Ти це бачила. Бачила?

Дяченко рахувала подумки сходинки, ступаючи східець за східцем. Шум вулиці та сирени патрульної машини нагадували, що вона ще в цьому місті і жива. Вичавлена, як квасне яблуко, але жива. Вдихнула на повні груди, злегка натиснула на клямку, відчинила двері: «Ну що, до роботи», — вговорила врешті себе. 

Усередині старого, ще з шістдесятих, одноповерхового будинку ніде голці було впасти. Слуги порядку посходилися на ранкову нараду. Крім працівників, ще й відвідувачів нині назбиралося. Одні писали скарги, як під копірку, інші кричали, що штраф завеликий. Другі з тлумаками метушилися до реєстрації, одним словом — сезонне загострення, як дали назву старожили цього дому. І на додачу інспектори з пожежної служби злетілися. 

— Де ж так годиться! Всі одним духом дихаєте. Запроданці, — верещав голос, який не відразу можна було розібрати: чоловічий чи жіночий. — Мої батьки палили сміття з городів, а тепер щось повидумували. Стару людину по відділку тягати. Та держава сходить на пси! А депутати… жирують! 

Хтось кивав на знак згоди. 

— Та вам насрати! Чому ніхто нічого не зробить із тими собаками?! — кричав сивоволосий пан зі стрижкою, як у студента, на поліціянта.

Дяченко пройшла манівцями до свого кабінету, чуючи, як колега заспокоював гамірного відвідувача: — Пане, ці собаки у вашого сусіда на ланцюгу. 

— Ви ні чорта не робите! — не стихав той уже при виході з відділку. — Вони гасають на вільному вигулі. 

Уперше за майже чотири роки капітанка Єлизавета Григорівна Дяченко показала себе перед підлеглими як справжня начальниця відділку (зачинилася в кабінеті та наказала строго: «Не турбувати!»)… Ну… як бос або шериф містечка, як у тих старих фільмах: револьвер на поясі, значок, лиш без ковбойських чобіт та ноги не закинула на стіл. Ніхто не ставив під сумнів її повноваження. Усі працівники відділку розуміли, що кращого кандидата немає: по-перше, вона мала відповідну освіту, а по-друге, і головне — вона людяна. Якщо потрібна допомога — двері завжди відчинені. Її дім, ще від старого Дяченка, лишався, на думку місцевих, прихистком для знедолених.

 Саме зараз у своєму кабінеті Ліза оглядала кожен куточок, перебираючи в руках лист, написаний Богданом до Мельника. Їй як ніколи захотілося обговорити з батьком його слова. Не те щоб у них із батьком були ідеальні стосунки, радше добрі: він поважав її вибір, вона ж останні роки перед його смертю намагалася зрозуміти його. «Несправедливо! Несправедливо!» — волав її розум під впливом сильного, але скороминущого імпульсу. 

— Я хочу втекти з того дурдому, — викрикнула вона врешті, скинувши тягар буття. 

Заплющивши очі на хвильку, жінка прагнула повернутися в минуле, яке виринало в голові, як лава з киплячого вулкана. Якби вона могла все почати спочатку, зустріти такого хлопця, як Дорош… Якби це він повів її до вівтаря, а не той самозакоханий Михайло. Час. Їх розділяв час. Точка на лінії її життя, яка не наклалася спільним маркером. Якби… Тих «якби» назбиралося достобіса. Згадка про колишнього все ще викликала в неї змішані, незрозумілі почуття. Сидячи в цьому кабінеті, жінка жаліла про все: про ранній шлюб, втрачені роки. Вона ж і не ходила по дискотеках чи в клуби, і побачень було не густо — три, якщо не менше. Як це жалюгідно, думала вона неодноразово, плакати за пролитим молоком. 

У підсвідомості все так зрозуміло і просто: роби, як тебе вчили, є справа — розслідуй. І чого так хапатися за минуле, якого вже нема і не вернеш назад, аби хоч щось змінити? Усе було помилкою… Ні, не донька. Це єдине хороше в її житті. Якби не острах втратити дитину, вона б досі сиділа на кухні, а не у своєму кабінеті. 

