1
На початку квітня нарешті потепліло. Нічні заморозки більше не сковували землю, і на СТО ринула юрба охочих «перевзути» своїх залізних коней. З динаміків на всю будівлю гримів трек із плейлиста боса — щось із дев’яностих, американський гангстерський реп: життя в бідних кварталах, гетто, алкоголь і підкорення дівочих сердець.
Майстри в сірих робах возилися з автівкою, яка постійно втрачала гальмівну рідину. На одному підіймачі висів сріблястий «Ланос» місцевого таксиста — ходова частина барахлила. Біля нього метушилися двоє механіків. Богдан саме відкручував ліве переднє колесо на «Тойоті», аж тут задзвонив телефон. Він пообіцяв Лізі забрати Юстину зі школи: знав, що за годину встигне перевзути цю машину, прийняти душ і доїхати вчасно. Тільки-но закінчив, як у гараж заїхала дружина боса — з характерним стукотом у її червоному «Джипі». Ця робота затяглася ще на годину-дві.
Юстина зайшла в гараж разом із подружкою, Богдан був іще по лікті в моторній оливі, а його русяве волосся перетворилося на брудно-сіре від пилу, зібраного з усього міста машиною боса. Він почув, як працівники майстерні підсвистують услід юнкам.
— Дівчаточка, до кого такі красуні? — гукнув один із майстрів.
Вони озирнулися, глянули в бік голосу тоді на стіни, обклеєні плакатами: машини з напівголими моделями, мотоцикли, жінки в бікіні й без. Богдан підняв голову — ще секунду тому вона хилилася, вдивляючись у моторний відсік.
«Прокляття!» — подумав він, глянувши на годинник.
— Коли ти мав мене забрати? — сердито викрикнула Юстина, знімаючи шкільний рюкзак на якому на дармовисі гойдався веселий смайлик.
— Малюче, — підійшов один із колег, — твоя дівчина шустра й норовлива.
Богдан штовхнув його ліктем:
— Не верзи дурниць. Пригальмуй хлопців, вони ж діти, — кивнув на дівчат.
Юстині ще не виповнилося шістнадцять. Вона й досі була такою ж маленькою, як чотири роки тому, коли Дорош її вперше зустрів: дві коси, тільки вже без бантиків. Подружкам довелося чекати ще хвилин п’ятнадцять, поки Богдан привів себе до ладу. Один із майстрів перемикнув музику — не годилося дітям слухати про кримінальний світ за океаном.
У машині подруга Юстини пильно розглядала хлопця, що віз їх додому. Дівчата пересміхувалися на задньому сидінні, а потім зажадали музики. Богдан відповів, що магнітола поламана. Висадивши приятельку, дівчинка пересіла вперед і ввімкнула програвач. Динаміки видали жвавий біт, і та весело підспівувала. Задзвенів телефон, вона одразу прочитала повідомлення й ще більше звеселилася.
— Що таке? — запитав мимоволі.
— Нічого. Ти не думав позбутися цього старого драндулета? Їздиш, як мамаша. Соромно, що мене хтось побачить у цій колимазі.
— Я б із радістю, — відповів він. — Та не кожному так щастить, як тобі.
— О, знову нити почав? Твій батько в тюрмі, ти бідолашний сирота, життя не склалося? Мій тато крутий, і тачка в нього щойно з салону — «Мерседес».
Він бликнув на зарозумілу дівчину й подумав: «Я ж про твою матір говорив, дурненька. Не розумієш, як тобі пощастило з нею».
— Батько купив мамі на день народження новеньке «Рено», — вона показала фото, де тато ще кілька хвилин тому запитував доньку, чи сподобається дружині. — А ти що купив? Нічого, — засміялася вона. — Що взагалі може такий, як ти?
Вони під’їхали до будинку. Юстина вискочила, щойно машина зупинилася. Богдан глянув на будинок, потоді на дорогу, звідки приїхав, і важко видихнув. Ліза з донькою жили в батьківському будинку, який дістався їй після смерті тата. Ремонт там робив ще дідусь Лізи — років двадцять тому, якщо не більше.
— Добрий день, — пролунав тихий, але ніжний голос.
Це була сусідка й подруга Лізи — жіночка за шістдесят, «молода письменниця», як вона жартувала, що хоч у чомусь вона молода. Сусідів у них мало: жили ж за містом, на дачах. Більшість приїжджали тільки на літо та на Різдво.
Богдан узяв у неї в’язку тюльпанів і зайшов до хати. Юстина глянула на квіти й лише зневажливо фиркнула.
