Ти це бачила. Бачила?

Маргарита Мелик піднімалася сходами до своєї квартири, аж раптом за спиною відчула важке дихання і голос сусідки, що квапилася слідом, намагаючись її наздогнати.

— Ці листоноші зовсім не розрізняють, де п’ятнадцятий номер, а де сімнадцятий. Постійно плутають — то твій лист закинуть у мою скриньку, то зі шістнадцятої квартири.

Маргарита мовчки взяла конверт, ледь помітно всміхнулася, відчинила двері й швидко зайшла всередину квартири. Розкривши конверт, вона, мабуть, годину, а то й довше, вдивлялася у два лаконічні рядки на білому аркуші:

«Ти це бачила. Бачила?»

Нарешті глибоко вдихнула й обтерла холодний піт із чола, перечитала текст ще раз, а тоді ретельно оглянула конверт.

Відправник — Тарас Мельник із 14-ї виправної колонії.

Жінка миттю розірвала папірець. Спогади хлинули потоком: вона знову опинилася в тій миті — беззахисна дівчинка з морозивом у руках забігла до квартири, побачила п’яного невідомого дядька на підлозі, а поруч — вітчима з ножем у грудях.

«Що тепер?» — промайнуло в голові, повертаючи її в сьогодення. Врешті-решт вона змусила себе прислухатися до розміреного голосу з колонок, який щоразу повчав: Сенека казав, що перебуваючи поряд із тим, чого так сильно бажаєш, значно легше втратити самовладання й піддатися почуттям.

Диктор спокійно пояснював, як важливо позбутися тригерів, що отруюють життя. Поміркувавши, вона зрозуміла: саме цей лист розбурхав у ній пам’ять, здатну знову розбудити прагнення тримати все під контролем.

Кур’єр натиснув пальцем кнопку дзвоника. Звуку всередині не почулося. Він спробував ще раз, потім ще — ефект нульовий. Тоді перейшов до більш дієвого способу — ударив кулаком по старих, із потрісканою синьою фарбою дверях, що змусило власницю приглушити голос із колонок.

Двері прочинилися так, щоб господиня одним оком могла глянути на сходову клітку.

— Це ви? — сторожко запитала худорлява жінка. Її волосся здавалося мокрим, але різкий запах, що вдарив у ніс хлопцеві зі служби доставлення, підказував, що то не свіжість після душу, а накопичений жир і неохайність, що блищить під сонячними променями, які пробивалися крізь маленьку кватирку в коридорі.

Двері зачинилися. За мить відчинилися знову — жінка простягнула гроші й забрала пакет. Морозиво. У пакеті лежало морозиво та листівка із запрошенням на вечерю.

Володимир — сорокарічний колега з супермаркету, начальник м’ясного відділу — саме так намагався привернути її увагу.

Мелик відкрила відро для відходів, спочатку викинула запрошення, а через годину, коли десерт остаточно розтанув, він опинився поруч з іншим сміттям. Ванільне. Нудотний аромат заполонив кухню. Жінка рвучко відчинила вікно навстіж, намагаючись вигнати той їдкий, знайомий запах… Саме такий, як тоді, коли трапилася та катастрофа: посеред кімнати вона знову повернулася в минуле. Тоді маленька дівчинка не відчула нічого дивного. У книжках пишуть, ніби велика кількість крові, накопичена в одному місці, пахне металом чи залізом. Вона ж відчула солодкий ванільний аромат морозива, а ще трохи перегодом: різкий сморід гіркої блювоти, що вирвалася з її рота на підлогу.

Зі спогаду їй треба кінець кінцем вибиратися. Маргарита дістала з-під мийки три флакони з мийними засобами — для раковини, для дерева, для кахлю — і взялася шурувати все до блиску. Покінчивши з кухнею, перейшла до ванної: спершу прийняла ванну з великою кількістю гелю для душу, потому почала вимивати й саму ванну, а закінчивши, кинулась витирати умивальник і підлогу. Забруднений одяг запхала в барабан пральної машини, увімкнувши найвищий градус прання, під завісу одягла халат і повернулася до аудіокниги, через якийсь час й заснула.