Страх важливий — він захищає організм від саморуйнування. Цією стежкою вона вміло крокує сьогодні. Заглушити біль, що накладався шарами за всі ці роки… Тепер Ліза зрозуміла батька: його неспроможність осягнути своє безсилля перед несправедливістю цього світу. І здавалося, що пригнічувати алкоголем — єдиний вихід. Він не жив слабаком, і донька не така. Сім’я Дяченків смілива, сильна і може постояти за себе. То чому все так нестерпно важко, наче вона звалила на плечі стільки, що ті готові, як тоненькі гілочки, переламатися в одну мить? 

Якась суцільна бентега затягнула кабінет, як осінній туман, на проблиски сонця і годі чекати. І тут же промерехтів промінь, розірвавши завісу похмурості. Стукіт у двері помічника Романа на прізвисько Старлей остудив її безнадію. Прізвисько Старлей, як у більшості людей у цьому відділку, він отримав не через прагнення до кар’єрного зростання, а через свою матір, яка двадцять п’ять років пропрацювала секретаркою у відділку. Стільки років; змінилося два начальники, а секретарка була одна й та. І зараз вона б працювала, якби не її «хлопчик-крихітка», як вона лагідно називала свого сина. Вона смертельно злякалася, коли той заявив матері, що буде військовим. Історія замовчує, як він опинився тут, але… як старі кадри ляпали язиками: секретарки в нульових виконували усі забаганки шефа, і під словом «усі» це означало буквально всі. Якби хлопчина був на два роки молодший, то б ще не таке казали. Він з колишнім капітаном на одне лице, але капітан приїхав у містечко через два роки після народження Романа. Тож до такої маніпуляції життєписом хлопчини пліткарі вже не наважувалися. 

Старлей, зайшовши, доповів, що дзвонили з виправної колонії й узгодили побачення з Мельником на двадцять сьоме. Ліза кивнула, що почула, махнула рукою, щоб той забрав документи, які мала на підпис, і щоб зачинив двері за собою, коли виходитиме. До запланованої зустрічі лишалося всього тиждень. Ці дні якраз припадали на її коротку відпустку. 

У таксі, повертаючись додому, вона набрала доньку. Почувши від доньки, що та хоче поїхати до Богдана, Ліза збісилася: — Додому! — наказала вона. — Негайно! І щоб я більше не чула, що ти їздиш по гаражах невідомо до кого й вештаєшся невідомо з ким! 

Дівчинка намагалася ще щось сказати. Мати ж пригрозила, що покарає. Вона мало коли карала доньку, але погроза відібрати телефон і кишенькові гроші спрацювала на ура. 

На ґанку у «молодої письменниці» — Марії Липи — жінки посьорбували трав’яний чай з ложечкою меду, що приніс один пошановувач творчості пані Липи. За медовим ароматом і ковтком теплої розмови Ліза невпевнено запитала: — Думаєш, я помилилася? 

— Що? — ледь не закашлявшись, уточнила письменниця. 

— Батько не прийняв мого вибору посади керівника відділку… Знаєш, Марійко, — вони зверталися одна до одної на «ти», опускаючи вік одна одній, — він вважав, що я все зіпсувала своїм одруженням. Тато не хотів, щоб я виходила за Михайла. Ні хвилини не минало, щоб він мені цього не нагадував. Либонь думав, що я не помічаю, не минало й дня, щоб він усіма своїми діями вказував на мою помилку. А зараз… коли батька нема, я розумію, що він, як завжди, не помилявся. 

У далині гавкотіли собаки, цвірінькали птахи, і тривала мовчанка. Довго. Чай у чашці закінчився, але слова в Лізи на сьогодні ще мали вилитися з переповненого по вінця цебра душевного неспокою. 

— Як усе це набридло. Я нікчемниця, моя донька не слухається, не розмовляє зі мною і ще той хлопчисько… 

— Богдан? — врешті за стільки часу спитала Марія. 

Ліза дістала з кишені лист і простягнула своїй співрозмовниці. Жінка, узявши окуляри зі столика, наділа їх на ніс і поринула в читання. Довго дивилася, певно, тричі перечитувала. 

— Ну добре, — нарешті почала, — він тебе обманув спочатку… але… він же пише, що кидає справу, що ти важливіша… Це немало. 

