Ти це бачила. Бачила?

Мами все бачать.

Як би сильно не приховувала Юстина таблетки, Ліза все ж таки їх знайшла — і це перші тривожні дзвіночки, про які жодна мати не захоче дізнаватися щодо своєї п’ятнадцятирічної доньки.

— Мамо, — заговорила Ліза, витягнувши з кишені халата протизаплідні пігулки, — це я знайшла у доньки.

Мати Лізи взяла упаковку, уважно поглянула:

— Так, моя донька безвідповідально ставиться до свого життя, зате онучка розумна.

— Мамо, ти думаєш, що сарказм — це найкраще рішення?

— А що ти хотіла? Вона ж усе копіює. Не ти привела шугая, чому і їй не спробувати?

Донька вибігла на поріг вхідних дверей, тримаючись за одвірок, розглядала, як лелека літає над її головою. Дідусь, згадала Ліза, розповідав: як так птах кружляє над оселею, там скоро може з’явитися немовля. Блакить неба дивилася на неї, у повітрі відчувався запах літа, гарячого повітря й аромат достиглої суниці.

У неї не було дієвого аргументу, щоб парирувати матері, бо ж та завжди права. Що толку?

Свист чайника пробудив Юстину зі сну, і дівчинка спустилася сходами на кухню.

— Чаю? — бабуся підняла чайник. — Може, кави? Бачу, ти у нас вельми доросла.

— Можна чаю, — тихенько попросила дівчинка. — Мама злиться за вчора?

— Хто тебе привіз? — повернувшись на кухню, спитала Ліза.

— Дядько.

— Хто? — уточнила бабуся.

— Дядько, а хто ще.

— Не називай його так, — перебила їх Ліза.

— А як мені його звати? Богдан? Я не хочу, щоб мої подруги висміювали мене… — дівчинка всілася на табуретку, тримаючи ноги, затиснені руками, до грудей. — Ой, ну ви зрозуміли… Ти з ним зустрічаєшся і…

— Я не… — Ліза зупинилася, подумавши: «Що я роблю?»

— Чому ти його прогнала? — заскочила донька таким питанням. — Він мені подобався. І Марія приходила до нас, завжди допомагала з обідами й вечерями. Поверни Богдана.

— Дівчата, що у вас відбувається?

— Йой, маму не починай, — зупинила Ліза, опісля глянула на доньку з гримасою, наче з’їла кислий лимон. — Збирайся, поїдемо до бабусі.

— До бабусі? Ні, вона знову затіє зустріч для стареньких у Світлиці. Мені набридло: то їм подай, та вони такі нудні, а в тридцяте читати «Маленького принца» — я вже на пам’ять вивчила. Я покарана.

— А ти як, дитинко, думаєш?

— Каральне правосуддя без сенсу. Я як раб на галерах, — надпивши чай, утрирувала Юся.

— Давай біжи, одягайся, — наказала бабуся.

Дівчинка не поступилася ні на крок.

— Що ж, панно, ви нам заважаєте. Ваша присутність тут — верх нахабства й пихи.

— Справді? — оторопіло вигукнула дівчина.

Ліза підморгнула, і донька побігла до своєї кімнати.

— Мамо, я боюся, цей світ небезпечний, вона ще надто мала. — Ліза опустила голову, намагаючись викоренити міф, що діти не дорослішають.

Вже в автівці, по дорозі, спершись на дверну шибку, дівчинка почала виговорюватися:

— Я не знала, що так станеться. Ми лише пішли на вечірку… я-я…

— Юсю, світ не крутиться навколо тебе.

— Але це не моя вина. Вони мені не друзі, то Вероніка…

— Не випробовуй моє терпіння. Юстино, далі так не буде. Захотіла — біжиш до батька, то до Богдана, то до бабусі. Мій терпець уже на межі. Треба розуміти, з ким ідеш і куди. Ці вистави, маніпуляції… Думаєш, я перестрибнула свої пʼятнадцять? Ці кіношні трюки, давай закінчуй. Від сьогодні до кінця навчального року: школа — дім і ніяких подруг.

— Але ж мамо…

— І Богдан — він тобі не друг, ти це розумієш?

— Певне, він твій друг. Хлопець, — обережно додала дівчинка.

— І не мій друг і… З нинішнього дня — лише ми обоє в цьому світі.

Коли врешті Ліза охолола, вона подивилася на доньку: ще така мала дівчинка.

«Не дорослішай так швидко, будь ласка».

— Послухай, доню, я теж намагалася показатись такою бунтівною дитиною і…

— Ти шкодуєш, що я з’явилася, я ярмо у тебе на шиї, я це знаю, — опустила очі донька.

— Ні-ні, дитинко.

— То чого ти… Я ж не зустрічаюся з хлопцями, — почала постукувати пальцем по вікну дівчинка.