Капітанка Дяченко приїхала вже під вечір. Святкувати уродини – їй зараз не до святкування: ще в обід подзвонив колишній і попередив, що заїде.
Через годину по її приїзді на подвір’ї почувся грубий звук двигуна. Донька відхилила фіранку, глянула у вікно й щаслива побігла надвір — у коротких шортах і футболці, навіть куртку не накинула.
Авто з лафетом, на якому стояв великий подарунок, перев’язаний бантом через увесь каркас, уже розвантажували.
— Ліза Дяченко тут мешкає? — запитав один із працівників «Доставлення мигом».
— Так! — пожвавилася Юстина. — Це моя мама.
Жінка вибігла з криком:
— Не треба! Забирайте машину назад!
— Але мам, це ж подарунок… від тата.
— Пані, у нас договір, — чоловік розвів руками. — Нічого не поробиш.
Батько Юстини приїхав – вони вже їли торт. Жінка не хотіла показувати роздратування перед донькою, тож мовчки взяла великий букет троянд. Він приніс подарунки й дівчинці — та шмигнула до своєї кімнати. Богдан розумів, що їм потрібно поговорити наодинці, тож вийшов із вітальні.
— Підпиши документи, і ми більше не побачимось, — почав колишній.
— Ти знаєш мої умови: двадцять відсотків від вартості компанії — доньці, і розходимося мирно.
— Усе, що я заробив — моє. Ти не маєш права…
— Мій батько допоміг тобі все узаконити. Я маю право претендувати на те, що належить його онучці.
Вона ще трималася, щоб не зірватися.
Богдан постукав у двері дівчинки: — Можна?
Вона усміхнулася й махнула рукою — заходь.
— Вибач, що сьогодні не заїхав вчасно.
— Нічого, все добре. Не хвилюйся, — і знову усмішка.
Він уже подумав, що напруга спала, аж раптом дитина закричала на весь будинок. Вибігаючи, вона шарпнула футболку, злегка розірвавши її. Уже внизу, перед батьками, показуючи на Богдана, залементувала:
— Він чіпався до мене!
— Що?! — скрикнув батько й кинувся до хлопця, вдаривши раз. Богдан похитнувся й відступив.
Батько підбіг до доньки:
— Ти як?
Відтак глянув на Лізу:
— Що він тут робить? Чому двадцятирічний мужик живе під одним дахом із моєю донькою? Ти розумієш, що може бути в голові цього вилупка? Я зараз подзвоню в поліцію!
— Не треба, тату, будь ласка… Що люди скажуть? Просто нехай забирається, — донька обійняла батька.
— Сьогодні ти їдеш зі мною. А ти… Лізо, позбудься його.
— З днем народження мене, — тихо сказала собі жінка, випиваючи склянку вина на самоті.
Богдан поїхав ще годину тому. Ліза дивилася в порожнечу. Усі покинули її — і колишній забрав доньку. Вона сиділа до півночі перед ледь з’їденим тортом, на якому ще недавно горіли тридцять чотири свічки.
Холодним ранком Богдан прокинувся в «Фіаті»-99 року на виїзді з дачного поселення, протер очі й поїхав на роботу. День минув звично: регулювання ременя ГРМ, заміна склоочисників, мастила… під кінець зміни бос покликав і наполегливо порадив шукати іншу роботу. Додав, що чув, ніби його батько сидить за вбивство, і що в нього самого є донька такого ж віку, як ті дівчата, яких Богдан учора відвозив. Працювати з людиною, яка чіпається до дітей, він не хоче.
Виходячи з майстерні, Дорош уже здогадувався, хто так швидко запустив цю хвилю. До будинку на дачі повертався неохоче. Що їй сказати? Що програв і хоче поплакатися? Відчинив двері, у хаті стояла тиша. Зайшов до спальні, узяв документи. Уже при виході почув голос:
— Теки мого батька можеш забрати. Адже все було заради цього.
— Ні… — скрикнув він, а услід тихіше: — Не лише… Послухай, люба, я не чіпав твою доньку. Вона мені як рідна — ще та малеча, що кричала: «Дідусю, тут якийсь дядько до тебе прийшов». А папери… я в них нічого не тямлю. Вони мені як п’ята нога псові. Я прийшов тільки за паспортом і змінним одягом.
Вона знала, що він піде й залишить її. За ці півтора місяця, як вони разом, його присутність стала чимось само собою зрозумілим.
Тоді, коли він вдруге постукав у її двері, Дяченко ледь не арештувала його за нав’язливе вторгнення — він так змінився за роки, змужнів, важко здогадатися, що йому вісімнадцять, здавалося, вони однолітки. Лише опівночі, показавши лист від батька з тюрми, Богдан потрапив у дім адвоката. Вона намагалася вислухати й зрозуміти його наміри. На перших порах Дорош винаймав кімнату в сусідньому будинку, а у вільний час переглядав записи в кабінеті адвоката.