Вранці, розчесавши тонке, завжди кволе й ламке волосся, вдягнувши сукню, що м’яко облягла фігуру, вона вже збиралася виходити, як тут сусідка вкотре постукала у двері з конвертом у руках і тими самими словами.

Третій лист поспіль трохи стривожив її. Уперше промайнула думка звернутися до поліції. Але з правоохоронцями в неї давня ворожнеча — терпіти їх змалку вона не могла. «Скажені тварюки» — єдине, що крутилося в роздумах, щойно згадувала нескінченні допити з дитинства: хто ще приходив у дім, як ти зайшла, чи бачила конфлікт вітчима з Мельником. Дитина весь час хитала головою «ні» й просила припинити. А вони продовжували розпитувати, питали й питали.

Двадцять років минуло, а відчуття — ніби вчора.

«Усе, зважила — значить, вирішила», — сказала вона собі й попрямувала до поліції.

У відділку її зустрів симпатичний і ввічливий поліціянт. Хлопець одразу прийняв заяву потерпілої, додавши до справи лист. Уже на виході, прощаючись, нагадав:

— Якщо прийде ще один такий лист — негайно приходьте. А краще — телефонуйте одразу.

Вона кивнула.

Дяченко саме розминулася з Мелик у прохідній.

— Сержанте, — зупинила Дяченко свого підлеглого, — та жінка, що з нею трапилося?

Поліціянт поглянув на теку у своїх руках.

— Секундочку… — Він відкрив її й прочитав. — Мелик. — Додав: — Один тип присилає їй листи з в’язниці.

— Хто?

— Е-е… Мельник Тарас. Це той, що вбив її вітчима років двадцять тому. Було жахливе вбивство — зарізали спортсмена. І що нам робити з тими листами? Мельник же на довічному, тож йому, до одного місця, а жінка, по-моєму, перелякана до смерті.

— Зателефонуйте у виправний заклад, розпитайте про надіслані листи. І цей лист покладіть мені на стіл.

Доповідь сержанта надійшла незабаром. Він дізнався, що ув’язнений за останні п’ять років не спілкувався із зовнішнім світом, а тим паче самовільне листування йому заборонено — після скарги його колишнього адвоката.

«Чому батько скаржився на свого підзахисного?» — одразу майнуло в голові в Лізи.

— У тюрмі переглядають листи від Мельника, — додав сержант. — Останній надісланий був три роки тому… за адресою… адвоката, — він почав очима шукати дані на аркуші.

— Я знаю, дякую… Мій батько був його адвокатом. Цей лист, що отримала потерпіла, зроби копію й принеси її мені. Передай хлопцям із патруля, щоб час від часу проїжджали біля її будинку. Якщо з’явиться листоноша — перехопіть лист.

По закінченні робочого дня Ліза заскочила в супермаркет на Шевченка, 78. Узявши пару шоколадних батончиків, потягнулася за горіховими.

— Пробачте, — зупинила вона консультантку, — з горіхами такі батончики ще є у вас?

— Так, — усміхнулася дівчина, — зараз хтось із наших принесе.

Мелик саме виходила зі складу з коробкою батончиків. Вона швидко принесла їх і почала викладати на стелаж.

— Мої улюблені, — мовила Ліза, узявши один. — По мені ж видно, що я експерт.

Жінка в темно-синій формі хмикнула, видавши ненав’язливу усмішку, поправила комір:

— І чого вони завжди видають нам уніформи на розмір менший…

Маргарита не реагувала, продовжувала розкладати батончики.

— О, і ще такі є, — Ліза потягнулася за ще одним, із полуничним смаком. — Пробачте, мені здається, що ми вже бачилися.

— Так, у відділку, — врешті заговорила.

— Точно, йой, моя забудькуватість… А що з вами трапилося? Я чимось можу допомогти?

