Ти це бачила. Бачила?

Гараж на Лісній, 12, Ліза знайшла одразу, щойно вийшла з таксі. Місцевість здавалася понурою, давно забутою людьми: густі чагарники по обидва боки імпровізованої дороги — насправді широкої стежки, протоптаної колесами у дві смуги, а між ними висока трава, яка чіплялася за днище машини так, що бампер слугував косою. Лише один самотній ліхтар, який освітлював заїзд до гаража, нагадував, що це ще межі населеного пункту.

Зсередини долинав гуркіт. Вона прочинила двері й зазирнула. Богдан саме збирав старі, майже з’їдені корозією інструменти, закинуті попереднім господарем на роки, а може, забуті назавжди. Деякі ключі, кусачки, викрутки ще виглядали пристойно — крапля розчинника, шматок тканини, і все відмиється. Підіймач не працював: кабель пошкоджений, перегризений чи то мишами, чи чимось більшим із довшим хвостом. Як тільки Богдан під’єднав пристрій до електрики, повітря наповнилося нудотним запахом паленого пластику. Так само поводилися піскоструминний апарат і компресор: вмикалися на мить, а за секунду спрацьовував захист.

Богдан запевнив себе, що все нормально, відремонтує. Уже на завтра домовився зі спеціалістом про ремонт. У душі жевріла надія, що пошкодження несерйозні й це врятує гаманець від надмірних витрат. Закупити нове обладнання для сервісу одразу йому явно не по кишені — на рахунку лишалося тисяч три.

Жінка дивилася, як наполегливо хлопець намагається все налагодити. У якийсь момент вона не розуміла, чому він покинув непоганий варіант свого майбутнього та обрав провінцію. Навіть з такою благою метою, як врятувати батька від довічного ув’язнення, це занадто. Вона б ніколи не простила своїй доньці, якби та втнула щось подібне.

Почати розмову — не раз плюнути. Вона переступала з ноги на ногу, все не наважуючись. Богдан повернувся до дверей, побачив Лізу, одразу відкинув роботу, підійшов, обійняв її й хотів поцілувати, але стримався.

— Тут трохи не прибрано, але… я згодом усе зберу й полагоджу. Наприкінці місяця вже хочу офіційно відкрити. Назву ще не придумав, — він усміхнувся. — На перших порах можна й без назви, аби тільки була можливість закупити приладдя.

Вона не хотіла знецінювати його запал, але про той лист до Мелик мусила запитати:

— Ти знаєш щось про це? — витягла з кишені копію листа.

— Що? — Богдан узяв аркуш. Він не мав наміру злитися, кричати, та й говорити вже не хотів. У голові крутилася думка, що вона прийшла саме через це… просто по роботі, ось і все. Внутрішній голос уже переконував його в цьому.

— Чого питаєш, якщо знаєш мою відповідь?

— Чому твій батько написав цій жінці?

— Я не він. Запитай його, раз тобі так цікаво, — обернувся він до коробок, які мав винести на смітник. — Поїдь, познайомся. Думаю, він захоче поговорити зі своєю майбутньою… — Богдан замовк, ухопив коробку обома руками й пішов у бік виходу.

Ліза підійшла до вікна. На підвіконні стояли два горнятка, банка з дешевим чаєм та електрочайник. Чайник, на диво, працював — на відміну від маленького радіо, по якому вона намагалася вловити хоч якусь хвилю, щоб розрядити мовчанку в гаражі. Крутила ручку туди-сюди, а коли набридло — просто витягла кабель із розетки.

— Воно гавкнулося, — нарешті заговорив він, — як і більшість приладів у цьому забутому місці.

— Тобі дві ложки чи одну?

— Що?

— Цукру, — перепитала Ліза.

— Ні, дякую. Я якось обійдусь. Мало ймовірно, що на цукор вистачить грошей найближчим часом. Краще одразу відмовитись.

Вона усміхнулася:

— За фігуру дбаєш?

Потім із наплічника дістала батончики, кинула один хлопцеві — той одразу зловив. Ліза розгорнула свій і відкусила шматок. Богдан прочитав з фантика цукерки:

— Лісовий горіх, — по-хлоп’яцьки хмикнув. — Я такий не люблю.

— Бери, що дають, а то з твоїми підприємницькими забаганками й такого скоро не побачиш.

Він підійшов, забрав у неї батончик — не з рук, а поцілунком з уст.

Став поруч, узяв її руку:

— Я маю тобі дещо серйозне повідати, — він усміхнувся, пригадавши, як «молода письменниця» саме це слово вжила, як вони пліткували про сім’ю Дяченків.

Жінка вже чекала, що зараз він заговорить про листи від батька. Але він лише сказав:

— Солона карамель у шоколаді — справді смачно.

Вона простягнула йому такий самий батончик.

— Ти що, скупила увесь магазин?

— Ні, звичайно, щось таки залишила. Я хотіла поговорити з Мелик — це й був би привід… Словом, накупила я тих цукерок, ходила по супермаркету за тією Ритою і нічого не доходила. Дзвонили ми у в’язницю…

Богдан не переривав її монолог. Ліза говорила й говорила — її не зупинив навіть закипілий чайник.

