Ти це бачила. Бачила?

/Ти готовий стати на захист своєї зграї.

Яловий звір повстав перед своїм суперником. Шклява тварина, ні то вовк, ні то собака, вже готувалася до…/

«Молода письменниця» задумалася, з чим має зіткнутися один із героїв у її книзі.

Загалом книга розповідає про зграю вовків, які ведуть запеклу війну з вампірами. На тлі цієї боротьби розгортається легка любовна історія, а кульмінацією стає зрада. Один зі зграї підводить свою вовчицю, і нещасливиця гине, коли вампірка заманює її на озеро.

/ Та спочатку борсається, і приходить ця мить…/

Усі книги, які намагалася написати Марія Липа, мали подібний сюжет: несподівана смерть героя (плоть і кров головного героя) — здебільшого молодої дівчини або істоти чи тваринки, як у цьому сюжеті. Далі жанр переплітався від романтизму до трилеру. Це така абищиця, що не варто й казати.

Письменниця серед раннього скиглення та муркотіння домашніх сусідських тварин, які голодні очікували пробудження своїх господарів з першим голосом півня, клацала пальцями по клавіатурі старенького комп’ютера, вишукуючи правильні слова, щоб надати живості персонажам цієї історії.

Богдан тим часом розклеював оголошення по місту в пошуку робітників для майстерні. Натомість Ліза в своєму номері перечитувала лист, укладаючи в голові, з якими поганцями боровся її батько.

— Я приніс, — вбігаючи в кімнату, доповів Роман.

Жінка взяла від підлеглого видрукуваний список пропалих безвісти дівчат за 1999–2000 роки, поглянула і зрозуміла, що одна зі списку батька справді вважалася зниклою. Потім око виловило другу дівчину, третю…

Силуетно у справі зазначалось: зникло десять дівчат, трьох дівчат за допомогою Інтерполу знайшли в турецькому будинку розпусти, двох на Кіпрі. Ліза розуміла, що відшукати їх зараз буде надважко, але реально.

Роман поглянув на свою шефиню. Вона усміхнулася і так стиснула кулаки. Це, певне, злякало хлопчину. Ще ніколи Ліза не бачила підлеглого з таким химерним виразом обличчя. Коли він потягнувся до телефону, набираючи номер патологоанатома їхнього відділу, в дверях з’явився дядько Максим. Хлопчина набрався сміливості і наказовим голосом почав:

— Треба зробити ексгумацію…

Договорити хлопцеві не вдалося: телефон в одну мить опинився на підлозі, а рука нила від тупого удару настільної лампи, якою дядько вгатив (це мало сказано) молодика.

— Якого дідька! Трясця! — розтираючи руку, викрикував Роман.

Дядько Максим і Ліза не реагували. Помічник надалі витріщався, шукаючи підтримки в начальниці.

— Ти, малий, не злись, — почав старий. — Не треба різких рухів, — чоловік присунув стілець до себе, присів. — Якщо ми хочемо спіймати винуватця, ми маємо поводитися обережно.

— Але ж ми знаємо, що, можливо, за цим стоїть не одна людина, до того ж не проста, — заговорив хлопчина.

— Ми знаємо. Ми знаємо… ні-на… ми не знаємо, — проковтнувши матюк, який у народі має не одне значення та почав перекривляти. — Розумієш? Ні-х-рі-нааа!

— Досить, — зупинила їх Ліза. — З огляду на все сказане можна висновувати, що детективом тобі, Старлей, не бути.

— А?

«Іноді я думаю, що звалилася дюжина нещасть, і якби хто-небудь перебрав на себе хоч одне, цього вистачило б, щоб зробити цю людину вбивцею», — міркувала про себе жінка.

— Ви вважаєте, що вони підіслали своїх людей у відділок? — це вже остання Ромкова спроба здобути прихильність в оточенні. — Ви намірені зіграти з ними в гру, викурити щурів із будинку. — Хлопець врешті-решт випрямився. — Мені здається…

Хвалити бога, Ромко приткнув язика. Старий мовчав, і хмара невдоволення нависла над головами цих двох.

— Чого ти хочеш? — заговорив голос нізвідки. — Ліпше нічого не робити, дозволь їй помститися.

Старлей ледь не підстрибнув на місці. Ліза кинулася до підвіконня, за вазони, і тут же віднайшла джерело голосу.

— Чого затихли, — кашлянув у трубку голос. Чи то по кашлю, чи то врешті вийшли з легкого шоку, усі в кімнаті зрозуміли, хто весь час слухав. — Який провал, я розлютив головного капітана відділку. Так, ви добре почули, Мельник з вами.