Поліціянтка простягнула руку для привітання й представилася:

— Капітанка Ліза Дяченко.

— Маргарита. Дуже приємно, — відповіла та неохоче.

Останні роки не ознаменувалися проханнями сторонніх про допомогу, які можна задовольнити одним кліком у банківському додатку. Здавалося, Рита нарешті досягла того безпечного віку, коли можна бути вільною від проблем, що заважають жити. Така безтурботність виявилася передчасною.

Одного разу, ще перед Новим роком, пронизливий вереск телефонного дзвінка різко повернув жінку до буденності: лікар повідомив, що мати негайно має покинути пансіонат. Вона миттю зателефонувала батькові — народному депутату, який роками уникав розголосу своєї «помилки з дев’яностих» і позашлюбної дитини. Тепер же йому довелося втрутитися, і на Йорданські свята мати повернулася до пансіонату.

Настирливе запрошення на вечерю Рита сьогодні не відхилила — точніше, їй «порадив» це зробити голос у навушниках, де наступним кроком диктор пропонував соціалізацію. Дорогою до будинку Володимира вона мирно дрімала в його «Пежо», відкинувшись на м’яку подушку.

Вранці наступного дня жінка прокинулася легко, без потрясінь. Сонце приємно зігрівало її тіло, кидаючи промені крізь білосніжну вуаль балдахіна над ліжком. Володимир нервово снував по кімнаті, явно стурбований тим, наскільки «правильною» була вчорашня ніч. Вона потяглася, аби остаточно покинути сон, помітивши, що руки в її приятеля злегка тремтять.

— Це стосується Люсі, — почав він.

— Що? — здивовано перепитала жінка, одягаючи плаття.

— Те, що сталося між тобою і нею… ці помиї, які вона на тебе вилила. Усе через мене. Вона думає, що я закоханий у тебе.

— Вона… — спробувала видавити Маргарита.

— Моя цивільна дружина. І… я не можу її покинути. У нас дочка — Ірина. Вона має рости в повній сім’ї. Я її вже не кохаю, але не можу залишити, поки донька мала. Усе плачевно, — сердито вигукнув чоловік. — Єдине, що мене справді турбує, — це щастя доньки.

Голос Рити здригнувся. Вона підійшла до вікна, постояла, за деякий час обернулася:

— Це був єдиний раз. І більше не повториться.

Напевне цих слів Володимир і чекав. Але вона продовжила:

— Новий супермаркет — той, що відкривають на Приозерній, — переведи мене туди. І не на якусь важку роботу. Щось легше, ніж розвантажувати товар. Мити підлогу я не збираюся.

Володимир не міг повірити такій поведінці від цієї тихоні. Він був певен, що все відбудеться простіше: вона просто зникне, як усі інші працівниці, що побували в його ліжку. Чоловік спробував зібратися з думками, але Рита не дала йому часу:

— Ти ж не хочеш, щоб відео нашої ночі побачила твоя дружина.

Чоловік кинувся до її телефону.

— Не ламай. Відео знімалося в реальному часі, транслювалося й автоматично створило резервну копію — звичайно, на іншому носії.

Уже вдома Мелик відчула спокій.

«Крок 27», — говорив голос із програвача. — Коли минуле вже минуло, а майбутнє ще не настало. Ми живемо в теперішньому. Сенека казав: минулі страждання зникли, майбутні ще не прийшли — він має слушність. Навіщо мучити себе тим, чого вже немає або ще немає? Зосередься на теперішньому, щоб розв’язати проблеми, які турбують саме зараз.

Вона дістала блокнот і поставила галочку навпроти пункту «покращити матеріальне становище». До початку зміни залишалося ще три години. Жінка пішла до магазину велосипедів, купила той, про який мріяла ще з дитинства, взяла шолом і рукавиці.

«Від сьогодні починаю займатися велоспортом», — вирішила вона. У взуттєвому підібрала, які їй сподобалися, ідеальні кросівки, наділа шолом, сіла на велосипед і рушила на роботу.