— Значить, чомусь мій батько три роки тому, за рік до своєї смерті, обірвав зв’язок із твоїм, — підхопивши чайник за ручку, вона почала ним розмахувати, наче собака хвостом, поки не набридне. Богдан уже думав, що окріп йому проллється на ноги.

Нарешті вона налила воду в горнятко — і вода одразу почала набувати брудного кольору з хімічним запахом. Мабуть, рідке мило пахне краще.

Надпивши ковток, жінка почула щось схоже на благання:

— Залишся сьогодні, — промовив він крізь пару, подувши на своє горнятко, щоб остудити гарячу воду з ароматом чого завгодно, тільки не зеленого чаю. — Знаю, спати на матраці… не вау, але все ж таки…

Він боявся договорювати. Та й що він міг сказати? Він лише хлопець із занедбаною будівлею, а вона — начальник поліції. Обманювати себе Дорош не хотів: шанси в нього жалюгідні.

— Я не можу, — почала вона. — Не можу залишити доньку саму на ніч.

Прикриватися дитиною вже не таке грішне діло, десь чула вона, що це рятує від настирливих чоловіків.

Дрібне постукування по даху згодом перейшло в гучний шум дощу, що стікав по ринві. Донька надіслала повідомлення: сьогодні вона залишиться ночувати у подруги. Мати Вероніки передзвонила Лізі й підтвердила — дівчата роблять уроки, і Юстина просилася на ночівлю.

Богданового щастя не мало меж: усе складалося так, що вона залишиться.

Він пішов до коробок зі своїми речами, дістав одну сорочку, придивився — чиста. Повернувся до неї:

— Це твоя піжама на сьогодні. Що, не подобається? Можна й без — я точно не проти, — підняв він руки, показуючи долоні: обома «за».

Жінка переодяглася в сорочку.

— Вона мені зовсім не личить.

— …Кх, — легко відкашлявся він. — І справді, ти не помилилася… Взагалі без неї ідеально.

Вона ледь штовхнула його.

— Гаразд, зрозумів, чіпатися не буду. Лягаймо, уже пізно. Тобі завтра на роботу… або ти залишишся і допоможеш мені?

Обіймаючись, вони заснули.

Колись він, ще маленький хлопчик, збудував ціле велике містечко з кубиків. Усі будівлі довершені, взірцеві за розміром і формою — саме такі, як запланував «архітектор». Так йому говорив названий батько. Тоді він дав зрозуміти синові, що старання — важлива риса в характері чоловіка.

Покидаючи дитячу кімнату, Богдан відчув гірку втрату свого містечка.

— Усе було марно? — запитав. — Завтра від мого містечка нічого не залишиться.

І містечко з кубиків він залишив у тій ігровій кімнаті, а натомість перебрався у велике реальне місто — столицю. Одразу воно його прийняло теплими обіймами: садок, школа, друзі — усе чудово до…

Аж поки правда про біологічних батьків перевернула усе з ніг на голову. Богдан відчув, що його життя — ілюзія. Але тут, саме тут — у цих пошарпаних стінах, серед гори сміття, старого підіймача, потертої шафи, столу й крісла — нарешті відчув: це мій дім. Його справжній.

Озирнувся навколо: дощ так само стукав по покрівлі, проте не так сильно, як йому причулося після пробудження. Ліза пішла, коли він ще спав, у його сорочці.

Кращого дня годі чекати. Майстер написав, що відремонтує приладдя і що гроші візьме невеликі.

Хлопець нагрів собі чаю, узяв недоїдений батончик, поглянув на коробки — вони геть інакше лежали, ніж учора. Він підбіг, заглянув всередину коробки з паперами. Вона прочитала лист — це ясно як день. Той самий. Саме той, у якому Богдан ділиться з батьком намірами залицятися до неї, щоб пробратися в архів поліції й до кімнати з доказами.

Чому він його не викинув? Не спалив? — гнобив він себе подумки. Знову все летіло у тартарари.

Увечері у своєму будинку Ліза впевнено заявила, що його план безглуздий: у відділку немає нової інформації, яка могла б витягти його батька з тюрми. Мелодрами-сварки вона не влаштувала, лише виказала:

— Можеш забиратися. Я нічого нового не додам по справі. Або залишмо все як є.

Дорош уже давно не хотів «все як є», бо те «як є» було просто нічим. Вона натомість поводилася як вимучена столітня людина, що лише віддалася хвилі: що буде — те й буде. Не може покласти край минулим стосункам, хапаючись, як риба на березі, за останній подих. Стільки повітря навколо, а вона все одно задихається.

— Ні! — різко встряв він. — «Все як є» — не годиться.

Він оперся об стіну.