— Батько колись по пияцтву казав, що ніж, яким убили спортсмена, був не один. Ніби він знайшов якісь докази, — згадала Ліза. — Але потім чомусь відступив від цієї версії. Програш його підкосив. Я тоді за віком була як дочка, пригадую, як він казав, що не може звільнити невинну людину з буцегарні. Саме тоді я вирішила стати поліціянткою.
Вона дивилася то на хлопця, то на своє зображення в шибці: змучені очі, абияк заплетене волосся, темно-синя форма, що стискала груди. Колишній чоловік не раз казав, що треба схуднути кілограмів на сім, прибрати боки. Після пологів ці дорікання стали звичними, згодом-перегодом перестали дошкуляти. А коли він віддалився — вона навіть зраділа.
Богдан присів поруч:
— Лізо, я на деякий час маю поїхати до батьків.
Признатися, що втратив роботу, здавалося ганебним. Він дивився на вазу з тюльпанами, які подарував. Квіти вже похилили голови, ніби просили вибачення.
У батьків він пробув до третього травня, відзначивши свій двадцять перший день народження. Добряче погуляв із друзями, подумав навіть закинути пошуки винуватця смерті спортсмена й почати нарешті жити, а не гнатися за привидами.
Четвертого, пізно ввечері, зателефонувала сплакана дитина й благала забрати її додому. Сказала, що мати поїхала у відрядження й повернеться аж за тиждень. На ранок він уже їхав до будинку колишнього чоловіка Лізи. У машині Юстина нічого не говорила, лише схлипувала. Він не розпитував.
Вранці у вівторок, збираючись до школи, вона запитала:
— Богдане… Дядьку, — спеціально наголосила на «дядьку», ніби хотіла здаватися зовсім маленькою, — ти ж не поїдеш, як мама повернеться? Я їй усе розказала — що все вигадала, що хотіла, щоб ти… Боже, я така дурна. Думала, позбувшись тебе, тато повернеться. Останні роки вони майже не сварилися. Я думала, це ти заважаєш. А виявилося — йому просто треба, щоб мама підписала документи й не претендувала на майно. Йому байдуже. Тепер його нова дружина вимагає шлюбу, у них скоро народиться дитина. Я для них — лише перепона.
— Яка ти перепона, не говори дурниць. Ти — все, що є в нас. Мама з татом усе владнають. Послухай, — він узяв її руку. — Мама тебе любить, і тато теж. Те, що між ними, — не твоя вина. Вони дорослі, самі вирішують. А ти — наше золотце.
Дівчинка розплакалася.
— Усе, не треба, — він витер їй сльози. — Готова до школи? Бо мати повернеться — і обоє ми дістанемо.
— Ти залишишся?
— А ти не проти?
Вона похитала головою — ні, не проти.
— Тоді вирішено. Наразі треба переконати твою матір.
Однокімнатну квартиру, яку отримав у спадок від тітки, Богдан вирішив продати. Не хотів переїжджати до столиці, як пропонували названі батьки. Високі будинки, гамір, протести, вічні ремонти доріг і години в автобусі — усе це його напружувало.
Коли Ліза повернулася з відрядження, Богдан залишив їх наодинці з донькою, а сам перебрався в старий гараж, що колись був майстернею. За гроші від квартири вирішив відкрити автосервіс.
Увечері суботи Ліза зателефонувала й запросила на вечерю. Дівчата приготували борщ із пампушками, а Юстина — різнокольорову галаретку.
Богдан поправив сорочку, вдихнув і відчинив двері.
Після вечері, наодинці, Ліза розповіла, що підписала документи. Колишній пообіцяв відчепитися. Доньці залишив п’ять тисяч доларів на рахунку й автівку.
— От лайно, — не втримався він.
— Це на краще. Нехай їде у свою Болгарію й відстане.
— А Юся? Як він їй це пояснить?
— Вже нічого. Вона чула розмову його пасії — що він забрав її тільки для того, щоб я підписала. Не думаю, що найближчим часом вона захоче з ним говорити.
— То тому вона плакала й просила забрати… От негідник.
Він обійняв і поцілував її.
— Буде правильно, якщо я піду, ви поговоріть, поясни їй усе. Не треба, щоб вона злилась на тебе. Юся дуже переживає, тому поводиться так.
Жінка кивнула.
— Добраніч, люба.
Кивнувши на прощання, він зачинив за собою двері.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!