаже, що дізнався про Мартіну, а про те, як протягом п’яти годин шукав її вуличками нічного Їржетіна-под-Єдловою (Jiřetín pod Jedlovou), можна промовчати. Від цього спогаду в нього аж занило, ніби хтось ударив його. Біль не вщухав. Старлей поглянув у вікно, притиснувся до скла. Холод, дрімота й заколисуючий ритм потяга затягували в сон. Він хропів.

— Кордон! — хтось вигукнув. — Кордон!

Старлей протер очі. Вони відчайдушно світилися розгубленістю. Усе накрилося мідним тазом — на Романа нахлинула нав’язлива думка: може, це просто збіг? Від усвідомлення, що підвів Дяченко, він зрозумів: просто промовчати — єдиний правильний варіант. Від буркотіння пасажирів хлопця аж нудити почало.

«Ну, мерзота», — подумав він про себе.

Щось потягнуло його назад, і він відчув, як незнайомий предмет упирається в спину.

— Тихо-тихо, — заголосив дзвінкий голосок. — Не раджу. Просто йди вперед до виходу, голубчику.

Гострий кінець армійського ножа вже проколював його шкіру. Він ковтнув густу гірку слину. Гарячий потік повітря з вулиці обпік і так його розпашіле обличчя.

— Мартіна. Мартіна Черна, — заледве вимовив Роман.

— Дивись мені, будь хорошим хлопчиком.

Вона гидко реготнула:

— Гарненько подумай. Ти ж хочеш повернутися до своєї Ксенії? — її голос звучав уже хрипко.

Хлопчина аж згодом зрозумів, що незнайомка однією рукою та зубами намагалася розірвати маленький пакетик із пластиром. І врешті збагнув: наркотик — от що вона… Його думки вже плуталися.

Саме це дівчина і робила: другий пластир намагалася наклеїти йому на шию. Час тягнувся нескінченно довго, ноги затекли. Як він перетнув кордон і опинився вдома, у своїй кімнаті? Зараз він був упевнений, що то його дім. Коли зайшла мати, Роман намагався поговорити з нею, пояснити, заспокоїти. Та оскільки за матір’ю стояла Дяченко, Старлей зберігав професійну стриманість. Він поділився всією інформацією. У його історії знайшлося місце для імпровізації, і ця імпровізація в його свідомості виглядала якось так по-геройськи.

***

Редактор поклав на плече Ксенії свою знервовану руку.

— Хочу, щоб ви написали для мене щось колюче. Ви зможете. Це по вашому обличчю бачу. «По вашому обличчю бачу», — все повторював чоловік, який поводився як карикатура з фільму на людину з нетрадиційною орієнтацією, та й у редакції його всі вважали «одним із тих». Саме так вони й казали: «із тих».

І Ксенії було байдуже до тих дурнуватих висловлювань, до слів, які він скорочував або вимовляв пискляво; «словечками» називав усе підряд, а замість «добре» казав «добренько». А коли про цього дивака дізналися, що він одружений та має дитину, розмови не вщухли, і він лишився «із тих», але це вже набуло іншого, більш специфічного значення.

… Ну і Ксенія дала йому статтю, і, судячи з обличчя, ця стаття не сподобалася: він радше був схвильований, вона не знала, як це назвати — ні, це не схвильованість, це був страх.

— Ксеніє! — вигукнув редактор із викличною інвективою. — Ось щойно відбулося велике збіговисько... — так він назвав недавню відеозустріч адвокатів, яких не треба представляти. Слухаючи усе це, Ксенія думала, що то Дяченко поскаржилася іще за попередню статтю своїй свекрусі.

— Суцільна бридня! — все кричав редактор на дівчину. То була брехня: дівчина написала усю правду і про інтрижку Дяченко. Вона виконала свою роботу. Не відводячи погляду від редактора, Ксенія оглушила його, як сокирою: — Я написала усе, як є… — вона на мить зупинилася, розмірковуючи, й нарешті вирішила: — і докази наявні: Дяченко неправомірно використовує державні кошти на свої розваги, — вона виклала фото з мотелю, де чітко проглядалися усі розваги Дяченко і професора.

Редактор не мав жодного уявлення, чому так блискавично захотів, щоб Ксенія почала занурюватися в історію усе глибше і глибше. Він кинув швидкий погляд на редакцію, потім на свою журналістку: — Якщо взялася за неї, то роби так, щоб розкрити щось більше, ніж якісь інтрижки.

Ксенії аж відвисла щелепа: нечасто їй траплялися такі моменти, що в неї відбирало мову. Вона трохи постояла у повній тиші, а як спромоглася вимовити, запитала: — Ви хочете, щоб я копала так? — а вже подумавши, наважилася додати: — І не тільки під Дяченко, а й під її свекруху.

Ще п’ятнадцять хвилин тому вона припускала, що вилетить звідси, а зараз мала справу, найцікавішу з усіх, що коли-небудь писала.

Поки Ксенія фінально перечитувала текст статті, що завтра мав з'явитися в місцевій газеті, Ліза сиділа у своєму темному кабінеті. З люті вона й слова не могла вимовити, тримаючи в руках листа від батька, і вкотре зачитувала імена. Вона добре знала: якщо підтвердиться правдивість цієї інформації, її світ рухне, а ще — зруйнує безтурботне буття Юсі. Донька не витримає правди про свого дідуся. Жінка ще раз уважно переглянула прізвища, зупинившись на єдиному, що не вкладалося в її бачення, важко зітхнула та зачитала вголос: «Усі докази, що я назбирав, заховані в моєму офісі, в тому бюро на Привокзальній. Я колись його викупив у Тимофійовича. Пригадуєш, як ми їздили до старого Тимоха на рибалку? Там ще Ігор, його син. Я чомусь думав, що він закохався в тебе. У цій старій будівлі — уся інформація про зниклих дівчат».

Ліза відклала аркуш. «Ох», — важко видихнула вона і зазирнула в конверт. Другий лист — від батька до Максима. Тут уже йшлося про прохання, аби саме сусід допоміг їй, коли виникне така потреба; батько наче заповідав повернути Максимові давній борг. Вона добре розуміла: якщо Юся будь-коли прочитає листа, вона не переживе. Жінка взяла сірник, черкнула по коробці — і в одну мить патичок спалахнув, а за ним і конверт із листом від батька. Вона — єдина людина, яка знатиме всю правду, і цю правду вона пронесе крізь усе своє життя. На хвилинку вона задумалася, відчуваючи неспокій та сором. Зрештою Ліза сказала собі: «Треба все знайти. Чим швидше, тим краще».

Дяченко гарячково переглянула документи з лабораторії: смола рослини, а не кров — читала далі вона, і фарба — усе, що знайшли лаборанти на ключі з горища. Що це все значить? Питання, котре потребує негайної відповіді. Де ж її взяти? Ще довго б копирсалася Ліза в цій загадці, якби не задзвенів телефон. Юстина скаржилася на голод і запитувала матір, коли та повернеться додому.