— Немало, — усміхнулася Ліза. — Це з біса забагато. Я не готова до такого. Та хто готовий забрати надію… 

Обірвати слова візаві письменниця не вагалася: 

— Та ти що, з дуба впала чи в сосну вклепалася, подруго? Про що ти говориш? Невже ти вважаєш, що якби були докази, що його батько не винен, адвокат не витягнув би його з тюрми? Це по-перше. І не єдине. Ти йому подобаєшся, він так пише. Ти ж будеш щаслива, якщо в майбутньому твоя донька знайде людину, яку полюбить? 

— Звичайно, буду. 

— То чому гадаєш, що його батько не відчуває те саме? А може, ти через різницю у віці… — вона всілася по-зручнішому в кріслі. — Ось мої Пилип і Світлана… різниця в віці ціле століття, а в них жарке, буйне, трішки примхливе кохання. 

Ліза засміялася. 

— Чого ти смієшся? Якщо папір витримує таке, то чому не може реальне життя? 

— Бо в реальному житті нема еліксирів, чудодійних ліків. Тому воно і зветься приземлено — буденність. 

Філософські роздуми закінчилися в обох жінок уже за північ. «Молода письменниця» не відступала від своєї версії, натомість Ліза трималася своїх уже усталених рамок. Нічого хорошого її не чекає. 

«Кві про кво», — далеко і лунко віддавався голос вершника Пегаса. 

З просоння у Лізи минула хандра разом із думкою, що сьогодні треба йти на роботу. Врешті-решт, омріяна відпустка. Хоча зранку вона мусила приготувати сніданок доньці, проте цілий вільний день попереду підняв її на крилах. «Так, — думала вона, — спершу поприбираю… далі… спершу поприбираю».  Жінка почала з вітальні. Подушки з дивана, килимок з підлоги — усе винесла на двір і закинула на браму. Знайшла якогось міцного дрючка й давай вибивати. Згодом пробіглася мокрою шваброю по підлозі. У доньчиній кімнаті не затримувалася. Юся від народження була чистюлею. Ще коли вони жили втрьох (Ліза, Юстина і Михайло) в будинку чоловіка, навіть хатня робітниця не могла нахвалити дівчинку: усе та робила сама; ліжко застеляла, і книжки рівненько складала, а одяг був поскладений під лінійку. Бабуся Юстини по татовій лінії казала: «Та дитина точно пішла в наш рід», — даючи зрозуміти, що Ліза ще та мантелепа. Про вовка промовка, а здавалося, що цей день не можна споганити. А тут… 

Раннього пополудня вона вже приступила витирати вікно на кухні, закінчивши з витріпування килимів та змітання перед ґанком залишків засохлого болота після проливних квітневих дощів. Шибки видавалися настільки замурзані, матові від розводів пилу та водяних патьоків, що в кімнаті доводилося вмикати світло навіть у сонячний день. Якраз, натираючи другу половину вікна і визирнувши на подвір’я, господиня спершу почула звук коліс. Згодом у передпокій зайшла пані. Це, бува, така жінка, що «пані» треба писати з великої літери. 

Як справжня респектабельна Пані, жінка трималася статечно й гордовито. Напрочуд рівно держала спину, наче носила корсет; пряма, як струна, або як ялина, що тяглася до неба на подвір’ї, та, яку ще в п’ятдесятих посадив перший власник цього дому — дідусь сімейства. 

Дяченко, правдоподібно, ніколи не бачила її усмішки. А може, й бачила — після розлучення з її сином, коли свекруха взнала, що Ліза не претендує на їхні статки. 

Господиня прискіпливо натирала шибку, кидаючи оком на подвір’я. Свекруха припаркувала свого «Рендж Ровера» просто під дверима будинку. 

— Дозволь запропонувати тобі допомогу, — чітко й граціозно промовила пані, привертаючи увагу до своєї ідеально підібраної рожевої помади. Рожевий антик, як вона зауважила. — Моя онучка не має жити в цьому… 

Добре, що її перервав стукіт у двері. Ще раз вислуховувати про сарай, чи то хлів, чи то конюшню й інші епітети, які зазвичай могла кинути свекруха, невістка не мала ні найменшого бажання. 

— Ви, схоже, тішилися з усього того безладу, що влаштував ваш син, — почала Марія, увійшовши у помешкання. Вона не намагалася підбирати слова, щоб улестити такій дамі, з її розфуфиреною значущістю, яка усіма помислами намагалася принизити її подругу. 