Ліза перевела погляд на доньку.

— Мені вони не подобаються, — відрізала Юстина. Говорила вона цілком серйозно, але обличчя справляло враження маленької дівчинки з рожевими бантиками.

— А? — застрягло як кістка в горлі у Лізи.

— Ні, мам, я… не в тому сенсі. Мені подобаються хлопці, це точно, але… не такі, яких я знаю, розумієш. Вони всі однакові.

— Ага. То хто твій ідеал?

— Дідусь.

— Мій батько? — ледь не закашлялася Ліза. — Та він…

Як сприйняття доньки та онуки кардинально відрізняється. Донька останні роки бачила лише слабкість свого батька й осуд з його боку до неї, натомість Юстина бачила повагу, розум і захист.

— Він нас оберігав, — почала дівчинка.

— Що?

— Як ті дядьки з’явилися, він лише слово сказав — вони втікали, як куций від вовка.

— Про що ти говориш? Коли таке?..

— Не пам’ятаю… Ти, здається, пішла на лекції, точно, ти екзамен складала. Тато поїхав якийсь контракт готувати в Бельгію. Тоді вони й з’явилися. Дідусь зі мною лишився наодинці, приглядав за мною. Було круто: ми поїхали на морозиво, та на каруселі, і в парку качок годували.

Під’їхавши до Світлиці, Ліза з донькою вирушила на зустріч зі старенькими. Таку зустріч щонеділі організовувала свекруха (колишня) для самотніх людей поважного віку, де волонтери, здебільшого школярі, могли поспілкуватися, пограти в настільні ігри. Старша пані, що так любила книгу «Маленький принц», уже чекала на Юстину. Старенькій подобався голос дівчинки, коли та виразно читала, він нагадував їй онучку. Про ту трагедію вона воліла не згадувати, але двадцять один рік тому, серпневого жаркого дня, нещасна дівчина утонула в озері.

— Бабусю, — зацвірінькала Юстина (вона тут усіх жінок кликала бабусями, а чоловіків — дідусями), — почитаємо?

Старша пані у своїх скоцюрблених руках тримала тоненьку книжку. Юся присіла поряд і почала:

— «Коли мав я шість років, у книжці під назвою “Билиці” — там про тропічні ліси розповідалося — побачив якось химерний малюнок. На малюнку здоровезний удав ковтав якогось хижака. Ось копія того малюнка.»

Дівчинка повернула книжку так, щоб бабуся розглянула малюнок.

Ліза попрощалася зі старенькими й поспішила додому. Лиш двигун охолов, а двері її дому відчинила мати з валізою в руках. Вона одразу побігла на горище. Розповідь про невідомих «дядьків» змусила жінку перерити батьківські речі. Усі коробки вміло підписані, зазначені датою та номерами справ, які вів батько. Пересуваючи одну коробку за другою, Ліза відчула, що підлога під нею провалюється. Вона б могла пожартувати, що треба худнути, але не сьогодні. Знявши рухому дошку, у люзі між бетоном та самою підлогою жінка натрапила на сховок, у якому лежав предмет, загорнутий у стару тканину. Вона дістала, не вагаючись, розгорнула тканину — ріжковий ключ на 22 з засохлими бурими вкрапленнями віддавав холодом на її долонях. І це не єдине: прискіпливо дослідивши, у тканині виявилося ще й колечко. Кільце з дитячого набору — вона про таке в дитинстві мріяла: просте колечко з камінчиком, які разом із жуйками продавали на початку двотисячних.

Ліза з важкістю піднялася, спустилася до кухні, з однієї з шухляд буфету взяла звичайний кульок, замотала знайдене та засунула у свою робочу сумку, вхопила пляшку води та помчала у відділок. Пройшовши одну вулицю в бік об’їзної, патрульні, що поверталися з виїзду, уже підвезли її до відділу. У своєму кабінеті, чекаючи чергового, вона вдесяте передумала, що ці два предмети означають. Сидіти в порожньому відділку видавалося так само безглуздо, як приходити сюди, але це краще, ніж думати всякі небилиці й накручуватися: заговори між її батьком, чоловіком і ще якимись дядьками — це притягнута за вуха мозаїка божевільного, вона це знала. Залишивши на експертизу ключ та колечко слідчому, Ліза пішла в бік озера.

— Босе… Босе! — почула вона голос Старлея.

— Ромко, чого тобі?

— Листи, — захекано почав він (він же наздоганяв її), — я забув про них сказати… ну… ці інтерв’ю і побачення… — винувато заговорив хлопець. — Експерт прислав…

— Не тягни.