Запала коротка тиша.

— Без сумніву, помста буде страшною. Чи можу я виправити помилку? — лаконічно поцікавився він.

Каркання ворона запустило божевільний сміх у дядька Максима, згодом і у Мельника.

— Старий, ти невіглас, — наостанок сказав Максим і відімкнув зв’язок із мережею, розтрощивши ногою кнопковий апарат.

Ліза доручила перевірити дві підозрілі справи, про які згадував у листі батько. Вона не довіряла ні дядькові Максиму, ні, тим паче, Тарасу Мельнику. Але головне питання, яке неодмінно треба з’ясувати: чи знайшли біля обох померлих колечко з подарункової коробочки.

Тож уже завтра помічник мав вирушити до першої жертви — того самого Томаша Крупи, якого батько Лізи назвав у листі. Масивна добірка даних про нього обрушилася на них наче лавина.

У нульові Томаш виступав затятим картярем, успішним бізнесменом і улюбленцем жінок. Мав кількох помічників, яких радше можна було назвати слугами, обертався в заможних колах, відзначався непередбачуваністю, але вмів читати людей з хірургічною точністю.

Наприкінці дев’яностих «Хижа» вважалася місцем, де пригоди розчиняли двері навстіж. Одним із тих, хто керував цим закладом, був саме Томаш.

У лютому 1999 року усе змінилося. Аварія перетворила Крупу на зразкового, порядного хлопця. Як саме це сталося?

Адвокат Дяченко припускав, що автокатастрофу влаштували навмисно — з помсти. Це питання раптом набуло першочергового значення, відсунувши на другий план навіть підозрілу про неприродну смерть самого адвоката Дяченка.

Вже за обідом в порожній їдальні, пережовуючи салат з помідорів, поцікавився Старлей:

— Ви щось приховуєте від нас. Це не добре з вашого боку, дядько.

Шефиня була явно роздратована, але чекала на реакцію старого.

— Ви знайомі з моїми методами, молодий чоловіче. Утім я мовчатиму, треба ще перевірити одну деталь. Згодом з вами я зустрінуся і… — дядько дав поглядом зрозуміти: не довіряєте ви мені, і це взаємно. — І потім я повернуся в рідне місто до своєї пасіки.

— Що сталося двадцять років тому? — не втрималася Ліза. — Я вимагаю пояснень.

— Ну, якщо вам уривається терпець… вчорашню ніч я провів вельми корисно… — все недоговорював старий.

— Як саме?

— На жаль, поки що можу дати вам загальну відповідь. — Дядько витяг із кишені маленьке колечко з рожевим камінчиком. — Було то давно, ну як давно… якось так вийшло, я потрапив у одну камеру з Мельником, і той мені зізнався, що убив свого друга і ще дещо…

Вуха в слухачів насторожилися.

— Перед тим як вбити, вони випивали, розумієте. Алкоголь — вода диявола: забирає розум в одних, іншим розплітає язик. Мій співкамерник забув імена, хто був у той день у хижці, — все продовжував загадками, потираючи свою залисину, старий.

— Що?

— Ну от, ми дійшли до низки не з’ясованих питань. Дозвольте мені підійти до фінішу дещо ближче, і я обіцяю поділитися усім, що знаю.

— Гаразд, ми змушені прийняти ваші умови, — здалася капітанка Дяченко. — Але ви радите нам співпрацювати з людиною на довічному ув’язненні. Поясніть, заради Бога, чому ми маємо так вчинити?

— З тієї причини, що ви, панянко, навіть не знаєте, що розслідуєте.

— Як це так? Ми розслідуємо погрози Маргариті Мелик.

— Так-так, маєте рацію, звикла погроза. І не треба боятись, що та молода жінка усе пригадає і коли почне говорити… У вас скільки вільних місць у моргу?

Помічник спочатку поглянув на старця, тоді на Дяченко — методи дядька Максима були для нього новинкою.

— Тоді я пропоную здійснити маленьку прогулянку околицями. Мені казали, палісадник заворожує. Увечері, втомлені та задоволені, знайдіть собі краще заняття…

— Ваші жарти переходять усі межі, — обурився Старлей.

— Ну гаразд, чиніть як хочете, — дядько попрямував до виходу з кімнати. — Робіть, що заманеться, але неодмінно чекайте мене тут до одинадцятої години завтра. Я дам вам пораду, але не буду на ній наполягати: заведіть знайомство з поселенцями цього чудового місця, чим більше, тим краще. А тепер, мої друзі, вимушений вас покинути.

Узявши парасольки за порадою дядька Максима, Ліза з помічником вирушила в садок до гостей мотелю.