— Та ні, — одразу заперечила свекруха. 

— Дякую. Допомога нам не знадобиться. Не смію вас затримувати, — нарешті насмілилася Ліза. 

Пані забралася, а відчуття тонни бруду, вилитого в обличчя Лізі, що маскувалося шлейфом аромату дорогих парфумів, лишилося надовго. 

Марія стримано перевела розмову, запросивши на дванадцяте червня подругу з донькою до себе на вечірку книжкового клубу. Вона не затримувалася в подруги, розуміючи, що тій незручно після розмови зі свекрухою. 

Залишившись на самоті, Ліза дістала з-під раковини закинуту в кошик із мийними засобами пляшку — чи то віскі, чи чогось іншого. Рідина бурштинового кольору з сильним ароматом одразу викликала нудоту. Ще не проковтнувши, вона вже знала: почнеться з одного ковтка, і, можливо, не зупиниться. Піднесла до губ пляшку, пригубила й одразу сплюнула в раковину, затим вилила весь вміст з пляшки туди ж. Коли вона злилася, то не могла й чашки в руках утримати. А зараз вона не просто зла — вона усім єством озлоблена, люта, сердита фурія.  

Притиснувшись до холодної плитки, жінка стояла нерухомо в скляній посудині. Ось ця мить і настала, але так чи інакше це однаково мало статися рано чи пізно. Вони мали зустрітися. Річ у тім, вона не мала права забороняти спілкування бабусі й онуки. Душова кабіна поволі наповнювалася парою. Тепло дарувало їй хоч трішки розради. «Ігноруй, краще не провокувати», — мусувала вона, ледь не знепритомнівши від перегрітого повітря. 

Надвечір додому повернулася Юстина з букетом польових квітів у руках. Побігши до своєї кімнати, дівчинка занурилася з головою в підготовку до «Дня дитинства» у школі. Так, «День дитинства» святкували лише одинадцятикласники, але її та її подружку на вечірку теж запросили, тож Юстина не могла дочекатися вихідних. Вдивлялася у відчинену шафу, вишукуючи вбрання на гулянку. 

Ліза, простоявши в душі під літеплою водою хвилин двадцять і оговтавшись від негаданої зустрічі з колишньою родичкою, подалася на кухню. Медово-квіткові пахощі підвели її до столу, де лежав великий букет квітів. Вона піднесла в’язку до лиця, вдихнула, переконалася, що це вони так приємно пахнуть, і зазирнула в записку. Скромне сердечко, намальоване синьою пастою на маленькій картці в клітинку, нагадало їй перший букет від колишнього.  «Певне, зі зошита вирвано, — подумала вона. — Це так мило. Перші квіти від залицяльника для доні», — усміхнулася. Повідомлення, яке прийшло на телефон доньки, вона не хотіла читати, але підпис «Дядько» моментально змусив жінку відкрити: «Як букет? Сподобався?» — запитував Богдан. 

— Юстина! ЮСЯ! — волав її голос так, що й поліційні сирени б не заглушили. 

Дівчинка збігла сходами моментально, гадаючи: «Це вже напевне кінець світу». Ніколи вона не чула від матері такого голосу. 

Жінка тримаючи в руках квіти інтересувалася:— Це що має означати? 

— Квіти. 

— Я бачу, що не мітла. 

— Мам, перестань! Там записка... Прочитай і нарешті відчепись. 

Ліза розгорнула папірець і тицьнула його доньці в руки. Дівчинка поглянула й усміхнулася:

— Мам, ти не ображайся, але Богдан трошки… не метикуватий. Хоч би одне слово написав. Ти чого? Що, тобі букет не сподобався? 

— Мені? 

— А кому ще? Не мені ж. Ти, ма, вибач, якщо в мене з’явиться хлопець і він прийде запросити на побачення з таким, — вона показала на букет, — це просто крінж. Можна було купити щось краще. 

— Як він тут з’явився? 

— Я принесла. Він попросив, щоб я передала. Коротше… дядько хоче рандеву, чи як ти там кажеш. 

Ліза присіла на стілець і взялася за голову. «Що сьогодні — День американських гірок?» — насміхався її внутрішній голос.