— Словом: листи писав Мельник, є збіг по пальчиках. На самому конверті багато сторонніх відбитків, як у Сірка бліх — пів міста, мабуть, торкалося, а ось всередині на папері, тобто аркуші, те, що послання, тільки адресат і одержувач. Тарас писав, — уточнив Роман, — Маргарита дістала з конверта та читала з аркуша її там відбитки, це очевидно.

За деякий час, слухаючи часом і пусті балачки по радіо, Старлей з шефинею вже під'їхали до атракції міста.

Ще хвилин десять їм зайняло дійти до самого озера. Зараз же очі вхопили неймовірний краєвид: вода прозора, чиста аж дно проглядається. У затінку під деревом гуділа компанія підлітків. Ліза приглянулася — вони такого віку, як її Юся, кричать, веселяться.

— Романе, — задумалася жінка, — ти не мусиш вовтузитися тут зі мною, я сама доїду якось додому, іди відпочивай у свій вихідний.

Саме Старлей, догнавши свою шефиню, згодився побути водієм на сьогодні для неї.

— Ні, Єлизавето Григорівно, я сюди і мав з самого початку їхати. У нас тут з моїми друзями зустріч.

Ліза присіла на березі, помічник сів поруч. Жінка відчула, що стомилася: цілий день на ногах, копирсання на горищі й до відділку з якогось переполоху помчала, ніби іншого дня не знайдеться та й ще така гонорова пішки — не вкрай розумно, але досить гонорово, все подумувала вона. Машиною, подаровану колишнім, до свекрухи їхати запросто, а на роботу показатися — незручно, ні, вона б не звертала, що хтось не так погляне, мовляв, прикупила за які такі гроші. Радше зайве нагадування про Михайла: він любив усе дороге — парфуми, машини, звісно павіан він звичайний. Вона знала, що у її голові забагато його. Коли вони жили разом, його майже не було, а зараз… вона не бажала заглиблюватися в психоаналіз, але щось не так — і вже давно.

Здалеку почулися веселі голоси, компанія молодих людей якраз наближалася до Лізи та Романа.

— Старлей! — вигукнув хтось із прибулих.

Роман обернувся, глянув: четверо хлопців з упаковками банок пива в руках і троє дівчат.

Молодь підійшла до друга, привіталася, хтось потиснув руку, хтось обійнявся, злегка підкололи один одного, кинувши щось типу: «Щоки наїв. А ти підкачався нівроку, либонь, у качалку записався». Молоді люди виглядали пристойно. Стильно. Кожен по-своєму мав шарм — у футболках, адже погода майже літня, хоч іще не спекотна, але тепла; дехто в шортах, хтось у джинсах. Дівчата натомість — у довгих легких спідницях або платтях, босоніжках, без явного макіяжу (як потім Ліза дізнається, чому саме так).

— Єлизавето Григорівно, — взяв ініціативу Роман, — знайомтеся: Ігор.

Хлопець підійшов ближче й поцілував Лізу в щічку, при цьому промовивши своє ім’я. Олег та Віктор просто кивнули, а… Богдана не треба представляти (звичайно, він представився не давши зрозуміти іншим, що вони давно знають один одного). Натомість дівчину, що тримала його за руку… Діана, як з’ясується в процесі спілкування, — другокурсниця педагогічного, білявка, струнка, з ідеальною усмішкою та м’яким голосом. Ксенія — Романова любов усього життя, принаймні він так думає на сьогодні, дівчина, за яку він готовий навіть благати шефиню, аби та дала інтерв’ю. І найстарша, як виявиться, із прибулих — руда Олександра, старша помічниця компанії чоловіка Лізи.

Дівчата повсідалися на пісок, а хлопці почали розкладати багаття.

— Єлизавето Гри… — почала Олександра.

— Ліза, — перебила Дяченко, — просто Ліза.

— Ви не проти? — простягла Олександра банку пива.

Ліза взяла хмільного напою, хтось із хлопців гукнув до Олександри:

— Твій бос уже повернувся?

Дівчина похитала головою: ні. Той продовжив:

— Правда, що він продав швейну?

— Ага, — підтвердив голос із натовпу, — вони виїхали, вже є новий власник.

— А ти звідки знаєш? — запитала Олександра.

— Я, — озвався Віктор, — та я водієм хочу влаштуватися, подейкують, є вакансія до нового шефа.

Ліза встала, відійшла до краю берега, ледь замочила ноги у воді. До неї підбіг Роман:

— Ви цей… не зважайте, вони завжди такі, коли трішки вип’ють, диваки.

— Все добре, іди розважайся.

Роман побіг до Ксенії, його обличчя осяяла усмішка, «гусячі лапки» з’явилися в кутиках очей. «Молодь, — подумала Ліза. — Молодь».

Вона ж поглянула у воду, скрививши ніс: «Що ти хотіла — ти ні в тин, ні в ворота».