— Я не той, хто вперше зайшов у цей дім. Так, план був такий: будь-яким способом пробратися в архів поліції, до документів адвоката… Але ти і Юся стали для мене важливими. Це ти маєш визнати перш за все. А друге — перестань себе гнобити, чорт забирай. Озирнись: ти капітан у відділку, в тебе неймовірна донька, є дім. Не треба опускати голову й принижуватися перед колишнім. Це не він тебе покинув — це ти маєш послати того недоумка під три чорти. І якщо він ще раз з’явиться тут — відчує мій кулак. Зрозуміло? І ти гарна. Чуєш? Почуй!

Жінка дивилася на нього з відкритим ротом.

— Це ще не все. Коли ти будеш готова, я повернуся в цей дім. Прийми це! Повернуся.

Богдан простягнув їй останній із написаних листів до батька.

— Прочитай. І визнай: я тобі подобаюсь.

Він усміхнувся краєчком губ — коротко, без насмішки, просто щоб розрядити мить.

— І кажи, як потрібна допомога. Я серйозно.

Ліза довго наодинці дивилася на складений аркуш, ніби він міг обпекти. Потім розгорнула. У листі Богдан розповідав про неї та Юстину — щиро, без прикрас. Як вони стали для нього не просто «приводом», а чимось значно більшим. Як боїться, що своїми марними пошуками, своєю впертою надією знайти винуватця, може втратити цих двох дівчат. Він писав, що полишає справу. Не тому, що здався, а тому, що вони важливіші за будь-яку правду, яку він міг би викопати з минулого.

Ліза перечитала рядки кілька разів. Пальці тремтіли, наче мороз щипав, хоч на дворі вже травень. Вона акуратно склала лист, як щось крихке, і притиснула до грудей. У голові гуділо: «Повернусь у нашу спальню». Слова, які звучали водночас і нахабно, і болісно правдиво.

Вибігши з будинку, хлопець пригадував: це видавалося добре продуманим планом — увійти в довіру до доньки адвоката. Він знав, що має зробити, гадав, що розуміє ситуацію. Те, що батько писав у листах, підводило до торгівлі препаратами для спортсменів. На початку нульових — тоді це виглядало цілком легальним і прибутковим бізнесом.

Та щойно адвокат втратив запал захищати його батька, він перестав шукати винного у загибелі спортсмена. Либонь, той перейшов на бік убивці. Дорош давав собі раду, що адвокат міг дізнатися, хто саме вбивця.

Смерть Дяченка все зіпсувала. План провалився, але бажання добитися справедливості для тата нікуди не зникло. Спершу Дорош зняв неподалік дім, стежив за будинком і за Лізою. Він не думав, що вона так швидко погодиться впустити його в кабінет батька й до його документів. Певно, пустила тому, що впевнена: там нічого важливого немає. У цьому він переконувався щодня.

Щойно жінка з донькою виїхала з батьківського будинку й повернулася до чоловіка, Богдан перебрався в дім адвоката. Вона погодилася, щоб він там жив і приглядав за будинком. Він не розумів, звідки така довіра, — почувався паршивим переслідувачем, ба більше — той рік він вважав змарнованим роком життя.

Взимку, як тільки по коліна замело снігом, хлопець днями та ночами перегортав старі теки на горищі. Заглянувши в одну… зрозумів: батько Лізи відступив від справи не через брак доказів, а через саму доньку та свою онучку.

Одразу кинувся їхати до неї, і… Не раз збирався з духом, аби виказати все наболіле. Поїхав, дивився, як чоловік Лізи заходить у дім, як сім’я вечеряє, як усміхнена дівчинка грається на великому подвір’ї заміського маєтку, як жінка, через яку він залишився сиротою, їде на роботу, чув, як колеги вихваляють, яка вона чудова начальниця і в неї прекрасна сім’я, чоловік-бізнесмен… Усі згадували, скільки доброго адвокат Дяченко зробив за життя і яку виховав розумну доньку-поліціянтку, що дбає про місто так само вміло, як і про сім’ю, — усе те, чого не вистачає йому. Зруйнувати їхню ідилію так заманливо. Він уже приготувався, але…

Юстина саме закінчувала дев’ятий клас. Останній дзвоник. Щасливі батьки, щасливі діти… і заплакана дівчинка, яка бігла з батьківського будинку на дачу. Згодом приїхала мати — і Дорош зрозумів: ідеальна сім’я таки не ідеальна.

Літо минуло надто швидко. Юстина не прибігала в будинок дідуся, як раніше; більшу частину літніх канікул вона провела в таборі. А Ліза — зі слів її подруги — прощала чоловікові все: його пропадання днями, закордонні поїздки з секретарками, але він одумався-таки і вертався в дім, можливо, їй жилося легше, коли чоловік був у від’їздах.

На осінь дівчата повернулися на дачу, і Богдан почав їм допомагати, забувши виказати все, що дізнався. Той лист — той самий, від батька до адвоката, де саме Мельник наполягав, щоб адвокат розкрив, хто вбив спортсмена, — він знищив разом зі знайденою погрозливою запискою в одній із тек на горищі. Звичайно, батько не писав імені й жодним натяком не вказав, хто це може бути. Але весь час говорив про свідка. Він знав: якщо відкриє правду, що адвокат злив справу, то постраждають дівчата — його дівчата.