Помаранчеве небо злилося з чорною землею. Тепло від багаття підсилювало і без того градус вечірки, на берег озера сходилися все нові компанії людей. Один із парубків поглянув на Романа та підморгнув, показавши: пора починати задуманий план.

— Ей, пані та панове, чом би нам не пограти в гру?

Усі уважно поглянули на спікера й одночасно засміялися.

— Ти вже налигався, — байдуже хто кинув.

— Ні, я серйозно.

— Ок, що за гра? — туди ж прилетіло.

— Гра називається «Бутилочка», хоч я не маю нормальної пляшки, є лише така, — показав він на залізну.

Із сусідньої компанії дещо грубуватий голос відлуннив:

— Ау, треба! — і пляшка з-під білого вина прилетіла прямо під ноги хлопця, який скаржився на її брак. Той лише викрикнув:

— Дяка!

— То ось уже все є, тож граємо, — почав розповідати хлопець правила гри. — Нічого складного: правда чи дія. Хто крутне перший?

Діана перша зголосилася, закрутила пляшку, вона хоч і не довго крутилася, показуючи по черзі то на Романа, то на Ксенію, але зупинилася на Богдані. Дівчина усміхнулася та повела:

— Тож правда чи дія?

— Правда, — не думаючи відповів хлопець.

«Ооооо» — одразу загомоніли голоси.

— Так, щоб таке спитати… — демонстративно посмикала дівчина своє пасмо волосся, показуючи глибину задуму. Хвилинка пафосу переросла в хвилину очікування, доки зрозуміла, що підігріла цю мить, врешті запитала: — Серед нас усіх є людина, яку б ти запросив на побачення? Якщо так, куди б ви пішли?

Знову почалися вигуки. Уся увага припала на Богдана.

— Так, — хлопець поглянув на друзів, не зупиняючись на єдиній людині, до якої направду звертався. — А де б пішли… щось придумаю.

Богдан крутнув пляшку.

Черга Віктора. Він обрав дію й одразу побіг голяка купатися в озері. Як-от дійшла черга до Романа, він також вибрав дію — і саме для цього його друг усю цю гру й затіяв. Один, два, три… почали рахувати кількість секунд поцілунку Ксенії та Романа. Олександра запитала Лізу щось про роботу, чи важко керувати відділком — загалом банальне питання. Гра тривала майже до півночі. Ліза підвелася, обтрусила залишки піску з штанів, узяла свої босоніжки й, кивнувши Роману, попрощалася.

— Ви вже йдете? — підбіг Віктор. — Можливо, підвезти… — одразу подумавши виправився хлопець, — Я пив алкоголь, тож не сідатиму за кермо, тобто таксі викликати, на таксі підвезти.

— Дякую, я якось сама, — запевнила Ліза і почвалала в бік дороги.

Богдан підвівся.

— Ти куди? — запитала Діана.

— Зараз повернуся.

Уже хотів іти, як до нього підійшов Олег:

— Бодю, ти з Діанкою тойво… щось.

— А тобі яке діло?

— Ти дивись, вона то дівка ого-го, може хтось і вкрасти, раджу поквапитися…

— Ага, — і підійшов до дівчини,— Діано, їдьмо вже, — подав Богдан руку, щоб дівчина підвелася.

Близько першої ночі Ліза ледь не заснула в своєму м’якому ліжку, як почула стукіт у двері. Накинувши халат, вона спустилася донизу.

— Чого тобі?

— Юся вдома?

— Ні, у бабусі.

— Це добре. Нам треба поговорити.

Богдан увійшов у будинок, пішов на кухню, налив собі холодної, не свіжої, ще ранкової кави, що залишилася в кавнику, зробив ковток.

— Батько прислав лист, мені вчора приніс один його друг.

Богдан присів на стілець біля кухонного столу. Ліза присіла поряд, закинувши ногу на ногу.

— Він признався, що це він зробив.

— Що? — здивувалася жінка так, що халат аж сповз із її коліна.

— Батько написав, що він вбив Малюка.

Склавши руки й притиснувши їх між своїми колінами, він хотів так приховати своє переживання.

— Мені шкода, — заговорила Ліза.

— Та що подієш… Недалеко падає яблуко від яблуні. Я тебе обманув, батько мене.

Пришвидшене дихання хлопця перебивало цю мить тиші, яка б тривала до ранку.

— Та дівчина — це все Віктор, звести нас хотів. Але нічого не вийде. Просто марнування часу. Брехати я не хочу — ні собі, ні їй. От такі діла, дорогенька.

— Гаразд, — встала Ліза, спершись долонею на стіл. — Переспиш у вітальні на дивані, зранку поїдеш додому.

— Угу.

Він нахилився до неї, торкнувся спершу руки, потім коліна, поволі просуваючи руку вгору.

— Можна?